Цивільне право. Том 1 - Борисова В.І. - 2. Окремі види особистих немайнових прав

Зважаючи на те, що перелік особистих прав не є вичерпним і може бути у подальшому доповнений, недоцільно докладно досліджувати всі права, що названі у ЦК. Зупинимося лише на розгляді деяких із них.

Права, що забезпечують природне існування фізичної особи

ЦК відносить до них ті, що забезпечують фізичну і психічну цілісність особистості фізичної особи (право на охорону життя, здоров'я, свободи, особистої недоторканності, право на донорство, право на безпечне для життя і здоров'я середовище тощо). Виходячи з того, що життя, здоров'я, фізична і психічна недоторканність є тими благами, які належать людині в силу самого факту народження, вона з моменту своєї появи на світ набуває природного права на охорону і захист зазначених благ. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. встановлено: ніхто не повинен бути позбавлений свободи інакше як на таких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлена законом (ст. 9). Відповідно до ст. 29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність, причому кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33 Конституції).

Право на фізичну (тілесну) і психічну недоторканність.

Стаття 29 Конституції проголошує право кожної людини на особисту недоторканність. Остання включає фізичну (тілесну) і психічну недоторканність. Дане право регулюється також Основами законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи)1. Фізична недоторканність означає автономне вирішення питань про користування і розпорядження своїм тілом, органами, тканинами. Психічна недоторканність - це вільне вчинення дій відповідно до своєї свідомості.

Ведучи мову про фізичну (тілесну) цілісність організму людини, необхідно зазначити, що з цим особистим правом тісно пов'язані питання вторгнення в тілесну цілісність організму - пересадження органів і тканин. Відповідно до Закону "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини" (далі - Закон) трансплантація - спеціальний метод лікування, який полягає в пересадженні реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини або тварини2. З огляду на це органи і тканини є частиною організму й утворюються в результаті природного біологічного процесу, а отже, не підпадають під поняття речі і не можуть бути предметом цивільно-правових правочинів. Іншими словами, навряд чи труп, органи і тканини можна успадковувати як звичайне майно. Разом з тим органи і тканини, відділені від організму, потрібно визнати речами, обмеженими в обороті. Відповідно до Закону донором при трансплантації можуть бути жива людина (ex vivo) і труп (ex mortuo). Безумовно, вилучення трансплантата у живої людини порушує тілесну цілісність її організму, заподіює тілесні ушкодження, шкоду здоров'ю, що охороняється законом.

Право на фізичну (тілесну) і психічну недоторканність людини має абсолютний характер. До його змісту входять правомочність людини самостійно користуватися і розпоряджатися своїм тілом, окремими органами і тканинами, правомочність вільно здійснювати вчинки відповідно до своєї свідомості, а також правомочність вимагати, щоб інші суб'єкти утрималися від порушення її права.

Цивільно-правова охорона психічної і тілесної недоторканності людини, її життя та здоров'я не може бути зведена тільки до відшкодування заподіяної шкоди. Сьогодні існує необхідність у наданні людині права вимагати усунення будь-яких обставин, що порушують здорові і безпечні умови її життя. Останнє тісно пов'язане з правом на безпечне для життя і здоров'я середовище, що є предметом вивчення не тільки цивільного, а й екологічного права. Наявність у ЦК зазначеного права відіграє позитивну роль у створенні людині гідних умов життя.

Окремого розгляду заслуговують права, що забезпечують недоторканність інформації медичного характеру (право на інформацію про стан свого здоров'я, право на таємницю про стан свого здоров'я та ін.). Відносини між пацієнтом і лікарем мають будуватися на довірчих засадах, оскільки чим точніше хворий розповість про свою хворобу, тим успішніше перебігатиме процес лікування. Встановлення відвертих стосунків між медичним працівником і хворим стане неможливим, якщо останній не буде впевнений, що інтимні подробиці його життя і здоров'я не будуть збережені в таємниці. Тому обов'язком медичних працівників є збереження у таємниці таких відомостей. Даний обов'язок складає лікарську (медичну) таємницю. Враховуючи поширення цього обов'язку не тільки на лікарів, а й на весь медичний персонал, її доцільніше розглядати як медичну таємницю. Обов'язок її дотримання міститься навіть у клятві Гіппократа: "Що б при лікуванні - а також без лікування - я не побачив і не почув стосовно життя людського з того, що не слід коли-небудь розголошувати, я змовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею"1. Згадування у цій клятві про медичну таємницю є невипадковим, оскільки успіх лікування будь-якої хвороби залежить насамперед від того: встановляться чи ні довірчі відносини між пацієнтом і лікарем.

Медична таємниця - це сукупність певної медичної та немедичної інформації, яка не підлягає розголошенню. У таємниці повинні зберігатися відомості щодо факту звернення особи до лікувального закладу за медичною допомогою, стану здоров'я, діагнозу її захворювання та інші, включаючи інформацію про сімейне, інтимне життя людини, а також про стан здоров'я родичів, близьких осіб пацієнта. Сукупність відомостей, що становлять медичну таємницю, можна розподілити на два види: медичні - відомості про стан здоров'я пацієнта та немедичні - відомості про його інтимне і сімейне життя.

Постає питання: чи поширюється необхідність дотримання медичної таємниці щодо самого хворого. Основи у зв'язку з цим містять загальне правило:"пацієнт мас право знайомитися зі своєю історією хвороби...", а лікар у тих випадках, коли пацієнт бажає реалізувати своє право на ознайомлення з діагнозом хвороби..., "зобов'язаний пояснити пацієнту в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і л і кувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров'я" (ст. 39). Таким чином, слід акцентувати увагу на праві пацієнта, а не на обов'язку лікаря. Це означає, що лікаря не можна будь-який раз примушувати повідомляти пацієнту повну інформацію про стан його здоров'я, але в останнього має бути право знати істину про стан свого здоров'я, він може як реалізувати своє право (тобто вимагати від лікаря правдивої, повної інформації), так і не реалізувати його (тобто одержувати тільки ту інформацію, яку лікар вважає за потрібне йому повідомити).