Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Греко-католики в Словаччині, Югославії і Румунії

Греко-католицька церква в Польщі, де проживає майже півмільйона українців, об'єднує близько 200 тисяч осіб. Зумівши вижити в період перманентної "самоліквідації" уніатських церков у 40-х роках у країнах Східної Європи, церква, однак, втратила завершеність своєї організаційної будови, підпавши на десятиліття під юрисдикцію примаса римсько-католицької церкви в Польщі. І хоча в липні 1989 р. Ватикан спеціально для українців-католиків призначив єпископа-помічника, церква залишалася підпорядкованою місцевому кардиналу.

22 березня 1992 р. папа Іоанн Павло II буллою "Весь твій народ, Польща" приєднав Перемишльську греко-католицьку єпархію до римо-католицької Варшавської архієпархії, а рішенням від 19 червня 1993 р. папа перевів ГКЦ у Польщі під юрисдикцію Ватикану. Рішення це, хоча й краще за попереднє, все таки є незадовільним розв'язанням проблеми ГКЦ у Польщі, адже історично Перемишльська єпархія була складовою частиною Києво-Галицької митрополії, перебувала у безпосередньому підпорядкуванні її митрополитів.

До руйнування традиційних структур церкви та зміни географічного поширення греко-католицизму в країні спричинилася політика польських державно-політичних органів влади в 1947—1949 роках з розпорошення та примусового переселення українців з місць постійного компактного проживання на південному сході до північних і західних районів, доповнена урядовим декретом про конфіскацію та націоналізацію церковного майна на етнічних українських землях у південно-східному регіоні країни.

На сьогодні Українська католицька церква візантійсько-українського обряду в Польщі складається з Перемишльської дієцезії, що має 6 деканатів. Характер її діяльності визначається наявністю таких проблем: а) майнова — духовенство й віруючі домагаються повернення конфіскованого державою свого часу майна, яким фактично володіє нині римсько-католицька церква; б) національна — зростає занепокоєння у зв'язку з поглибленням асиміляції етнічних українців, через те що немає урядової програми повернення депортованих українців на їхні етнічні землі, а також точиться дискусія про національну ідентифікацію карпаторусинів (або лемків) — вважати їх за окремий народ слов'янської групи чи за одну з етнічних груп української нації; в) міжконфесійна — конфліктними є взаємини українських церков з римсько-католицькою, з одного боку, та українських греко-католицької і православної, — з другого.

Греко-католики в Словаччині, Югославії і Румунії

У Словаччині, де мешкало близько 150 тис. українців, примусово припинену в 1950 р. діяльність греко-католицької церкви відновлено в 1968 р. За короткий проміжок часу церква зуміла повернути собі 205 з 292 діючих у країні парафій, котрі об'єдналися довкола Пряшівської єпархії в Словаччині (створена ще у 1818 p.). Тривалий час на чолі цієї єпархії стояв єпархіальний адміністратор, а не єпископ, як це передбачає церковне право. Тільки після зміни політичної ситуації в країні папа Іоанн Павло II у 1989 р. звів у ранг єпископа І.Гірку, котрий з початку 70-х років опікував діяльність українських греко-католицьких парафій у Словаччині.

Помітним проявом сучасного релігійно-церковного та культурно-просвітницького життя українців греко-католиків у Словаччині є рух за збереження національного характеру церкви, проти форсування ззовні процесу асиміляції українців з місцевим словацьким населенням південно-східного регіону країни.

На території Югославії українці появляються в середині XVIII ст. Для емігрантів із Закарпаття папа Пій TV засновує тут Крижевицьку єпархію. Пізніше створюється греко-католицький вікаріат у Боснії, де на той час проживало близько 10 тис. українців. Вікаріат підпорядковувався Галицькому митрополиту. 1908 р. А.Шептицький організував у Камениці (Боснія) лавру для монахів-студитів, яка функціонувала до 1945 р.

20—30-ті роки XX ст. були позначені піднесенням національно-культурного життя українського населення краю. Так, засновником літератури українців у Югославії став священик Гавриїл Костельний, який 1904 р. видав першу книжку на русинському діалекті. Та процес обірвано Другою світовою війною, в роки якої український легіон хорватської армії боровся проти з'єднань Й.Б.Тіто, знаходячи у своїх діях підтримку греко-католицького духовенства. З цієї причини після завершення війни багато українців емігрували з Боснії. Лише в 50-х роках в Югославії починає відроджуватися й набирати сили українське національно-культурне та релігійно-церковне життя.

У 1980 р. у Боснії, де проживало 8 тис. етнічних українців, було відтворено греко-католицький вікаріат. У цілому греко-католицька церква в Югославії нечисельна: у 80-х роках вона налічувала близько 8 тис. віруючих, об'єднаних довкола Крижевицької єпархії.

До останньої війни (1993—1997) на території Югославії проживало близько 60 тис. етнічних українців. Переважна більшість їх була зосереджена в Хорватії, Воєводині, Боснії та Герцеговині.

З початком війни сотні цивільних громадян української національності ув'язнено в концтаборах, вигнано з осель. Зруйновано українські церкви, монастирі, школи, бібліотеки. Пограбовано помешкання й господарства вигнанців, а десятки тисяч українців-католиків переслідуються за віру.

Українці греко-католики в Румунії традиційно об'єднувалися довкола Марамарошської єпархії, до складу якої входила і греко-католицька церква на Буковині. Напередодні Другої світової війни в Румунії проживало 20 тис. українців греко-католиків. Трагічна доля не обійшла цю церкву і тут; у жовтні 1948 р. на з'їзді греко-католицького духовенства в особі 37 священиків прийнято рішення про "добровільне" припинення унії з Римом і возз'єднання з Румунською православною церквою. Усіх єпископів і священиків, котрі відмовилися перейти на православ'я, наприкінці жовтня було заарештовано. Перестали існувати всі 5 греко-католицьких єпархій. З відродженням у 1990 р. діяльності католицької церкви в Румунії відновилася діяльність і греко-католицької церкви.