Цивільне право. Том 1 - Борисова В.І. - Спадкове право

Особливості юридичного мислення правознавців країн романо-германської правової сім'ї, що виявляються в його абстрактному характері, дозволили розробити і систематизувати підгалузі й інститути цивільного права.

Суб'єктами цивільного права континентальної Європи є люди чи об'єднання людей і організації, що відповідно іменуються фізичними і юридичними особами. Стосовно фізичних осіб розроблені категорії правоздатності й дієздатності, установлюється їх обсяг, формулюються умови їх виникнення і припинення. Значну увагу доктрина й законодавець приділяють інститутам безвісної відсутності й оголошення фізичної особи померлою, для того щоб забезпечити більшу визначеність в юридичній долі майна безвісно відсутньої чи оголошеної померлою особи і в правах її правонаступників. З метою заповнення відсутньої дієздатності (або неповного обсягу останньої) неповнолітніх детально розроблений інститут законного представництва.

Поняття "юридичної особи" не було відоме Римському праву. Введення зазначеного терміна в науковий обіг, виділення ознак юридичної особи, розробка різних теорій, що обґрунтовують правосуб'єктність подібних "колективних утворень", с заслугою доктрини цивільного права країн романо-германської правової сім'ї. Континентальним правом запропонована і струнка класифікація юридичних осіб, відповідно до якої насамперед виділяють юридичних осіб приватного права і юридичних осіб публічного права. Така класифікація проводиться залежно від підстави виникнення зазначеного суб'єкта права, від цілей їхнього створення і функціонування. При цьому в цивільних відносинах обидва різновиди юридичних осіб підкоряються єдиним правилам - нормам цивільного права. Юридичні особи приватного права, у свою чергу, поділяються на корпорації ("об'єднання, спілки осіб") і установи ("об'єднання капіталу"). До корпоративних організацій належать різноманітні види господарських товариств (які групуються вже за іншими критеріями, наприклад, залежно від характеру відповідальності учасників за боргами організації), кооперативи. Наявність власного майна є обов'язковою ознакою і одночасно легальною вимогою, що висувається до створюваних корпорацій.

Стосовно юридичних осіб приватного права, тобто таких, котрі виникають з ініціативи приватних осіб, розрізняють кілька порядків їх утворення: а) нормативно-явочний; б) явочний; в) дозвільний. Розрізняють загальну і спеціальну правоздатність юридичних осіб, при цьому спеціальною правоздатністю останнім часом володіють "некомерційні" юридичні особи. Для "комерційних" юридичних осіб основною тенденцією є легалізація їхньої правоздатності як загальної (дивіться, наприклад, першу Директиву Ради ЄЕС від 09.03.1968 р.).

Для цивільного права країн романо-германської правової сім'ї характерне групування всіх норм, що регулюють майнові відносини, у два основних розділи - речове право і зобов'язальне право.

Речове право являє собою сукупність норм, що регулюють майнові відносини, в яких правомочна особа може здійснювати свої права на річ самостійно, без позитивних дій інших осіб. Речовим правам властиві такі відмітні риси: 1) речовими є лише ті права, що розглядаються як такі позитивним правом, що означає закритість переліку речових прав; 2) речові права належать до абсолютних прав, у яких правомочному суб'єкту протистоїть невизначене коло осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримуватися від їх порушення; 3) об'єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ. Речові права поділяються на право власності і права на чужі речі (володіння, сервітут, узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій тощо).

Центральне місце в речовому праві займає інститут права власності. Право власності- це речове право, що характеризується найбільш повним, абсолютним, винятковим, безпосереднім і безстроковим пануванням особи пал річчю, поєднане зі ставленням до речі як до своєї, обмеження якого допускається лише в передбачених законом випадках і порядку. V наведеному визначенні зосереджено практично всі запропоновані континентальною цивільно-правовою доктриною ознаки права власності. Крім того, сучасне континентальне право відмовилося від теорії "розщепленої" власності, що панувала в епоху феодалізму, і виходить із принципу, що сягає Римського права, відповідно до якого неможливе встановлення двох однакових прав власності на ту саму річ.

Зміст речових прав на чужі речі є обмеженим порівняно зі змістом права власності, крім того, їх здійснення залежить не тільки від волі законодавця, а й від волі власника. Систематизують речові прана на чужі речі залежно від того, які правомочності власника обмежуються їхнім установленням.

Спираючись на Римське право, доктрина у країнах романо-германської правової сім'ї створила зобов'язальне право, яке деякі дослідники вважають центральним розділом цивільного права, газонним об'єктом юридичної науки1. Основним у зобов'язальному праві є поняття зобов'язання. Зобов'язання в континентальному праві - це право-відношення, в якому на одну особу (боржника) покладений обов'язок вчинити певні дії чи утриматися від їхнього здійснення н інтересах іншої особи (кредитора). Виділяють такі підстави виникнення зобов'язань, що також є класифікаційними критеріями останніх: закон, договір, односторонні правочини делікт і квазіделікт ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення. У свою чергу, розроблена чітка система таких юридичних фактів, як договір і делікт.

Спадкове право

Основні положення спадкового прана склалися під впливом Римського приватного права і передбачають як універсальне коли до спадкоємців переходять всі права і обов'язки спадкодавця, так і сингулярне, коли зі всієї сукупності прав і обов'язків, що становлять спадщину, певній особі (особам) передається визначене право - легат. Тобто легатарій стає частковим (сингулярним) правонаступником спадкодавця.

Ця система допускає можливість спадкування за заповітом і за законом. При спадкуванні за законом (яке відбувається у певних випадках, зокрема, коли спадкодавець не залишив заповіту або він визнається повністю недійсним, або коли спадкоємець відмовився від заповіту або помер раніше відкриття спадщини, коли заповіт стосується лише певної частки майна тощо) встановлюються певні групи (черги, парантели, розряди) осіб, які закликаються до спадкування. При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються особи, що вказані в заповіті. Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті належним йому майном, яке робиться у передбаченій законом формі. У різних державах передбачені різні форми заповіту - власноручний, таємний, заповіт у формі публічного акта тощо.