Необхідність аналізу конфліктологічних проблем у вітчизняному суспільствознавстві викликана тими соціальними процесами, які нині відбуваються в країні й щоразу набувають гострого конфліктного характеру. Вони допускають вільне виявлення різноманітних соціальних і індивідуальних інтересів і устремлінь, що значно підсилило дію конфліктогенних чинників у всіх без винятку життєво важливих сферах і соціальних інститутах українського суспільства.

Практичний досвід останніх років наочно демонструє, як загострилася боротьба між партіями, регіонами, громадськими рухами, підприємцями та соціальними групами за статус і ресурси. До того ж одночасно з економічною і політичною нестабільністю й у тісному зв'язку з ними розгортаються і загострюються міжнаціональні та міжетнічні конфронтації, що визначає не лише високий ступінь гостроти, а й складний, комплексний характер багатьох конфліктних ситуацій.

Уникнути конфліктів неможливо, але є способи пом'якшити їх руйнівний вплив на взаємодію людей, партій і соціальних груп різних рівнів, включаючи держави, навчитися обирати ефективні стратегії вирішення конфліктних ситуацій, що дозволяють не тільки успішно вирішувати виникаючі проблеми, а й розвивати конструктивні відносини. Тому розробка конфліктологічної проблематики, осмислення природи та функцій соціальних конфліктів, особливостей їх детермінації, впливу різних об'єктивних і суб'єктивних умов і чинників, обґрунтування механізмів і методів їх ефективного попередження, врегулювання і вирішення набувають великої актуальності й значущості.

Все це спрямовує аналітичні зусилля конфліктології насамперед на те, щоб з'ясувати природу і сутність різноманітних соціальних

конфліктів, їх функції та механізми дії, умови виникнення і способи попередження й урегулювання. Запропонована робота є сучасним навчальним посібником з однієї з найактуальніших дисциплін сучасного вузівського освітнього процесу — конфліктології. Зміст учбового матеріалу представлений темами, що включають конспективний виклад загальної теорії конфлікту, та призначений для студентів, які вивчають курс конфліктології, а також масового читача, котрий цікавиться проблемами сімейних та інших конфліктів і шляхами їх вирішення.

Матеріал посібника викладено так, щоби, по-перше, дати студентові уявлення про обов'язковий мінімум і рівень підготовки фахівця з учбового курсу "Конфліктологія", по-друге, матеріал викладено в єдиній логічній схемі, по-третє, зміст посібника спрямований на те, щоб зробити максимально продуктивною самостійну підготовку студентів з основних конфліктологічних проблем.

1. Історія розвитку конфліктологічних ідей і сутність конфліктології

Конфліктологія — відносно молода наука. У завершеному вигляді вона сформувалася в середині XX ст. Але конфлікти існували завжди, а перші спроби їх осмислення сягають сивої давнини.

Мислителі Стародавнього світу визнавали вищою цінністю не боротьбу чи війну, а мир і згоду. Мудрець стародавнього Китаю Лао-Цзи (579-499 рр. до н. е.) стверджував, що головне полягає в тому, щоб підтримувати спокій у суспільстві. На його думку, першооснови світу Інь (темне) і Ян (світле) не стільки борються між собою, скільки доповнюють одна одну, утворюють гармонію єдиного.

Цим поглядам китайського мислителя співзвучні ідеї і давньогрецького філософа Геракліта Ефеського (535—475 до н. е.), який вважав, що війна - батько всіх речей, а мир - їх мати. Епікур (341-270 до н. е.) убачав, що нещастя, які пов'язані з нескінченними війнами, врешті-решт змусять людей жити в стані непорушного миру.

За часів Середньовіччя, коли затвердилася християнська релігія, що була заснована на ідеях рівності всіх людей перед Богом, домогтися міцного миру між людьми знову-таки не вдалося. Причому зіткнення тривали не лише між віруючими та невіруючими, а й між самими одновірцями.

Неважко помітити, що й у Стародавньому світі, й у Середньовіччі визнавалося, що протистояння, конфлікти є органічною властивістю буття. Відмінність між античними та християнськими філософами полягала лише в тому, що перші виводили їх із буття, природи, а другі бачили в них задум і волю Бога.

Аналізуючи погляди видатних мислителів епохи Відродження - Миколи Кузанського (1401-1464), Миколи Коперніка (1473-1574), Джордано Бруно (1548-1600), Никколо Макіавеллі (1469-1527), важливо звернути увагу на те, що вони вірили в розум людей і гармонію їхніх відносин, в їхню здатність подолати соціальні конфлікти.

У Новий час та епоху Просвітництва соціальні конфлікти стали більш гострими. Природу конфліктів досліджували Ф. Бекон, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Г. Гегель та ін. В їхніх теоретичних розробках можна виділити два протилежних підходи до розуміння природи соціального конфлікту, які можна визначити як песимістичний і оптимістичний.

Песимістичний підхід найбільш чітко виразили англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679). У книзі "Левіафан" (1651) він негативно оцінював людську природу. Людина, вважав він, за своєю природою е істотою егоїстичною і ледачою. Тому первинний стан людського суспільства він оцінював як "війну всіх проти всіх". Коли цей стан став для людей нестерпним, вони уклали між собою договір про утворення держави, яка, спираючись на свою величезну силу, подібну до сили біблійного чудовиська Левіафана, здатна позбавити людей від конфліктів і ворожнечі. Таким чином, негативно оцінюючи людську природу, Т. Гоббс не бачив іншого способу подолання конфліктів між людьми, окрім застосування насильства з боку держави.

Оптимістичний підхід представляють ідеї французького філософа Жан-Жака Руссо (1712-1778), який, на відміну від Т. Гоббса, вважав, що людина за своєю природою добра, миролюбна й створена для щастя. Джерелом конфліктів, на його думку, були недоліки в організації суспільства, помилки і забобони людей. Важливішим інструментом відновлення властивих людям відносин миру і згоди може стати демократична держава, що не спирається на насильницькі засоби впливу.

У першій половині XIX століття вагомий вклад у розвиток конфліктології внесли ідеї представників класичної німецької філософії -Іммануїла Канта (1724-1804), Георга Гегеля (1770-1831) та Людвіга Фейербаха (1804-1872). Звертаючись до поглядів видатних мислителів першої половини XIX століття, важливо акцентувати увагу на їх глибоких філософських міркуваннях про найгостріші соціальні проблеми того часу. Зокрема, такою була проблема війни та миру. Цікавими в цьому плані представляються ідеї І. Канта ("Про вічний мир"), Г. Гегеля (" Про війну як засіб етичного очищення народів ") та ін.

Детальний аналіз соціального конфлікту був запропонований економістом і соціологом Карлом Марксом (1818—1883). Він вважав, що конфлікти властиві всім рівням соціального життя: політиці, економіці, культурі. Вся історія існуючих суспільств, указував він, була історією боротьби класів. Революційне насильство було для К. Маркса і його послідовників головним методом вирішення соціальних конфліктів, а реформи, компроміси — лише його побічним продуктом.

Попри плідність ідей про природу конфлікту, висловлених класичною філософією, в них були істотні недоліки:

по-перше, конфлікти розглядалися лише як боротьба добра і зла, як загальна властивість не лише соціального, а й природного буття;

по-друге, специфіка соціальних конфліктів у цілому не досліджувалася, а давався лише опис окремих видів соціальних конфліктів: у економіці, політиці, культурі тощо;

по-третє, досліджувалися переважно лише конфлікти макро-рівня - між класами, націями, державами, а конфлікти в малих соціальних групах і внутрішньоособові конфлікти залишалися поза увагою мислителів;

по-четверте, загальні риси конфлікту як феномена соціального життя не досліджувалися, у зв'язку з чим не було й самостійної теорії конфлікту, а отже не сформувалася і конфліктологія як наука.