Цивільне право. Том 1 - Борисова В.І. - Цивільний кодекс України - основний акт цивільного законодавства

У цивільно-правовій сфері кодифікація є одним з основних способів систематизації (впорядкування) законодавства. Вона полягає у прийнятті єдиного нового закону, зміст якого становлять як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або кодифікованих актів, які з уведенням у дію вказаного нового закону втрачають чинність.

У вітчизняному цивільному праві існує два рівні кодифікації: а) загальний і б) спеціальний. Загальний рівень пов'язаний із прийняттям нового ЦК, яким охоплюються всі основні правила регулювання цивільно-правової сфери. Другий рівень кодифікації полягає у тому, що окрім ЦК в Україні діють кодекси, присвячені регулюванню вужчих сфер особистих немайнових, майнових та організаційних відносин (Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торговельного мореплавства тощо).

Прийнятий 16 січня 2003 р. ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., став третім в історії кодифікації цивільного законодавства

України за останні сто років. Перша кодифікація в Україні відбулася у 1922 р. її найголовніша значущість полягала у тому, що факт прийняття ЦК засвідчував визнання радянською владою товарно-грошового обороту, наявності сфери майнових відносин, хоча, зрозуміло, перевага надавалася закріпленню основних економічних засад соціалістичного устрою. Із посиленням адміністративно-командних методів управління економікою виникла потреба у наступній кодифікації, яка відбулася у 1961 - 1964 pp. та складалася, так би мовити, з двох етапів. На першому з них у 1961 р. були прийняті Основи цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік (далі - Основи), а на другому, вже відповідно до них, були прийняті республіканські цивільні кодекси, у тому числі і ЦК УРСР 1963 р. (далі - ЦК 1963 p.), який проіснував 40 років і втратив чинність з 1 січня 2004 р. із прийняттям нового ЦК.

Необхідність проведення сучасної кодифікації цивільного законодавства обумовлена низкою обставин. Перш за все слід зазначити, що кардинальне реформування суспільного устрою неминуче потребувало адекватного законодавчого забезпечення правового регулювання відносин у всіх сферах соціально-економічного буття, причому за рахунок не тільки оновлення існуючої законодавчої бази, а й переведення її на принципово інші засади.

Суттєві перетворення у соціально-політичній та економічній царинах суспільного буття в Україні, що відбулися після проголошення її незалежності і прийняття нової Конституції, обумовили принципові зміни у цивільно-правовій сфері і викликали необхідність закріплення нових засад правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин. Виникла потреба регулювання відносин за участю фізичних та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі засад приватного права: неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією та законом; свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добросовісності й розумності (ст. З ЦК).

Зрозуміло, за таких умов положення ЦК 1963 р. перестали відповідати економічним та соціально-політичним реаліям. Про це свідчить хоча б те, що задовго до прийняття нового ЦК ціла низка положень ЦК 1963 р. фактично не діяла і навіть втратила чинність. ЦК 1963 р. відчутно почав відставати від реального життя, втрачаючи значення повноцінного закону. За таких обставин прийняття в Україні нового ЦК безумовно - подія загальнодержавного значення, значний крок на шляху до удосконалення не тільки вітчизняного цивільного законодавства, а й національної правової системи у цілому.

ЦК закріпив основні засади приватно-правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин за участю не тільки фізичних та юридичних осіб, а також суб'єктів публічного права (держави Україна, АРК, територіальних громад). Концепція ЦК знаменує не лише повернення до традиційного для будь-якого нормального правопорядку поділу права на публічне та приватне. З його прийняттям утвердилися приватноправові засади в усіх сферах соціально-політичного буття держави і суспільства. Це принципово важливо, адже приватне (цивільне) право становить основу, стрижень правопорядку, який ґрунтується на ринковій організації суспільства. Історія розвитку цивілізації свідчить про те, що навіть при найжорсткіших обмеженнях приватного права його сфера не зникала повністю, оскільки будь-який тип соціально-економічного устрою, будь-яка соціально-політична система не може повністю обійтись без товарообміну і товарного господарства. Із зазначеного приводу не можна не згадати слова видатного російського цивіліста І. О. Покровського, який майже сто років тому зазначив: безперечним історичним фактом до цього часу є та обставина, що у міру того, як суспільство прогресує, у міру того, як у ньому виявляється необхідність переходу до вищих форм господарської діяльності, відповідні відносини все більше пронизуються приватноправовими засадами'.

Оскільки охоплювана новим ЦК сфера відносин стосується безпосередньо кожної людини, основ соціально-економічної сфери буття суспільства у цілому, він набуває значення у правовій системі України законодавчого акта конституційного рівня.

Однак основоположне значення ЦК для системи цивільного законодавства полягає у тому, що він охоплює всі основні правила, згідно з якими має здійснюватися регламентація особистих немайнових та майнових відносин. І цілком очевидно, що саме у цьому полягає стрижневе значення ЦК у загальній системі актів цивільного законодавства України. У зв'язку із цим не випадково ч. 2 ст. 4 ЦК закріплює, що актами цивільного законодавства можуть визнаватися й інші закони, але за умови, що останні повинні прийматися відповідно до Конституції та ЦК. Якщо ж суб'єкт законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України (далі - ВР України) проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Важливість наведеного законоположення полягає у тому, що тим самим заздалегідь забезпечується усталеність, стабільність і непорушність ЦК. Адже внесення до нього змін є процедурно набагато складнішим, ніж прийняття нового закону. Крім того, ця вимога спрямована на запобігання ситуаціям, коли законами цивільні відносини врегульовуються по-іншому порівняно із ЦК. Це дозволяє уникнути виникнення суперечностей і невідповідності нормативної основи механізму цивільно-правового регулювання основним засадам цивільного законодавства.

Загальна концепція ЦК досить чітко відбита у його структурі. Вона полягає у наступному. ЦК має забезпечити нормальне функціонування і розвиток громадянського суспільства, регулювання незалежної від держави системи відносин за участю суб'єктів приватного і публічного права. Причому суб'єкт публічного права, набуваючи статусу учасника відносин, правове регулювання яких забезпечується нормами ЦК, щодо інших суб'єктів цивільного права не набуває ніяких владних повноважень. Зокрема, коли відповідно до ст. 2 ЦК держава Україна, АРК чи територіальна громада здійснюють намір стати учасниками цивільних відносин, останні підпорядковуються загальному режиму правового регулювання, характерному для приватноправової сфери. Вступаючи у цивільно-правові відносини, вони, як й інші суб'єкти приватного права, діють на засадах вільного волевиявлення, юридичної рівності і майнової автономії. Це ж стосується юридичних осіб публічного права (ст. 82 ЦК).

Важливою концептуальною засадою ЦК також є те, що завдяки йому відбулося законодавче втілення чи не найважливішої ідеї Конституції про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Приватні права та інтереси людини (фізичної особи), за ЦК, мають пріоритет перед іншими учасниками цивільних відносин.

У зв'язку із цим змінився і концептуальний підхід ЦК до визначення людини як фізичної особи, чим підкреслено її статус як захищеного законом пріоритетного суб'єкта врегульованих його нормами відносин. Поява у ЦК книги другої "Особисті немайнові права фізичної особи" підкреслює ту увагу, яку приділяє вітчизняний законодавець людині, котра проголошена Конституцією (ст. 3) найвищою соціальною цінністю в Україні, та данину як природності цих прав, так і їх прояву в соціальному бутті.

ЦК має традиційну для України пандектну систему і сконструйований за так званим "книжним" принципом: Книга перша - "Загальні положення"; Книга друга, як вже вказувалося, - "Особисті немайнові права фізичної особи"; Книга третя - "Право власності та інші речові права"; Книга четверта - "Право інтелектуальної власності" стосується особливої сфери цивільних відносин, пов'язаних зі створенням і використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльності фізичної особи; Книга п'ята - "Зобов'язальне право" охоплює широкий спектр цивільних відносин як щодо договірної, так і недоговірної сфери, яким присвячується майже 40 глав (глави 47 - 83); Книга шоста - "Спадкове право".

Виправданість такого прийому проглядається в яскравішому відображенні побудови ЦК за пандектною системою, а також у можливості більш вдало, з практичної точки зору, реалізувати ідеї Кодексу, оскільки для цього перш за все має значення, що загальні положення виокремлені і зосереджені у Книзі першій - "Загальні положення" і стосуються всієї цивільно-правової сфери, а тому цілком придатні для всіх груп цивільних відносин.

Кожна з шести книг складається з окремих розділів. Основною структурною одиницею ЦК є глави, їх 90. Вони у деяких випадках мають підрозділи. Глави, як і статті, мають наскрізну нумерацію. Деякі глави розбиваються на параграфи, а іноді - на підпараграфи. Це полегшує розуміння законоположень, що містяться у ЦК, і стосується особливо тих із них, якими охоплюється найширша сфера відносин, зокрема, зобов'язань із купівлі-продажу, підряду тощо. ЦК на момент набрання ним чинності складався з 1308 статей.

Однак, незважаючи на всеохоплюючий характер, ЦК не розглядався як єдиний нормативний регулятор цивільних відносин. Багатоманітність останніх об'єктивно зумовлює необхідність більш детальної їх регламентації, деталізації за рахунок додаткових, спеціальних законів та підзаконних нормативно-правових актів. У ЦК міститься значна кількість відсилок до законів, якими додатково повинні регулюватися цивільні відносини (наприклад, про вимоги до установчих документів юридичної особи - ч. 1 ст. 88; про державну реєстрацію юридичних осіб - ч. 1 ст. 89; про види цінних паперів - ч. 2 ст. 195 тощо). Для цього існують об'єктивні підстави. ЦК не має за мету деталізацію своїх положень до рівня вичерпного регулювання ними всього різноманіття відносин цивільно-правової сфери. По-перше, це було б недоцільно, оскільки цивільні відносини перебувають у постійному розвитку і враховувати ці тенденції у законодавчому забезпеченні вдосконалення їх правового регулювання тільки на рівні ЦК неможливо. Вказане неминуче вимагало б майже постійного внесення до нього змін та доповнень, чим відчутно знижувалася б його стабільність і соціальна цінність як основного акта цивільного законодавства України. По-друге, у низці випадків існує потреба у комплексному законодавчому вирішенні соціальних проблем, коли законодавець змушений дбати про змістовну сторону, а не про галузеву належність нормативно-правового акта, який він приймає. Зокрема, закони України щодо приватизації державного майна мають комплексний характер і поширюються на відносини не тільки приватної, а й публічно-правової сфери. ЦК не виключає також можливості встановлення законом правил, згідно з якими цивільне законодавство може застосовуватися до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин (ст. 1). Положення ЦК застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (ст. 9 ЦК).

Утім принципово важливим є те, що закони України, норми яких регулюють цивільні відносини, із самим ЦК не ототожнюються, а займають в ієрархії актів цивільного законодавства своє місце і мають залежний від Конституції та ЦК характер. Виокремлення законів у самостійну категорію актів цивільного законодавства має значення і з точки зору правозастосування. По-перше, це виключає можливість ототожнення законів з іншими нормативно-правовими актами, які мають підзаконний характер. По-друге, при розгляді цивільних справ завжди належить враховувати субординацію законів як щодо Конституції, так і щодо ЦК. Більше того, якщо у відповідні закони інших галузей законодавства, зокрема податкового, митного, земельного, будуть включені норми цивільного права, то і вони не можуть суперечити нормам ЦК.

Окрему категорію актів цивільного законодавства становлять під законні нормативно-правові акти.

Існує об'єктивна потреба не тільки в організаційному забезпеченні реалізації чинних законів, а й в оперативному врегулюванні певних цивільних відносин, чим і зумовлюється необхідність прийняття нормативно-правових актів підзаконного рівня. Як зазначалося, ними є акти Президента, постанови КМУ, а також акти органів державної влади та органів влади АРК. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції вказані органи та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами.

Президент видає обов'язкові до виконання на території України укази та розпорядження, спрямовані як на виконання Конституції, так і законів України, включаючи і ЦК. Характеризуючи акти Президента як підзаконні, слід зазначити, що вони не можуть змінювати чи доповнювати закони.

ЦК передбачає випадки, коли правовими актами Президента забезпечується реалізація основних засад цивільного законодавства. Йдеться, зокрема, про здійснення Президентом захисту цивільних прав та інтересів осіб у межах повноважень, визначених Конституцією (ст. 17 ЦК). Разом з тим у випадках, передбачених Конституцією, правовим актом Президента можуть бути обмежені можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки (ст. 27 ЦК).

КМУ забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, включаючи і ЦК (ст. 116 Конституції). За таких обставин цей орган має право видавати постанови практично з усіх питань цивільно-правової сфери за умови, однак, що їх вирішення не віднесено до компетенції Верховної Ради України або вже врегульовано на рівні закону. Причому, якщо постанова КМУ суперечить положенням ЦК або іншого (поточного) закону, перевага віддається останнім (ч. 4 ст. 4 ЦК).