Релігієзнавство - Кислюк К.В. - Поховальний культ

Корені цього культу вбачають у похованнях 40-тисячолітньої давнини найближчих предків сучасної людини — неандертальців. Найбільш відомі відкриття 1908 р. у печері Ле- Муст’є у Франції, де в неглибокій ямці був похований неандертальський юнак 16—18 років, поруч з яким лежали кам’яні знаряддя праці і шматки смаженого м’яса (що засвідчується наявністю перепалених кісток), а також знахідка в гроті Тешик-Таш (Узбекистан) фрагментів черепа і нижньої щелепи 8—9-літньоїдитини, оточених рогами гірського козла.

Виникнення цього культу пов’язується з часів З. Фрейда з двома напівінстинктивними прагненнями людини—і позбутися померлого, і зберегти його біля себе. Співіснування цих суперечливих прагнень проглядається у певній плутанині, що супроводжує поховальні обряди й звичаї різних народів у більш пізні часи: то небіжчика ховали якнайближче до будинку, то влаштовували поховання в найнедоступніших місцях, то плакали за ним, то навпаки — висловлювали жалобні почуття сміхом і оплесками, носили як жалобний то чорний, то білий одяг.

Значно пізніше в межах поховального культу сформувався комплекс особливих анімістичних вірувань.

Первісним різновидом поховальних вірувань стала віра в "живого мерця", що полягала в наділенні мертвого надприродними властивостями, втому числі й здатністю до фізичного відродження. Як правило, до числа кандидатів у "живі мерці" зараховувалися недруги або вороги, люди, що вмерли передчасно внаслідок нещасних випадків, чаклуни і ворожбити. Вважалося, що після смерті вони здатні всіляко шкодити людям, викликати стихійні лиха. Через це здавна застосовувалися спеціальні поховальні обряди для потенційних "живих мерців", їх ховали окремо від інших. Запобіжним засобом при похованні майбутнього "живого мерця" було заподіяння каліцтв померлому. Чого тільки не робили з ним — зв’язували, забивали шипи в п’яти, ламали хребет, відрубували кисті рук і ступні ніг, виколювали очі, спалювали тіло, навіть з’їдали його. І все це відбувалося не через не цивілізованість, а з наївної віри в те, що каліцтво тіла призведе до аналогічного ушкодження його двійника—душі. По-суті, відповідно до подібних міркувань, що у той час виглядали архаїчними пережитками, потрібно було увігнати осиковий кіл вампіру просто в серце (до речі, існує чимало археологічних підтверджень цього звичаю, у тому числі й у нашій країні).

Поховальний обряд давньої людина

Серед інших поховальних вірувань найбільше значення для подальшої еволюції релігії мали:

• віра в безсмертя душі померлого, котра після смерті тіла здатна залишати свою тілесну оболонку і вести цілком самостійне існування;

• віра в потойбічний світ і загробну віддяку.

Усупереч конкретно-чуттєвому характеру мислення людей примітивного суспільства, їхні уявлення про "той світ" не відрізнялися конкретністю: душі могли залишатися на землі серед людей; знайти собі на землі якесь дуже віддалене місце на заході, на шляху до якого потрібно здолати безліч перешкод; влаштуватися на постійному місці проживання під землею, на небі і навіть вище (Місяць, Сонце, зірки).

При всьому цьому у віруваннях різних народностей про потойбічний світ незмінно повторювався загальний мотив: загробне життя вважалося простим продовженням звичайного земного життя. І в іншому світі людина займалася звичними для себе справами (звичайно, з поправкою на культурні відмінності: північноамериканський алгонкін полював на оленя, камчадал їздив на санях, африканський зулус розводив корів), спілкувалася з родичами і друзями ще з минулого життя, користувалася звичайними предметами, навіть мала власну родину. У цілому картина іншого життя відрізнялася від картини життя в поцейбічному світі хіба що невеликими ознаками ідеалізації: поранення, каліцтва, хвороби тіла могли зникнути, звірів, риби завжди було більш ніж досить, погода завжди була на подив хорошою, у розпорядженні душ мався чималий вибір розваг (танці, музика, спів).

Давні вірили — все, що приносить багатство і пошану в земному житті, принос йтиме те ж саме й ужитті потойбічному. Іншими словами, посмертна доля людини практично ніяк не ставилася в залежність від міри праведності або гріховності її земного шляху.

Поява різноманітних поховальних ритуалів також пояснюється спочатку щирим проявом почуттів. Мовляв, спочатку люди, не керуючись ніякими виразними переконаннями, у пориві афекту кидали на труп померлого або на поховальне багаття різні речі й їжу; потім, коли ці дії були освячені традицією, вони стали повторюватися згідно з ритуалом, а з часом люди почали поступово осмислювати ці свої дії в дусі релігійних уявлень: мовляв, померлий вимагає свої речі, він, як і живий, має потребу в їжі й питті та небайдужий до зовнішніх проявів уболівань по ньому. Внаслідок цього вже в архаїчному суспільстві виникають усі ті поховальні обряди, що потім відтворюватимуться (хоча, зрозуміло, значно видозміненими) й у вищих формах релігії:

1. Принесення супровідних дарів і жертв, у тому числі людських.

2. Запалювання надмогильних вогнів (вічний вогонь, свічки). Цей обряд пояснювався одночасно потребою провести очисну церемонію, побажати померлому якнайшвидшого відродження й на додаток наділити річчю, незамінною для господарського побуту в майбутньому житті.

3. Проведення поховальних частувань, ігор і військових змагань — тризн; такого роду поховальні обряди могли мати і непряме призначення. Оскільки на них витрачалася значна частина майна померлого, в такий спосіб винагороджувалася праця учасників поховальних церемоній (вони ж будівельники поховальних споруд), а також в умовах рівності членів первісних колективів, відновлювалася соціальна справедливість, ставився заслін передачі та нагромадженню не заробленого особистими зусиллями багатства.

4. Дотримання посмертної жалоби і заборон (носіння одягу особливого виду і кольору, роздирання одягу, відрізання волосся, заподіяння собі поранень, гучні голосіння і вихваляння небіжчика, пости, заборона на повторний шлюб протягом певного проміжку часу).

Останній вид поховальних обрядів також пояснювався доволі просто. Небіжчик, думали древні, насправді все бачить і чує, живе повноцінним життям, а тому потребує, крім усього іншого, спілкування з близькими йому людьми.