Цивільне право України - Харитонов Є.О. - 2. Зміст заповіту

Зміст заповіту становлять розпорядження заповідача щодо його майнових прав та обов'язків. Оскільки склад спадщини визначається на час відкриття спадщини, немає значення, чи були в наявності зазначені у заповіті майнові права та обов'язки на момент складання заповіту (ст. 1236 ЦК).

Отже, при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається надання доказів про наявність у нього певного майна, яке вказане в заповіті. Якщо таке майно на момент відкриття спадщини буде втрачене, відчужене тощо, то в цій частині заповіт буде недійсним.

Заповідач сам вирішує, чи заповісти все своє майно, чи тільки його частину. Якщо у заповіті згадується тільки частина майна, яке належить спадкодавцю, то решта розподіляється між спадкоємцями за законом (ст.ст. 1261-1265 ЦК). При цьому до кола спадкоємців за законом, які спадкують не вказану в заповіті частину майна, входять і ті особи, які частину спадщини отримують за заповітом (ст. 1245 ЦК). Проте не спадкують не заповідану частину майна ті спадкоємці за законом, які заповітом позбавлені права на спадкування (ч. 2 ст. 1235 ЦК).

До спеціальних розпоряджень заповідача належать:

1) підпризначення спадкоємця (субституція);

2) заповідальний відказ (легат);

3) покладення;

4) встановлення сервітуту.

Крім того, заповідач вправі зробити розпорядження, що стосуються організації похорону, увічнення його пам'яті; розпорядження його особистими паперами.

Суть підпризначення спадкоємця (субституції) полягає в тому, що заповідач не тільки призначає спадкоємця на свій розсуд, але вправі зазначити в заповіті іншого спадкоємця на випадок, якщо призначений ним спадкоємець:

- помре до відкриття спадщини;

- не прийме або відмовиться прийняти спадщину;

- буде усунутий від права спадкування; - не виконає умов, зазначених спадкодавцем у заповіті. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка фізична особа, що є живою на час відкриття спадщини, в тому числі й особа, зачата при житті спадкодавця і народжена живою після відкриття спадщини, а також юридичні особи та інші учасники цивільних відносин: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, інші суб'єкти публічного права.

Оскільки заповіт є особистим розпорядженням фізичної особи щодо належного йому майна, то при своєму житті вона вправі заповідати його будь-кому в будь-який час. Закон не обмежує її у виборі спадкоємців. Можливі випадки, коли на час відкриття спадщини той зі спадкоємців, якому була заповідана спадщина, помре. На цей випадок закон надає заповідачу право заздалегідь вказати в заповіті іншого спадкоємця. Але інший спадкоємець може спадкувати лише за умови, якщо призначений перший спадкоємець помре до відкриття спадщини, не прийме або відмовиться від неї або буде усунутий від права на спадкування, або не виконає умов заповіту. Звідси випливає, що заповідач не вправі призначити спадкоємця тому спадкоємцю, що прийме спадщину. Особа, що прийняла спадщину, стає її власником і вправі сама розпоряджатися майном, у тому числі призначити нового спадкоємця. Можливі випадки, коли спадкоємець за заповітом не відмовився від спадщини, але, не встигнувши її прийняти, помер. Тоді спадкують за законом спадкоємці померлого. Лише коли і ці спадкоємці не приймуть спадщину, у спадкові права може вступити під призначений спадкоємець.

Підпризначення спадкоємця близьке до спадкування за правом представлення і спадкової трансмісії.

Колізія підпризначення спадкоємця зі спадкуванням за правом представлення може виникнути тоді, коли основний спадкоємець, що відноситься за ступенем споріднення до прямих спадкоємців, помре до відкриття спадщини. У нього, в свою чергу, є прямі спадкоємці, але спадкодавець підпризначив йому спадкоємця, який до цих прямих спадкоємців не належить. У цьому випадку до спадкування буде закликаний підпризначений спадкоємець.

Колізія підпризначення спадкоємця зі спадковою трансмісією може виникнути тоді, коли основний спадкоємець помирає після відкриття спадщини. Розмежування проводиться залежно від того, чи відмовився основний спадкоємець до своєї смерті від спадщини, чи помер, не встигнувши прийняти спадщину. У першому випадку до спадкування закликається підпризначений спадкодавцем спадкоємець, а в другому - спадкоємці того спадкоємця, який помер, не встигнувши прийняти спадщину, тобто відбувається спадкова трансмісія.

Закон не обмежує кількість підпризначень, тому заповідач вправі підпризначити спадкоємця і "запасному" спадкоємцю.

Заповідальний відказ (легат), передбачений ст.ст. 1237, 1238 ЦК, полягає в тому, що заповідач має право покласти на спадкоємця за заповітом виконання певного майнового зобов'язання на користь особи (відказоодержувач, легатарій), зазначеної заповідачем.

Предметом заповідального відказу може бути передача відказоодержувачу майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини. Наприклад, це може бути покладання обов'язку повернути борг, купити певну річ тощо. Також це може бути покладання на спадкоємця, якому переходить житловий будинок, зобов'язання з надання відказоодержувачу права користування будинком.

Обов'язок виконання відказу для спадкоємця настає лише у випадку прийняття ним спадщини. Якщо спадкоємець, на якого покладене виконання легату, помре до відкриття спадщини або відмовиться від спадщини, обов'язок, що випливає із заповідального відказу, перейде до тих спадкоємців, яким перейде його частка.

Розпорядження про легат має бути зроблене самим заповідачем і включене ним до тексту заповіту. Інші розпорядження не визнаються заповідальним відказом.

Заповідальний відказ підлягає виконанню лише в межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшов до спадкоємця, за винятком боргів спадкодавця. Якщо заповідальним відказом обтяжений спадкоємець, що має право на обов'язкову частку, легат підлягає виконанню лише в тій частині, у якій спадкове майно, що перейшло до такого спадкоємця, перевищує обов'язкову частку.

Відказоодержувач може бути позбавлений права на одержання відказаного йому спадкового права, якщо його дії були спрямовані проти спадкодавця, кого-небудь з його спадкоємців, проти здійснення останньої волі спадкодавця, що сприяли одержанню відказу (легату).

У випадку, коли спадкоємець за заповітом, на якого покладено виконання заповідального відказу (легату), помре раніше спадкодавця або відмовиться від спадщини, виконання відказу повинне перейти до того зі спадкоємців за заповітом, який прийняв спадщину. Якщо спадкоємця за заповітом не виявиться, і спадщина перейде до спадкоємців за законом, заповідальний відказ втрачає своє значення і виконанню не підлягає.

Покладення, як і заповідальний відказ, є обтяженням спадкової частки спадкоємця за заповітом, суть якого полягає у зобов'язуванні спадкоємця до виконання дій, спрямованих на здійснення певної суспільно корисної мети (ст. 1240 ЦК).

Якщо предметом заповідального відказу є тільки майновий обов'язок, то об'єктом покладення можуть бути також дії немайнового характеру. Наприклад, заповідач може зобов'язати своїх спадкоємців використовувати будинок для розміщення в ньому бібліотеки або ж надати бажаючим можливість огляду картин, що перейшли до спадкоємців, тощо.

Закон не встановлює кола суб'єктів, що мають право вимагати виконання суспільно корисної мети. Тому варто виходити з того, що ними мають визнаватися зацікавлені у здійсненні такої мети органи місцевого самоврядування, громадські, в тому числі благодійні, організації, виконавець заповіту, інші спадкоємці тощо.

У випадку смерті спадкоємця, який за заповітом повинен був вчинити суспільно корисну дію, обов'язок виконання покладення переходить до інших спадкоємців, що одержують спадщину або її відповідну частину.

Встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК) є обтяженням спадкової частки спадкоємця за заповітом.

Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він установлений, права володіння, користування і розпорядження цим майном. Проте правомочності власника обмежені рамками сервітуту. Так, власник може здійснювати відчуження майна, обтяженого сервітутом, тобто має право розпорядження цим майном. Однак перехід права власності на це майно не припиняє дії сервітуту, встановленого в заповіті.

Сервітут не підлягає відчуженню: його не можна продати, подарувати або обміняти. Проте земельні сервітути, отримані за заповітом, можуть також переходити в спадщину.

Складаючи заповіт, заповідач може пов'язати виникнення права на спадкування в особи, яка призначена в заповіті, з наявністю певної умови, котра має існувати на час відкриття спадщини (ст. 1242 ЦК).

Умова спадкування, встановлена у заповіті, може бути як пов'язана, так і не пов'язана з поведінкою спадкоємця за заповітом. Зокрема, право на спадщину може бути обумовлене наявністю інших спадкоємців або народженням спадкоємцем дитини, здобуттям освіти тощо.

Не допускається визначення в заповіті умови, яка суперечить закону або моральним засадам суспільства. Порушення цієї вимоги тягне нікчемність заповіту.

Непоінформованість спадкоємця про умову отримання спадщини не може бути підставою для визнання умови недійсною. Так само не є підставою для визнання умови недійсною посилання спадкоємця на те, що умову він не може виконати, оскільки настання її від нього не залежить.

Тлумачення змісту заповіту можливе одним з 3 способів: 1) самим заповідачем за його життя (ч. 1 ст. 213); 2) його спадкоємцями після відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1256); 3) судом - у разі спору між спадкоємцями після відкриття спадщини (ст. 213, ч. 2 ст. 1256 ЦК).

У перших двох випадках фактично йдеться про уточнення змісту заповіту. Якщо зміст заповіту викликає сумніви у спадкоємців, а спадкодавець помер і немає можливості уточнити його дійсну волю, тлумачення заповіту може бути здійснене судом на вимогу заінтересованих осіб. При цьому до уваги беруться однакове для всього змісту заповіту значення слів і понять, а також загальноприйняте значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте значення термінів не дає змоги з'ясувати точний зміст заповіту, то він установлюється порівнянням відповідної частини заповіту зі змістом інших його частин, усім його змістом, наміром заповідача тощо (ст. 213 ЦК).