Цивільне право. Том 1 - Борисова В.І. - 2. Окремі види позовів про захист права власності

Право власності в судовому порядку захищається як речовими, так і зобов'язальними позовами. Речовими позовами є віндикаційний та негаторний.

Віндикаційний позов - це позов про витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Предметом віндикаційного позову може бути лише індивідуально визначена річ. Речі, означені родовими ознаками, а також гроші та цінні папери на пред'явника (ст. 389 ЦК) не можуть бути предметом віндикації. На момент віндикації річ повинна фізично існувати. В іншому випадку (наприклад, якщо вона знищена) порушене право підлягає захисту зобов'язально-правовими засобами захисту права власності. Відповідачем за цим позовом буде незаконний володілець, під яким розуміється особа, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа майном власника. Незаконним володільцем може бути добросовісний і недобросовісний набувач. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано у будь-якому випадку.

Добросовісний набувач зобов'язаний повернути набуте ним майно лише у передбачених законом випадках. Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить насамперед від підстави придбання ним майна, яке підлягає віндикації. Якщо майно потрапило до нього безоплатно, воно може бути витребуване у нього. Навпаки, при оплатному придбанні майна, власник має право його витребувати від набувача лише у разі, якщо це майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння, викрадене у власника або у володільця або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом всупереч їх волі. Крім того, у ч. 2 ст. 388 ЦК робиться застереження про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Віндикація може бути самостійною позовною вимогою або поєднуватися з вимогою про відшкодування збитків, сплату набувачем вартості плодів та доходів, визнання правочину, за яким річ потрапила до набувача, недійсним. Обсяг відшкодувань добросовісним та недобросовісним набувачем різниться. Добросовісний набувач має передати власникові всі доходи від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли він дізнався про незаконність свого володіння майном

(ч. 2 ст. 390 ЦК). Недобросовісний же набувач мусить передати власникові такі доходи з моменту незаконного заволодіння ним чужим майном (ч. 1 ст. 390 ЦК). Незаконні володільці, у свою чергу, мають право вимагати відшкодування їм усіх витрат, які вони понесли на утримання або збереження майна. Але обсяг цих відшкодувань також різниться залежно від того, з якого часу власникові належить право на повернення майна або передання доходів (ч. З ст. 390 ЦК).

Віндикаційний позов слід відрізняти від деяких інших позовних вимог, предметом яких є речі. Такими позовами е вимоги про виселення, зокрема, із самовільно зайнятих приміщень або з приміщень у випадку викупу земельної ділянки, на яких вони розташовані. Не може йтися про віндикацію і при виникненні спору з договору. Власник речі звертається до орендаря про повернення йому речі пред'явленням не віндикаційного позову, а зобов'язального, оскільки орендарем порушуються зобов'язання, що обумовлені договором, - після припинення строку договору повернути річ.

Важливим речово-правовим засобом захисту права власності є негаторний позов (ст. 391 ЦК). Він подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних із порушенням володіння. Саме для цього позову має значення застосування правила, визначеного ч. 2 ст. 386 ЦК про можливість захисту права власності до моменту настання факту порушення, коли у власника є всі підстави вважати, що дії відповідних осіб неминуче призведуть до порушень його права. Так, коли поряд із об'єктом права розпочинається самочинне будівництво, власник вже має підстави вважати, що сам процес будівництва завдасть йому перешкод у користуванні майном, а його завершення також буде порушувати його право. Тому власник може звернутися до суду вже з моменту початку будівельних робіт.

Поширеними є позови про захист прав учасника спільної власності. До цієї категорії позовів можна віднести насамперед вимоги про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним одним із співвласників із порушенням права іншого співвласника на переважну купівлю цієї частки, передбаченого ст. 362 ЦК. Стосовно цієї категорії позовів слід звернути увагу на таке. Незважаючи на те, що правочин про відчуження частки співвласником порушує вимоги закону, такий правочин не визнається недійсним, а застосовуються інші наслідки - переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу на співвласника. Слід зазначити, що хоча учасники господарських товариств не є співвласниками, такий спосіб захисту їх переважного права на придбання відчужуваної іншим учасником частки у статутному (складеному) капіталі, як переведення прав покупця, також застосовується й ними1.

До категорії позовів про захист прав співвласників можна віднести цілу низку вимог. Це позови про визначення розміру часток у праві спільної часткової власності (ст. 357 ЦК), якщо цей розмір не визначений законом або правочином і є спір щодо розміру коштів (вкладів) кожного із співвласників при придбанні (виготовленні, спорудженні) майна та з інших підстав, передбачених цією статтею; про порядок володіння та користування майном, що є у спільній власності (ст. 358 ЦК), та про здійснення права спільної сумісної власності (ст. 369 ЦК): про розподіл плодів, продукції та доходів від використання майна, що є спільною частковою власністю (ст. 359 ЦК); про порядок утримання майна, що є спільною частковою власністю, а також порядок і розмір відповідальності перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном (ст. 360 ЦК); про виділ частки мийна, що є спільною частковою чи сумісною власністю, або сплату компенсації за частку (статті 364,370 ЦК); про звернення стягнення на частку в майні, що є спільною власністю (статті 366. 371 ЦК), позови про що заявляються кредиторами співвласника; про поділ майна між співвласниками (статті 367, 372 ЦК); про припинення права на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК), що по суті є позовом про примусовий викуп частки майна.

Відомо, що правовий режим спільної власності може бути припинений за згодою співвласників, а за відсутності згоди між ними - за рішенням суду. При цьому поряд із сталими підставами для цього (через подання відповідних позовів про поділ спільного майна або виділ з нього частки) існують і позови про припинення права на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників. У статті 365 ЦК передбачаються умови для цього: коли ця частка є незначною і не може бути виділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членами його сім'ї. Отже, положення цієї статті регулюють відносини між співвласниками-фізичними особами. Проте встановлення аналогічних відносин не виключене й для юридичних осіб (хоча умова про врахування інтересів членів сім'ї для юридичних осіб не застосовується). Взагалі істотність шкоди являє собою оціночну категорію, яку повинен зважено оцінити суд. Прикладом примусового припинення права на частку в спільній власності можуть стати випадки, коли співвласник не додержується обов'язків, пов'язаних із здійсненням права власності. Зокрема, не утримує своє майно у належному стані, не ремонтує його, чим робить для інших співвласників неможливим використання майна, яке перебуває у їх спільній власності, або завдає їм збитків. Це насамперед стосується нерухомості.

Важливе значення у забезпеченні захисту прав власника відіграють позови про визнання недійсними правочинів про відчуження майна. Безумовно, правочини про відчуження майна, якщо вони вчинені з порушенням вимог щодо умов їх дійсності, суттєво впливають на права власника, який може обрати саме такий спосіб їх захисту. Для захисту права власності важливим є не тільки і не стільки сам факт визнання правочину недійсним, скільки наслідки, які це тягне за собою. Головним правилом при цьому є норма ч. 1 ст. 216 ЦК, якою встановлюється, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Це передусім двостороння реституція, відшкодування збитків та моральної (немайнової) шкоди у необхідних випадках.

Нікчемні правочини порушують право власності самим фактом їх вчинення, а саме тим, що це мало місце, але юридичних наслідків такий правочин не спричинив. Унаслідок цього особа, яка вважала себе власником майна, одержаного за нікчемним правочином, таким насправді не стала, і навпаки, особа, яка вже позбавлена майна, не здійснює щодо нього ані володіння, ані користування, а розпоряджання цим майном вже відбулося з її участю, проте вона залишається його власником з усіма наслідками цього становища.

У такому разі постає питання про співвідношення позову про визнання недійсним оспорюваного правочину (або застосування наслідків недійсності нікчемного правочину) і віндикаційного позову. Очевидно, що як першим, так і другим позовами захищається право власності. Однак застосування віндикації приведе до того, що лише одній стороні недійсного правочину буде повернено передане нею майно, внаслідок чого не буде додержано вимоги ст. 216 ЦК про реституцію як загальний наслідок нікчемного правочину. Ускладнює ситуацію й те, що майно власника може опинитися у набувача внаслідок укладення з приводу цього майна декількох правочинів. У такому разі визнання їх недійсними (кожного з них) є проблематичним внаслідок відсутності підстав для цього. Віндикація може стати неможливою, оскільки особа, в якої вимагатимуть майно, є добросовісним набувачем і заперечуватиме проти цього посиланням на ст. 388 ЦК та ст. 330 ЦК. Тому проблеми захисту прав власника в такому разі стають дуже гостро і мають вирішуватися в кожному випадку, враховуючи конкретну ситуацію порушення права власності.

Окрему категорію позовів становлять вимоги про визнання незаконними правових актів, що порушують право власності. Ці акти можуть виходити від державних органів, органів влади ЛРК та органів місцевого самоврядування. Вони можуть спрямовуватись на неправомірне втручання у здійснення власником своїх правомочностей. Крім загальної норми ст. 21 ЦК про захист цивільного права, можливість такого способу захисту передбачається й ст. 393 ЦК, якою регулюється порядок визнання незаконними актів, що порушують право власності. При цьому власник може просити суд визнати незаконним акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування чи відновити становище, яке існувало до прийняття цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування збитків у повному обсязі.

Слід зазначити, що незаконними можуть визнаватися не тільки нормативно-правові акти, а й акти застосування права, які порушують права конкретного суб'єкта, не торкаючись прав інших осіб. Вони можуть визнаватись незаконними за умови, якщо ці акти не відповідають вимогам закону або не додержано порядок їх видання чи набрання ними чинності. При поданні позову про визнання акта державного органу, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування незаконним позивач повинен довести, що цим актом порушується його право власності. Важливим доповненням захисту права власності шляхом визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади АРК або місцевого самоврядування є відновлення того становища, яке існувало до прийняття цього акта. Повертаючи власнику майно або визнаючи право на нього, суд відновлює майнове становище власника. Вагоме значення має також відшкодування власникові збитків, завданих прийняттям незаконного акта, при неможливості відновлення первісного становища. Обов'язок із відшкодування збитків буде нести той державний орган, орган влади АРК або орган місцевого самоврядування, який прийняв незаконний акт.

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи), виникають із позадоговірних зобов'язань. Також не виключені вони і стосовно порушень прав власника стороною договору, наприклад, орендарем, який недбало ставився до орендованого майна, чим завдав збитків власнику-орендодавцю. Такі позовні вимоги можуть поєднуватись із вимогами про віндикацію.

Для захисту права власності можуть застосовуватись й інші позови. Одним із найбільш поширених є позов про визнання права власності. Пред'явлення такого позову можливе за умови, якщо: а) особа є власником майна, але її право власності оспорюється або не визнається іншою особою; б) у разі втрати особою документа, який засвідчує її право власності (ст. 392 ЦК). Часто такі позови подаються, коли особа не є власником, але бажає ним стати, зокрема, набути право власності: а) на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК); б) на об'єкт самочинного будівництва (ст. 376 ЦК); в) на річ, право власності на яку може набуватися за набувальною давністю (ст. 344 ЦК). Втім, формально ці позови вчиняються не для визнання, а для набуття права власності.

Позови про визнання права власності не подаються, якщо підстави його набуття власником наявні, але законом не пов'язується виникнення права власності з видачею правовстановлювальних документів. Прикладом може бути набуття права власності на квартиру в будинку житлово-будівельного кооперативу, вартість якої повністю сплачена (квартиру викуплено), або набуття права власності на допоміжні приміщення в багатоквартирному житловому будинку. У разі ж спору із приводу цих приміщень або відмови у здійсненні відповідних дій із боку органів держави або місцевого самоврядування ці неправомірні дії власником оскаржуються в судовому порядку.

Позови про визнання права власності на приміщення (частину приміщення) часто вчиняються з тих підстав, що таке приміщення будувалося декількома юридичними особами (за їх рахунок), а враховувалося на балансі одного з них. Господарські суди правомірно визнають право на частку у праві власності на ці приміщення, оскільки перебування на балансі юридичної особи не є безспірною ознакою її права власності на це майно.

Можуть вчинятися позови про визнання права власності за суб'єктами, яким свого часу було передано майно на невизначених підставах, наприклад, передача державою майна профспілкам у безстрокове користування, передача майна соціально-побутового призначення, переданого безоплатно при приватизації державного майна тощо.