Риторика - Колотілова Н.А. - 8.1. Семістичний характер неориторики

Неориторика оформлюється у 50-х рр. ХХ ст. Зокрема, у 1958 р. виходить праця Х. Перельмана і Л. Олбрехт-Титеки "Нова риторика: Трактат про аргументацію". Ця робота знаменує собою початок нового етапу в розвитку риторики. Після неї інтерес з боку науковців до цієї науки все більше зростає. Слід підкреслити, що неориторика не заперечує досягнення класичної риторики, а намагається їх переосмислити та дослідити механізми впливу в різноманітних типах повідомлень.

На сьогоднішній день риторика являє собою настільки строкатий напрям досліджень, що охопити всі її відгалуження практично неможливо. Однак можна запропонувати певну типологію сучасної риторики, яка ґрунтується на загальних принципах розуміння предмета цієї дисципліни її представниками. Дана типологія вирізняє два головні напрями в неориториці з такими умовними назвами:

o аргументативна риторика, що представлена роботами І. А. Герасимової, Р. Гроотендорста, Ф. ван Єємерена, А. А. Івіна, А. І. Мігунова, Л. Олбрехт-Титеки, Х. Перельмана, С. Тулміна, Д. Уолтона, Ф. С. Хенкеманс та ін.

o лінгвістична риторика, що представлена роботами Р. Барта, У. Еко, групи їх (Ж. Дюбуа, Ф. Еделін, Ж.-М. Клінкенберг, Ф. Менге, Ф. Пір, А. Трінон), Ю. М. Лотмана, Цв. Тодорова та ін.

Аргументативна риторика - це такий напрям неориторики, який досліджує різноманітні способи аргументації, обґрунтування в публічних виступах. Лінгвістична риторика - це такий напрям неориторики, який досліджує різноманітні засоби виразності та переконливості мовленнєвих повідомлень і намагається екстраполювати їх на інші типи знакових систем.

8.1. Семістичний характер неориторики

Одним із основних стимулів розвитку неориторики було становлення семіотики як загальної теорії знакових систем. Відмітною рисою цієї дисципліни на сьогоднішній день є її міждисциплінарний характер. Це означає, що будь-яке явище або процес, розглянуті з точки зору їх знакового втілення, можуть бути предметом дослідження семіотики.

Серед розмаїття семіотичних концепцій на становлення та розвиток неориторики суттєво вплинули такі положення:

o виділення трьох розділів семіотики та двох типів значення знака Ч. У. Моррісом;

o розрізнення позначення і позначеного Ф. де Соссюром;

o модель комунікації Р. Якобсона.

Загалом вихідним поняттям семіотики є поняття знака:

Знак - це матеріальний предмет, який у процесах мислення та спілкування виступає представником іншого об'єкта.

Предметом спеціального вивчення знак стає ще в епоху Античності. У період Середньовіччя до цієї проблеми звертався зокрема А. Августин. В епоху Нового часу певні думки щодо особливостей знака були висловлені Дж. Локком, Т. Гоббсом, Г. Лейбніцем.

Як певна наука семіотика виникає наприкінці XIX - початку XX ст. і розвивається двома напрямами.

Перший напрям представляють американські філософи й логіки Ч. С. Пірс (1839-1914) та Ч. У. Морріс (1901-1978). Зокрема, у 1938 р. вийшла друком праця Ч. У. Морріса "Основи теорії знаків", яка була першим систематичним викладом семіотики. Ч. Морріс поділив семіотику на такі розділи:

o семантика - вчення про відношення знаків до їх об'єктів;

o синтактика - вчення про відношення між знаками;

o прагматика - вчення про відношення знаків до інтерпретаторів, тобто тих, хто користується знаковими системами.

Крім того, важливим є виділення двох типів значень знака:

o предметного;

o смислового.

Предметне значення - це той об'єкт, який позначається даним знаком.

Смислове значення - це сукупність суттєвих рис і властивостей предмета, який позначається даним знаком.

Другий напрям розвитку семіотики був започаткований швейцарським лінгвістом Ф. де Сосюром (1857-1913). У роботі "Курс загальної лінвістики" (вона була впорядкована за конспектами тих лекцій із загального мовознавства, що читав Ф. де Сосюр у Женевському університеті в 1906-1907, 1908-1909, 1910-1911 рр., та його особистими записами) накреслювався проект семіології як науки, що вивчає життя знаків у житті суспільства. Лінгвістика є лише частиною цієї науки. Вона вивчає мову як певну знакову систему. Лінгвістичний знак, на думку Ф. де Сосюра, являє собою єдність поняття та акустичного образу:

Швейцарський лінгвіст пропонує для уникнення двозначностей замість термінів "поняття" та "акустичний образ" використовувати відповідно терміни:

o позначене (сигніфікат);

o позначення (сигніфікант).

Позначене - це змістовий бік мовного знака. Позначення - це формальний бік мовного знака.

Саме таке розрізнення двох боків у знака суттєво вплинуло на розвиток лінгвістичної риторики. У деяких концепціях цього напряму замість термінів "позначене/позначення" використовуються терміни "зміст/вираз".

Крім того, Ф. де Сосюр встановив два принципи лінгвістичного знака:

o довільність зв'язку між позначеним і позначенням;

o лінійний характер позначення.

Як було відмічено вище, саме становлення семіотики, центральним поняттям якої є поняття знака, та її міждисциплінарний характер суттєво вплинули на формування неориторики. Відповідно, саму неориторику інколи тлумачать досить широко:

"Всього за десятиліття риторика, викладання якої в європейських університетах було остаточно згорнуто до кінця XIX ст., перетворилась у міжнародний ... та міждисциплінарний науковий напрям, що зорієнтований на інтеграцію лінгвістики, семіотики, герменевтики та текстології. Займаючись аналізом дискурсивних (мовленнєвих) практик, які утворюють експериментальне поле семантичних досліджень, які мають справу з процесами породження і функціонування смислу, риторика висвітлила ту обставину, що центральною проблемою гуманітарного знання стала проблема сигніфікації як соціального та культурного феномена".

Значний вплив на розвиток риторики в XX столітті справили також роботи відомого лінгвіста та фахівця у галузі семіотики Романа Якобсона (1896-1982). Особливо слід відмітити його модель комунікації, що ґрунтується на шести чинниках. її можна вважати певним уточненням риторичного трикутника. Модель комунікації має такий вигляд:

КОНТЕКСТ ПОВІДОМЛЕННЯ АДРЕСАНТ АДРЕСАТ

КОНТАКТ КОД

Кожному з елементів моделі відповідає певна функція мови. Р. Якобсон наголошує на тому, що питання полягає не в монополії, а в ієрархії цих функцій у межах комунікативного акту.

Перша функція - референтивна (денотативна або когнітивна) - виявляється в установці на референт, контекст повідомлення. Вона є центральним завданням багатьох повідомлень.

Друга функція - конативна (апелятивна) - виявляється в установці на адресата. її мета полягає у прямому впливі на співрозмовника. Граматичним виразом цієї функції є клична форма та наказовий спосіб.

Третя функція - поетична - виявляється в установці на саме повідомлення. Вона покликана зосередити увагу на повідомленні заради нього самого.

Четверта функція - емотивна (експресивна) - виявляється в установці на адресанта. її мета полягає у прямому виразі ставлення промовця до того, про що він говорить.

П'ята функція - фатична - виявляється в установці на контакт. її мета полягає у встановленні, продовженні або закінченні комунікації. Ця функція здійснюється через обмін ритуальними формулами (чи навіть діалогами).

Шоста функція - метамовна (функція тлумачення) - виявляється в установці на код. її мета полягає в тому, щоб перевірити, чи користуються співрозмовники в спілкуванні одним і тим самим кодом (уточнення значень слів, речень тощо).

Якщо застосувати модель комунікації Р. Якобсона до ораторської діяльності, то можна говорити про те, що в цій діяльності виконуються переважно п'ять функцій мови, окрім метамовної. Тобто референтивна функція виявляється в тому, що на етапі інвенції оратор розробляє предметну царину промови, а на етапі диспозиції він структурує відібраний матеріал; конативна - в тому, що загальною метою ораторської промови є вплив, зміна у думках чи поведінці аудиторії; поетична - в тому, що на етапі елокуції оратор застосовує різноманітні засоби виразності, щоб промова у цілому відповідала критеріям доречності, краси, правильності та ясності; емотивна - в тому, що оратор намагається постати перед аудиторією як людина, гідна того, щоб говорити і бути почутою; фатична - в тому, що без встановлення контакту з аудиторією не можна говорити про вплив на слухачів. Що стосується метамовної функції, то вона реалізується у промовах переважно інформативного характеру, коли завданням оратора є передача інформації.

Слід підкреслити, що модель комунікації Р. Якобсона стосовно риторики можна інтерпретувати і в іншому плані, як це було зроблено представниками льєжської школи неориторики. Про це мова піде в наступному підрозділі.