Психотерапія - Каліна Н.Ф. - Основні архетипи і процес їх індивідуації

Юнг-філософ осмислював розбіжності свідомих намірів і життєвих планів з реальною картиною та обставинами життя в руслі антагонізму свідомості (яка претендує на чільну і вищу роль у психіці) і загальної несвідомості психе, трансцендентальну природу якої розглядають як долю або божественний чи демонічний вплив. Для людини однаково згубно і піддатися впливу несвідомого, і сліпо вірити-у всемогутність свідомості, обмеження якої стають помітними лише в ситуаціях життєвого краху.

Проте завжди існує можливість синтезу, взаємодії та спільного сприяння свідомості і несвідомої психе, хоча цей процес, на думку Юнга, ускладнений кількома обставинами. Як правило, такий синтез, що веде до утворення трансцендентної функції, починається з глибокої особистісної регресії. Суть її полягає в тому, що людина, опинившись у важкій життєвій ситуації, хоче сховатися в минулому, стати дитиною і повернутися до батьків, чиї ідеалізовані образи (імаго) здаються всемогутніми і проектуються зовні. Регресія - цілковите торжество несвідомого, тому свідомість намагається її загальмувати. Ці процеси відбуваються на тлі тривоги, невпевненості в собі, іноді супроводжуються соматичними розладами. Саме з такої ситуації починається індивідуація, сприяння якій і є основною метою аналітичної психотерапії.

Індивідуація (лет. individuo - неподільний) - відмовлення та розгортання первинної цілісності і єдності індивіда, максимальна реалізація його сутності.

Окремі етапи індивідуації визначаються впливом архетипів.

Архетип (грец. archetypos - першообраз) - універсальна структура, що акумулює досвід колективного несвідомого, об'єднаний навколо важливих образів чи ідей (Тінь, Персона, Божественне Дитя, Велика Мати), через яку несвідоме впливає на поведінку та психіку.

Контакт з архетипом. переживається як величний, таємничий, моторошно-захопливий, у чому виявляється сакральна або нумінозна (божественна) природа архетипу.

Запропонований Юнгом термін "індивідуація" вказує водночас на два напрями, основні змісти особистісного зростання: унікальність, неповторність кожної людини та її духовну, психічну і тілесну цілісність. Метою процесу індивідуації є досягнення повного розвитку Самості (сутності людського Я).

Самість - центральний архетип структури особистості, який уособлює максимальну повноту її самореалізації, творчий потенціал і різноманітні можливості та життєву силу.

Індивідуація Самості - це самопізнання і саморозвиток, шлях до себе, "створення душі". Проникнення у власну унікальну природу передбачає насамперед пізнання свого несвідомого, інтеграцію окремих архетипів особистісної структури - Тіні, Персони, Аніми чи Анімуса. Відповідно процес індивідуації відбувається в три етапи: усвідомлення тіньової сутності, вихід з-під влади Персони та взаємодія з Анімою чи Анімусом.

Архетип Тіні. Він уособлює негативні аспекти (риси характеру, мотиви, прагнення, думки і почуття, цілі і цінності), які є в кожної людини. Цей архетип люди сприймають як чужий і небезпечний. Більшість клієнтів намагається позбавитися його проявів за рахунок проекції, приписуючи тіньові характеристики своєму оточенню, ворогам чи суперникам. Саме цей архетип відповідає за поширені етносоціальні стереотипи ("брудні негри", "розбещені французи", "підступні чеченці", "кляті москалі", "злочинні олігархи", "музи-канти-наркомани ").

Процес індивідуації починається з усвідомлення власних тіньових характеристик, що відбувається вимушено, у ситуації, яку людина переживає як хворобливу, нестерпну, трагічну, катастрофічну. Більшість клієнтів, звертаючись за психологічною допомогою, скаржаться на конкретні проблеми - втрату близьких, самотність, службові неприємності, фінансові негаразди, психосоматичні симптоми тощо. У своїх розповідях вони всю життєву ситуацію характеризують як кризову, переживання якої супроводжується відчуттям безсилля, безпорадності і безвиході.

Юнгіанська психотерапія радить не боротися з Тінню і не пробувати її відщепити: у фольклорі різних народів існують повчальні історії про людину, яка втратила або продала свою тінь, - вони завжди погано закінчуються. З Тінню потрібно " домовлятися". Це непросто, адже вона є не лише негативною частиною особистості, а й уособлює все, чим людина бути не хоче, втілює якості та бажання, від яких свідомість відвертається з жахом і огидою. Тінь гірша за будь-якого ворога, бо не дає змоги забути про власну тваринну природу. До того ж Тінь - майже неусвідомлювана частина психіки.

За результатами численних клінічних спостережень Юнг дійшов висновку, що в таких випадках єдиною позитивною стратегією є довіра до несвідомого і жвавий інтерес до тих способів мислення та поведінки, які пропонує Тінь. Звичайно, потрібна чимала мужність для того, щоб поглянути в обличчя демонам власної психе і довіритися їм. Як зауважила учениця Юнга Марія-Луїза фон Франц, тільки від людини залежить, стане Тінь "Другом" чи "ворогом".

Визнати власну Тінь і спілкуватися з нею найзручніше через сновидіння. Тінь у снах представлена різноманітними страховиськами, хижими тваринами, розбійниками, відьмами або чортами та ін. Наявність кошмарів і боротьба з чудовиськами у снах - пряма вказівка на те, що поточний етап індивідуації ускладнений певними перешкодами. Аналітична допомога в цих випадках спрямована на підтримання пацієнта та інтерпретацію символіки Тіні. Юнг запропонував чотирьохетапну схему аналізу, на кожному етапі якої перед аналітиком стоять певні завдання:

1. Сповідь (катарсис). Терапевт має уважно слухати клієнта, заохочувати вираження негативних емоцій, демонструвати зацікавленість образами та сюжетами, у яких відображають проблеми з Тінню.

2. Роз'яснення (інтерпретація). Завдання терапевта полягають в ампліфікації (збагаченні) і тлумаченні архетипічної символіки з перспективою залучення довільних асоціацій клієнта.

3. Пристосування. Цей етап передбачає роботу в режимі активної уяви, тобто взаємодію з образами та символами Тіні за конкретними сценаріями. Наприклад, клієнтові можна запропонувати, щоб він уявив собі спуск до підземної печери і зустріч з Н хазяїном та описав, що це за істота, чи загрожує (і як саме) вона клієнтові, як знайти з нею спільну мову, що вона може розповісти або чим обдарувати в разі згоди. Аналогічні запитання придадуться й в інших ситуаціях, архетипічний зміст яких відповідає ідеї зустрічі з Тінню.

4. Трансформація. На цьому етапі клієнт переживає зміни, зумовлені згодою з Тінню, її інтеграцією. Він відчуває нові сили та можливості і розуміє, що період занепаду минув. Аналітик схвалює результати і розповідає про подальший перебіг індивідуації - вивільнення від контролю Персони.

Архетип Персони. Цей архетип утілює соціальні та соціокультурні детермінанти особистісної активності.

Персона - це зовнішня частина особи, якою та звернена до людей і суспільства; вона є одночасно фактором і результатом соціального пристосування індивіда. Присутність в індивідуальній психе деяких фрагментів колективної психіки сприяє соціальним діям і контактам, однак перешкоджає індивідуації, яка "вириває" людину з-під влади соціального контролю і суспільного життя. Персона як соціальний архетип, що охоплює систему компромісів, необхідну для життя в громаді, закорінена у примітивному психічному житті.

Персона - те, чим людина звикла себе вважати, хоч насправді її сутність інакша. Властивості Персони протилежні автентичності, вони ілюзорні, бо сформовані "напоказ". Однак якщо особистість починає ототожнювати себе з цією ілюзією, виникає психічна інфляція - надмірне розширення, "розпухання" особистості, яка некритично асимілює несвідомі змісти та ідентифікується з ними. Психічна інфляція повністю блокує процес індивідуації. Людина ототожнює себе з чимось величним, грандіозним, могутнім, хоч насправді залишається обмеженою і слабкою. Психологічними ефектами такої інфляції є манія величі або відчуття неповноцінності - залежно від того, активно (впливає) чи реактивно (стає об'єктом впливу) функціонує Персона.

Якщо індивідуація - це наближення до Самості, то інфляція - віддалення від неї. її супроводять дисоціація (роз'єднання) психічних складових, дедалі більше розщеплення в системі особистості, антагонізм свідомої та несвідомої установок. Такий стан буття називають манаособистістю (полінез. "мана" - надприродна сила і могутність). Людина здається собі набагато мудрішою і привабливішою, ніж є насправді, і вона тягнеться не до власної суті, а до химери псевдодосконало-сті, якої неможливо досягти.

На відміну від захопленості Тінню владу Персони клієнти переживають набагато легше; більшості з них здається, що справи йдуть непогано. У період інфляції людина сповнена нереалістичних очікувань, сприймає бажане за дійсне і не чує критичних застережень. Тому позиція аналітика має поєднувати уважне і доброзичливе спостереження мана-прояві в і послідовну конфронтацію з ними. Часто єдиним компенсаторним механізмом у системі психіки залишаються сновидіння. Представлена у них картина життя клієнта постає тим більш негативною і загрозливою, чим більше він вдається до самообману. Сни відображають катастрофічні невдачі в соціальній чи приватній сфері, вони ніби погрожують мана-особистості. Клієнти дуже бояться, що такі сновидіння можуть виявитися пророчими, тому їх обговорення та інтерпретація стають ефективною основою для аналітичної роботи.

У сновидіннях символіка Персони часто пов'язана з одягом та іншими елементами оформлення зовнішності, адже Персона - це справді "психічний одяг", який не варто вважати головнішим за його вміст. Сновидіння з багатими декораціями, переобтяжені вишуканими елементами інтер'єру, оздобами і прикрасами, прямо вказують на психічну інфляцію. Компенсаторні тенденції можуть проявлятися в тому, що людина уві сні бачить себе роздягненою, в розірваному, старому чи брудному одязі, голою на офіційній церемонії тощо. Інколи ідея штучності, несправжності, фальші передається семантикою перукарні, лялькового театру, косметичного салону або показу модної колекції одягу.

Стратегію роботи з Персоною в юнгіанстві визначають як деструкцію (лат. оевтлчісіло - порушення, руйнування) - у тих випадках, коли її розвиток гіпертро-фований і заважає індивідуації. Такі розлади трапляються частіше, ніж слабка або недорозвинена Персона, яка потребує підтримки. Дефіцитарне (недостатнє) функціонування Персони супроводжують негативні оцінки соціального середовища, люди з таким проявом архетипу часом набувають репутації "блаженних", "не від цього світу". Вони ігнорують типові соціальні норми і цінності, не прагнуть спілкуватися і робити кар'єру, часто не звертають уваги на свій одяг і зовнішність тощо. Психологічних проблем у них менше, бо труднощі при спілкуванні виникають в інших. Якщо клієнт вивільнився з-під влади колективної психіки, уособленої в архетипі Персони, завдання цього етапу індивідуації можна вважати виконаним.

Архетипи Аніми, Анімуса. Вони доповнюють чоловічу або жіночу природу людини і уособлюють, відповідно, жіночі аспекти психе чоловіків і чоловічі - жінок. Аніма - це духовність і душа чоловіка, вона регулює його емоційне та почуттєве життя і несе відповідальність за кохання, любовні взаємини, шлюб, стосунки із жінками - від матері й сестер до жіночих фігур у бізнесі або політиці. Аніма відіграє вирішальну роль у сприйнятті літератури і мистецтва, забезпечує духовне зростання, визначає релігійний аспект життя.

Анімус відповідає за розум і логіку в поведінці жінки, спонукає її до соціальних досягнень і кар'єрного зростання, допомагає приймати рішення і розв'язувати проблеми. Він містить досвід спілкування з чоловіками, на ґрунті якого жінка формує уявлення про них, кохання і шлюб; впливає на її світосприймання, цінності та життєві цілі. К.-Г. Юнг зазначав, маючи на увазі ці архетипи, що у психіці кожного чоловіка живе неусвідомлена жінка, а в жіночій психе - прихований чоловік. Однак у цих архетипів різні принципи функціонування: Ерос, що забезпечує зв'язок, синтез і асоціюється з інтуїцією та стихійністю, і Логос - раціональність, логіка, абстрагування та аналіз. "Функція Еросу, - зауважував Юнг, - об'єднувати те, що було розділено Логосом". Тому на цій стадії аналітична допомога чоловікам і жінкам різниться. Спільність полягає лише в тенденції проектувати архетип Аніми чи Анімуса на більш-менш відповідних осіб. Така проекція, особливо в молодому віці, розпалює закоханість у свій об'єкт. Сильні почуття є підґрунтям юнацького романтичного кохання, але воно рідко буває надійним і вільним від деструктивних аспектів. Адже реальні чоловіки і жінки, в яких закохуються клієнти, не відповідають їх неусвідо-мленим прагненням і бажанням. У художній літературі майже завжди ідеальна Аніма-проекція (Ізольда, Джульєтта, Джіневра, Єлена) трагічно гине зі своїм коханим у молодому віці, а романтичний коханець-Анімус (Перелесник, Роланд, Лоенгрін) також втрачає свою обраницю або прирікає її на довге самотнє життя.

Окрім любовних проблем і шлюбних суперечностей, неінтегровані Аніма й Анімус призводять до незрілості й інфантильності, можуть спричинити шизоїдну розщепленість та саморуйнівні тенденції особистості. Ці архетипи містяться в несвідомому значно "глибше", ніж Тінь і Персона, їх усвідомлення та взаємодія з ними набагато важчі. Характеризуючи їх, К.-Г. Юнг наголошував, що вони - дух невідомих предків, їх спосіб думати і відчувати, пізнавати життя і світ, богів і людину.

Живуть вони у світі, дуже відмінному від зовнішнього. Час там тече нескінченно повільно, а народження і смерть індивіда не такі вже й важливі. Тому їх суть настільки чужорідна, що їхнє вторгнення у свідомість часто рівнозначне психозу.

Аналітичну роботу з такими архетипами слушно розпочинати зі з'ясування того, на якій стадії розвитку перебуває Аніма чи Анімус клієнта: еротично-сексуальній, романтичній, материнській/батьківській чи духовній. Корисно також визначити структурно-рольову форму жіночої або чоловічої психіки (за Е. Вульф). Для жінки це "мати", "гетера", "амазонка" і "звичайна жінка". Для чоловіка- "син", "воїн", "аскет" і "голова сім'ї" ("сім'янин"). Ці форми визначають рольові очікування та емоційні потреби особистості, а архетипи Аніми/Анімуса вступають із ними у складну багатоас-пектну взаємодію, спочатку конкурентну, а за успішної терапії - гармонійно-доповнювальну.

Типовою помилкою психотерапевта є спроба поділити прояви Аніми/Анімуса на позитивні і негативні, не менш важливі для процесу індивідуації, оскільки вони попереджають особу про помилки і слабкі місця у спілкуванні з протилежною статтю. Хитрі та підступні втілення Аніми (Цирцея, Мелюзіна, Лорелея) або жорстокий Анімус (Синя Борода, цар Шахріяр із "1001 ночі") навчають і застерігають, а смертельна небезпека на життєвому шляху може перетворитися на важливий фактор особистісного зростання: або вона здолає суб'єкта, або суб'єкт вийде переможцем і досягне нових щаблів власного розвитку.

Попри амбівалентність архетипів, які поєднують у собі добро і зло, небесні і хтонічні (земні, місцеві) елементи, їх інтеграція завжди має позитивний ефект. Негативними можна вважати неінтегровані, відщеплені Аніму/Анімуса, які набувають демонічної автономності і стають неминучою перешкодою для індивідуації Самості. Негативний Анімус є псевдоінтелектуальним елементом, який найкраще визначають слова "упередженість" або "забобон". Аніма як носій нижчих афективних прагнень і Анімус як ірраціональні, "другосортні" думки та переконання стають причинами більшості помилкових і нерозсудливих вчинків, жорстоких дій, невиправданих претензій.

На відміну від попередніх стадій психотерапевтичного процесу в цій ситуації краще вдатися до інтерпретації довільних асоціацій. Великий емоційний потенціал Аніми/Анімуса потребує повільного просування шляхом пізнання символіки несвідомого. Індивідуальні образи підтримують Его клієнта на осі Его - Самість, тоді як нумінозна (пов'язана зі страхом надприродного) архетипічна символіка може порушувати цю рівновагу. У роботі з архетипами гендерної духовності не слід занадто покладатися на когнітивні можливості клієнта. Його ненадійність і вразливість, транеферентна упередженість є нормальною реакцією на емоційний хаос, що спричиняє Аніма/Анімус. На завершальних етапах роботи можна вдатися до аналізу сновидінь, але передчасне звернення до снів часто викликає глибоку регресію або депресивні реакції на терапевтичну роботу.

Після інтеграції основних архетипів структури особистості (Тінь, Персона, Аніма/Анімус) психотерапевтичну допомогу зосереджують на провідному завданні - досягненні та реалізації Самості. Цю мету не можна розглядати як щось кінцеве, конкретне. Процес індивідуації нескінчений, його природу ілюструє не пряма лінія, а спіраль, яка поєднує свідоме з несвідомим у все нових і нових витках. Тому коректніше вести мову не про досягнення Самості, а про наближення до неї. Адже індивідуація Самості - не просто єдність, повнота, довершеність і гармонія, а постійний розвиток, ускладнення, збагачення та оновлення людської душі.

У процесі індивідуації психе, в якому, на думку К.-Г. Юнга, завжди наявний автономний, незалежний від зовнішніх впливів (у т. ч. і психотерапевтичної роботи) процес, активуються й інші архетипи: Трікстер, Мудрець, Діва, Божественне Дитя та ін. Усі вони впливають на переживання та усвідомлення людиною своїх якостей, потреб, проблем чи прагнень. Робота з ними має свою специфіку. Важливим і обов'язковим чинником її є процедура ампліфікації за рахунок універсальної архетипічної культурної символіки. Розгорнуті приклади ампліфікації з використанням релігійної, міфологічної та алхімічної символіки Юнг подав у працях "Айон", "Відповідь Йову", "Психологія і алхімія".

К.-Г. Юнг переконував, що індивідуація - завдання для обраних, під силу вона тільки еліті. Більшість людей, на його думку, навіть не переймаються метою само-реалізації та духовного зростання, їх цілком задовольняє більш-менш успішне існування на рівні колективної психіки (Персона). Та якщо процес індивідуації розпочався - спонтанно чи був ініційований, наприклад, навчанням на психологічному факультеті, Його не можна зупинити, бо таку зупинку особистість буде переживати як життєвий застій, руйнацію і занепад.

Також фундаментальним положенням, яке стосується психотерапії проблем, пов'язаних з особистісним розвитком, є думка К.-Г. Юнга щодо відмінностей у психологічних проблемах молодої і зрілої людини. Життя молодої людини, як правило, розгортається під знаком загальної експансії з прагненням досягти поверхових цілей, а її неврози ґрунтуються переважно на нерішучості або відхиленні від основного напряму діяльності. Життя старіючої людини відбувається під знаком контракції (стягування, скорочення), затвердження досягнутого і зниження зовнішньої активності, її невроз полягає зазвичай у невластивій зрілому віку фіксації на юнацьких установках і мріях. Якщо молодий невротик лякається життя, то немолодий відступає перед смертю. Те, що колись було для юнака (юнки) нормальною метою, для немолодої людини стає невротичною перешкодою, так само як через нерішучість молодого невротика його нормальна залежність від батьків перетворюється на осоружні інцестуозні стосунки. Природно, що неврози, опір, витіснення, захисти у молодої людини мають протилежне значення порівняно з немолодою, незважаючи на їх певну зовнішню подібність.

К.-Г. Юнг наголошував, що в дитинстві і старості людина не усвідомлює своїх проблем - вона просто є проблемою для тих, хто про неї піклується. Тільки в зрілому віці, від 40 до 60 років, вона розв'язує свої проблеми як активний і самостійний суб'єкт.

За спостереженнями вітчизняних психотерапевтів, більшість їхніх клієнтів - це люди віком від 20 до 35 років. Навіть старші за них, як правило, психологічно відчувають себе людьми "першої половини життя" (наприклад, сорокарічні жінки, які ще сподіваються влаштувати свою долю за зразком двадцятирічних - ідеальне заміжжя і відсутність турбот надалі). Тому думка Юнга по-новому висвітлює актуальну для багатьох клієнтів проблему інфантильного особистісного функціонування.

Очевидно, що далекий від ідеї "дорослішання" розвиток з віком стає все менш здоровим, навіть якщо і не супроводжується вираженими невротичними проявами. Так само аналітик, що працює з конкретною проблемою, не має ігнорувати прояви, пов'язані з недостатньою зрілістю клієнта. Часто терапевт занадто захоплюється власне аналітичним лікуванням, завданням допомогти, ідеєю психологічної освіти - і мало дбає про те, щоб пацієнт міг поглянути на свої "тимчасові" труднощі в цілісному життєвому контексті, з позиції його віку. Таку мету найдоречніше поставити у зв'язку із закінченням терапевтичної роботи, яка завдяки цьому набуває необхідної чіткості і завершеності.