Регіональна економіка - Качан Є.П. - Структура теорії регіональної економіки і просторової організації господарства (ПОГ)

Структура теорії регіональної економіки і просторової організації господарства (ПОГ)

Історія формування регіональної теорії тісно пов'язана з розвитком економічної науки та економічної географії, у надрах яких були сформульовані основні теорії, концепції і моделі розміщення продуктивних сил і регіональної економіки.

Створити достатньо чітку, логічно побудовану структуру всього різноманіття наявних теорій, концепцій і моделей складно. У підручнику зроблена спроба виокремити у великі блоки найвідоміші течії наукової думки з теорії просторової організації економіки. Для об'єднання теорій застосовано такі Критерії: а) поділ на зарубіжні й вітчизняні концепції (що зумовлено принципово різними шляхами розвитку західної і пострадянської регіональної науки); б) особливості їх змісту, мети й об'єктів дослідження, а також ознак спільності методології досліджень. Наприклад, до блоку концепцій "факторів розвитку і розміщення" ввійшли наукові розробки, що досліджували вплив чинників розміщення на формування регіональної спеціалізації та її найбільшу ефективність.

У блоці "штандортних" теорій поєдналися формалізовані моделі економічного простору і розселення населення. Ще один блок об'єднав концепції, в яких основна увага приділялась вивченню ролі науково-технічного прогресу в розміщенні господарства. Четвертий блок охопив пошукові дослідження способів підвищення рівнів розвитку відсталих регіонів. Зауважимо, що запропонована структурна конструкція не є ідеальною та остаточною.

1.3.1. Зарубіжні теорії та концепції регіональної економіки і просторової організації господарства

Концепції "факторів розвитку і розміщення"

А. Сміт (1723—1790) у праці "Дослідження про природу і чинники багатства народів” (1776), вивчаючи природу грошей, теорію вартості, природну (натуральну) і ринкову ціну товарів, теорію витрат виробництва, дійшов висновку про вигідність товарообміну між країнами, кожна з яких спеціалізується на виробництві певних товарів залежно від тих природних і людських ресурсів, господарських традицій, які у ній переважають. Тобто будь-якій країні не треба виробляти весь асортимент необхідної для споживання продукції. Вигідніше виробляти на експорт більше товарів, для виробництва яких країна має найкращі умови, а ввозити (імпортувати) продукцію, виробництво котрої в іншій країні дешевше.

Д. Рікардо (1772—1823) у "Началах політичної економії і оподаткування" (1817) довів, що міжнародна торгівля вигідна не тільки за наявності факторіальних переваг розвитку, але й за наявності так званих "порівняльних переваг". Тобто не обов'язково, щоб одна з країн мала найкращі соціально-економічні й природні ресурси для розвитку відповідних видів виробництва або послуг. Важливо, щоб була різниця у витратах на виробництво. її наявність також сприяє міжнародному обміну продукції. Концепція Сміта і Рікардо у сучасному розумінні визначає спеціалізацію регіонів і країн світу [28, 22—35].

Значно пізніше (у 20—30-х роках XX ст.) шведські науковці Е. Хекшер і Б. Олін удосконалили теорію Сміта — Рікардо, увівши в аналіз співвідношення основних взаємозамінних факторів виробництва (праці, капіталу, землі та ін.). Вони розробили такі нові положення:

— країни мають вивозити продукцію інтенсивного використання надлишкових (відносно недефіцитних) факторів виробництва і ввозити продукцію інтенсивного використання дефіцитних для них факторів;

— у міжнародній торгівлі за відповідних умов спостерігається тенденція вирівнювання "факторних цін" (у розвиток ідеї вирівнювання "факторних цін" значний внесок пізніше зробили дослідження Ф. Столпера і П. Самуельсона — теорема вирівнювання ціни факторів);

— вивезення і ввезення товарів можуть замінюватись переміщенням факторів виробництва.

Ще пізніше (50—70-ті роки XX ст.) американський учений В. Леонтьєв скорегував допуски теорії Хекшера — Оліна. Він визначив, що для вибору раціональної структури вивезення і ввезення товарів крім прямих витрат у сфері виробництва потрібно враховувати побічні витрати, що припадають на сировину і матеріали. Методом міжгалузевого балансу він розробив модель "ви-трати-випуск", яка є відображенням рівноваги між наявністю ресурсів та їх використанням [27,19—85].

Хоча усі наведені тут концепції були розроблені для міжнародної торгівлі, вони також використовуються в дослідженні міжрегіонального обміну продукцією всередині країни (у міжнародній торгівлі слід додатково враховувати роль демпінгової політики, митні тарифи й інші обмеження).

До "факторних" концепцій можна віднести і розробки інженера транспорту В. Лаунгардта. Наприкінці XIX ст. він вивчав вплив на розміщення підприємств транспортного чинника і дійшов висновку, що місце розташування виробництва має забезпечувати мінімізацію транспортних витрат на доставку сировини, допоміжних матеріалів і готової продукції [15,189—191].

Економіст А. Лоріа визначив важливість урахування при розміщенні окремого підприємства наявності робочої сили. Він вважав, що трудомісткі галузі промисловості треба розміщувати в аграрних районах з високою густотою населення, якому потрібний для виживання додатковий дохід [45, 47—48].

Усі "факторні" теорії обґрунтовують з огляду на економічну доцільність і важливість географічного (територіального) поділу праці — однієї із базових категорій теорії розміщення господарства. Таким чином, вчення про фактори (чинники) розвитку і розміщення господарства є основою наук про територіальну організацію господарства і регіональну економіку.

"Штандортні" моделі розміщення виробництва

Модель просторової організації сільського господарства Тюнена

Одна з перших моделей, яка теоретично обґрунтовувала наявність об'єктивних закономірностей товарного виробництва, подана у праці И.Г. фон Тюнена (1783—1850) "Ізольована держава в її відношенні щодо сільського господарства й національної економіки" (1826). У ній розглядається абстрактна, економічно ізольована від інших країн держава з єдиним ринком збуту сільськогосподарської продукції і єдиним виробником промислової продукції у місті-центрі. Ціна будь-якого продукту в будь-якому місці простору відрізняється від його ціни у місті-центрі на величину транспортних витрат, які приймаються прямо пропорційними вазі вантажу І відстані його перевезення. Оптимальна схема розміщення сільського господарства — це система концентричних кілець (кільця Тюнена) зі своєю спеціалізацією. Чим більша інтенсивність (продуктивність) виробництва аграрної продукції, тим ближче до міста-центру воно розміщене. Отже, біля центру розміщуються кільця з виробництвом овочів, фруктів, а далі — лісове, молочне, зернове господарства. На окраїнах — екстенсивне скотарство і землі, які не обробляються, оскільки чим ближче до центру, тим інтенсивніше господарство.

Головне в концепції Тюнена — диференціальна рента положення (економіко-географічне положення в економічній географії). Основний чинник розміщення — транспортні витрати.

Й.Г. Тюнен вперше вводить поняття економічного простору і уявлення про важливість географічного положення[1Ь, 185—187; 4; 28, 35—47; 53].

Модель "локаційного трикутника" Лаунгардта

В. Лаунгардт не тільки звернув увагу на важливість транспортного чинника, а й розробив просторову модель розміщення у вигляді трикутника, кінці якого відповідають сировині, енергії, ринку збуту (1882). Місце ідеального розміщення виробництва (локалізація підприємства) розташоване на перетині відрізків, що з'єднують вершини трикутника, де загальні виробничі витрати є мінімальними.

Гравітаційна модель Шеффле

Німецький економіст і соціолог А.Е. Шеффле (1831—1903) розробив просторову модель, за якою визначив, що промисловість розвивається переважно у великих містах або біля них. За його теорією, великі міста притягують до себе промислові підприємства із силою тяжіння, обернено пропорційною квадрату відстані між ними (містами і підприємствами).

Локалізація промисловості тим більша, чим більша кількість населення міста, чим менша відстань до ринків збуту і чим тісніше розміщені великі міста. Відхилення від моделі, на думку вченого, пов'язані з концентрацією підприємств біля джерел сировини і палива.

Теорія розміщення промисловості Вебера

Німецький економіст і соціолог А. Вебер (1868—1958) сформулював першу цілісну теорію розміщення промислового виробництва у монографії "Теорія розміщення промисловості", 1909). Він увів поняття "фактор розміщення” ("штандортний фактор") як економічну вигоду господарської діяльності залежно від розміщення. Переважно оптимальним є таке розташування об'єкта, за якого витрати на виробництво і збут продукції мінімальні. На його думку, розміщення промисловості визначається співвідношенням транспортних витрат і затрат праці, а також впливом фактора агломерації — зосередження промисловості у певному місці. Вигода агломерації залежить не від близькості до географічного пункту, а від технічної і просторової концентрації виробництва, можливості використання спеціалізованої ремонтної бази, іншої інфраструктури (тепер це називається "агломераційним ефектом").

За А. Вебером, геометрично підприємства слід розміщувати між родовищами сировини і місцями її споживання. Основний критерій оптимального розміщення — мінімізація сумарних витрат на виробництво і збут продукції. Така модель мала низку сумнівних припущень, а також не враховувала вартість сировини, палива і заробітну плату.

Теорія Вебера поступово ускладнювалась. Зараз вона доповнена такими категоріями, як фактор інерції розміщення (впливу старих виробничих потужностей на розміщення нових); величина ринкових (збутових) зон; вплив держави на регулювання виробництва; вплив НТП; проблеми екологічного характеру. Поняття агломераційного фактора замінено поняттям інфраструктури.

Модель Вебера й досі залишається основною теорією розміщення промисловості. Більш досконала теорія ще не розроблена. Класифікація факторів розміщення виробництва Вебера також залишається найважливішою [15,188—199; 4; 28, 48—64].

Загальна і спеціальна теорії "штандорта" Паландера

Після досліджень А. Вебера "штандортні" теорії інших авторів набули значного поширення. У 30-х роках німецький економіст А. Предьоль і шведський економіст Т. Паландер різко розкритикували "штандортні" концепції, оскільки, на їхню думку, вони не враховують зворотного впливу новостворених підприємств на умови розміщення, соціальних і політичних умов розвитку, перебільшують значення транспортних витрат.

У власних пропозиціях Т. Паландер запропонував перейти від вирішення завдання мінімізації витрат до завдання максимізації прибутків і доходів. У моделі розміщення були введені змінні ціни, функції попиту і пропозиції. Загальна модель визначає розміщення підприємств у регіоні або країні, спеціальна модель розроблена для підприємств галузі або групи галузей [45, 49].

Теорія про функції і розміщення системи населених пунктів (центральних місць) Кристаллера

Цю теорію розробив учень А. Вебера В. Кристаллер у своїй дисертації "Центральні місця Південної Німеччини" (1933). Головним його припущенням було те, що на однорідній території розселення людей є рівномірним. Він умовно поділяє таку територію (стільник) на правильні шестикутники. В центрі їх — міста (центральні місця), які виробляють усю товарну продукцію, надають різноманітні послуги власному ринку збуту продукції і послуг. За такої організації розселення забезпечується мінімізація середніх відстаней поїздок покупців. Модель передбачає також ієрархію центральних місць (малі, середні, великі, найбільші), від якої залежать зв'язки між центрами різних рангів.

Теорія Кристаллера найбільший вплив мала на розвиток сучасних концепцій раціональної організації сфери послуг і розселення населення у сільській місцевості.

Модель просторової організації господарства Льоша

У своїй головній праці "Просторова організація господарства" (1940) цей економіст модифікував ідеї В. Кристаллера і дійшов висновку, що виробничі підприємства й організації сфери послуг для обслуговування покупців своєї зони (правильного шестикутника) мають бути розміщені у вершинах (кутах) кристаллерової (гексагональної) решітки. Єдиним критерієм оптимального розміщення він вважав отримання максимального чистого прибутку. Концепція А. Льоша передбачала необхідність урахування особливостей податкової системи, конкуренції, державних кордонів, впливу технічного прогресу та ін. Головним, на його думку, є не оптимальність розміщення підприємств, а ринок і прибуток. За цією теорією, "під динамічним кутом зору найвигіднішого розміщення зовсім не буває, оскільки передбачити майбутнє неможливо".

Великого значення А. Льош надавав ринкам збуту продукції, реальній конкуренції, використовуючи геометричну модель "конуса попиту" і низку рівнянь для визначення залежності кількості спожитого товару від відстані перевезення його до центрального місця.

Значення теорії А. Льоша в тому, що в його працях розглядається як основна теорія просторової економіки, в якій вчення про "штандорт" пов'язане з економічним районуванням, зовнішньою торгівлею та іншими факторами, а розвиток промисловості — з проблемами розвитку інших галузей господарства. Найбільшим його досягненням вважається розроблення принципових основ концепції просторової рівноваги [15,200—204; 28, 65—77].

Погляди на просторову економіку Д. Сміта і Д. Гамільтона

У 70-х роках XX ст. критиками і послідовниками "штандортних" теорій стали Д. Сміт (відомий спеціаліст з географії промисловості) і Д. Гамільтон (тривалий час був керівником групи з географії промисловості Міжнародного географічного союзу).

Д. Сміт, як і А. Вебер, вважав головним критерієм правильного розміщення виробництва його прибутковість. Просторову організацію економіки слід розглядати, на його думку, більш широко — не як ізольований процес, а як велику складову єдиної структури суспільства. Він стверджував, що модель Вебера й інші схожі моделі не дають змоги враховувати соціальні аспекти розміщення промисловості (вплив підприємств на зайнятість та життєвий рівень населення, стан навколишнього середовища та ін.). Д. Сміт визнавав, що під час оцінювання економічної ефективності розміщення підприємств треба враховувати не тільки вартість продукції, яку вони виробляють, а й вартість, яку вони забирають у суспільства (збитки від забруднення навколишнього середовища, шкоду, завдану робітникам, тощо). Він пропонував аналогічно до "конуса попиту" А. Льоша обчислювати "конус шкоди" підприємств (рівень забруднення залежно від відстані до підприємства), а також враховувати "корисність" і "шкідливість" підприємств у плануванні їх розміщення. Такі погляди обстоював і Д. Гамільтон [45,50].

Науково-технічні (інноваційні) теорії і концепції просторової організації економіки

Теорія дифузії нововведень Хагерстранда

Шведський географ Т. Хагерстранд у 1953 р. опублікував працю "Просторова дифузія як процес впровадження нововведень", яка дала змогу з'ясувати механізм впливу НТР на розвиток і розміщення господарства. За цією моделлю, новації поширюються у трьох напрямах: а) від розвинених економічних районів на периферійні території; б) від центрів найвищого ієрархічного ступеня до центрів нижчого порядку; в) від великих міст у прилеглі райони. Він увів також такі поняття, як інформаційні поля, ефекти сусідства і бар'єрів [28, 78—89].

Теорія-гіпотеза "продуктивно-виробничих циклів" ("циклу життя продукту") Р. Вернона, С. Хірша

Суть цієї теорії, яка була розроблена у 60-ті роки XX ст., в тому, що різні стадії "життя" продукту впливають на розміщення його виробництва. З неї випливає, що два перших етапи інновації —розроблення й освоєння — орієнтуються на науково-дослідні центри з висококваліфікованими спеціалістами та відповідною інфраструктурою. Новий високотехнологічний товар вигідніше випускати в економічно високорозвинених країнах або регіонах.

На стадії зрілості зростає значення менеджменту і великого капіталу для організації масштабного виробництва. Коли продукт стає звичним для попиту і стандартизованим для виробництва ініціатор його виробництва (1-ша і 2-га стадії) втрачає в нормі й масі прибутку внаслідок появи конкурентів. Отже, виробництво може бути розміщене в країнах (регіонах) із середнім рівнем розвитку.

На стадії стандартизації (серійного, масового виробництва) витрати і прибуток підприємства значною мірою визначаються вартістю робочої сили. Відтак вигідніше розгортати виробництво в країнах (регіонах) з дешевою робочою силою, низькими податками, наприклад у Китаї, країнах Південно-Східної Азії та ін.

Теорія "циклів" загалом відповідає історії розвитку багатьох галузей економіки

Наприклад, галузі промисловості (текстильна, шкіряна, гумотехнічна, целюлозно-паперова), які до Першої світової війни розвивались тільки у високорозвинених країнах, зараз перемістилися до країн, що розвиваються [45,52—53].

Концепція "динамічного і сегментаційного методів аналізу". Це одна з найновіших теорій (кінець 80-х років XX ст.), розроблена А. Скоттом, М. Столпером і Р. Волкером як альтернатива попереднім теоріям з метою подолання їх вад. Ці вчені вважають головними не зовнішні умови і фактори розміщення, як у "штандортних" та подібних до них теорій, а активну роль безпосередньо самих промислових фірм і підприємств у створенні умов для власного розвитку, особливості їх виникнення та розвитку, стратегії організації виробництва і збуту. Відповідно до цього головну роль у формуванні регіональних господарських структур відіграють не якості території, а промислові фірми, що встановлюють регіональні взаємозв'язки І тим самим створюють власне регіональне господарське середовище, яке пристосовується до специфічних місцевих умов і приводить до виникнення регіональної концентрації виробництва з власною динамікою розвитку. Першочергове значення мають вигоди агломерації.

В оцінюванні впливу промисловості на територію виокремлюють чотири етапи: 1) "локалізацію" (розміщення підприємств на території); 2) "селективну субурбанізацію" (розростання локалізованих підприємств шляхом зростання самого виробництва і розвиток інфраструктури); 3) "дисперсію” (переміщення підприємств на периферію); 4) "переміщення центрів тяжіння в розміщенні” (внаслідок технологічних нововведень, зміни попиту тощо).

Фірми — носії оновлення — часто розміщуються за межами раніше створених великих промислових центів, що повертає процес на першу стадію — "локалізацію" [45,57].

Теорії "регіонального економічного розвитку"

Концепція "регіонального автоматичного балансу і дисбалансу"

Концепція "збалансованого регіонального розвитку" формувалася на основі моделі просторової економічної рівноваги Л. Вальраса. Вона полягає в тому, що у разі дотримання таких основних вимог, як свобода конкуренції, повне залучення до діяльності факторів виробництва, повна мобільність робочої сили і капіталу, рівноцінні технології, регіональні системи прямуватимуть до рівноваги і стабільного розвитку. Проте насправді вимоги цієї концепції не завжди виконуються. Г. Мюрдаль та інші науковці вважають, що гра ринкових сил неминуче призводить до незбалансованого регіонального розвитку. Це підтверджується, наприклад, міграцією робочої сили з бідних регіонів до економічно розвинених, що, у свою чергу, ще більше збіднює відсталі регіони. Для підвищення рівня розвитку відсталих регіонів ("депресивних", районів "біди" ("катастрофи") та ін. необхідне державне втручання — створення "контрполюсів зростання". Відтак відкриття (за допомогою державних регіональних пільг) у штучно створеному полюсі зростання регіону провідної фірми пов'язане з появою її філій, розвитком інфраструктури, відкриттям нових виробництв і т. ін. Таким чином починає працювати так званий мультиплікаційний ефект, що виникає з розвитком інфраструктури.

Теорія "полюсів зростання" Перру

На цій теорії ґрунтується концепція необхідності стимулювання розвитку відсталих регіонів. Автором теорії "полюсів зростання" є французький учений Ф. Перру (50-ті роки XX ст.). Він поглибив теорію центральних міст В. Кристаллера, використовуючи балансовий метод (модель "витрати — випуск") В. Леонтьєва. Значною мірою концепція

Перру відповідає ідеям районних територіально-виробничих комплексів відомого радянського науковця М.М. Колосовського.

В основі теорії лежить уявлення про визначну роль у структурі економіки галузей-лідерів, які створюють нові товари і послуги. Центри й ареали економічного простору, де розміщені підприємства цих галузей, стають полюсами притягання факторів виробництва, оскільки забезпечують найефективніше їх використання. Звідси й територіальна концентрація підприємств ("агломераційний ефект" А. Вебера), яка зумовлює формування полюсів економічного зростання.

Теорію Ф. Перру доповнюють розробки Ж. Будвіля (обґрунтував, що полюсом зростання може стати населений пункт), Х.Р. Ласуена (полюсом зростання може бути й регіональний комплекс підприємств), П. /7опгьє(запропонував ідею не лише точок, а також осей зростання), Я. Тінбергена, X. Босса та інших авторів. У своїй концепції Ф. Перру використав також теорію інновацій Й. Шумпетера [42; 15, 204—205].

Модель "центр — периферія" Фрідмана

Діє на будь-якому ієрархічному рівні від локального до міжнародного. Центр домінує за рахунок постійних інновацій, агломераційного ефекту. Периферія є антиподом центру. Найближча до центру периферія перебуває під його впливом і поступово сприймає нововведення. Віддалена периферія — більш консервативна і самостійна.

Дж. Фрідман виокремив чотири типи регіонів: регіони-ядра — райони концентрації передового виробництва із найліпшим інноваційним потенціалом; регіони, що зростають ("коридори розвитку"), — території — сусіди ядер, які швидко розвиваються завдяки індустріалізації, розвитку інфраструктури, що обслуговує центр; регіони нового освоєння — ареали, в яких розвиваються переважно сільське господарство, лісозаготівля і видобуток корисних копалин; депресивні, периферійні регіони зі старою системою розселення, стагнацією всіх галузей господарства, в яких спостерігається загострення соціально-економічних проблемі міграції населення в більш розвинені регіони [42].

Концепція "регіоналістики" В. Айзарда

Разом з В. Леонтьєвим, Р. Страутом та іншими ученими В. Айзард розробив моделі оптимального розміщення виробництва [метод гравітаційних моделей) регіонів, які були покладені в основу створення регіональних програм економічного розвитку в СІНА, Великій Британії та інших країнах. Значна частина цих програм була успішно виконана. Це сприяло подальшому розвитку регіональних економетричних моделей: КК (Кейнса — Клейна), РВ (Філіпса — Бергстрома), WJ (Вальраса — Йохансена), WL (Вальраса — Леонтьєва), MS (Муса — Сарджента) та ін. Заслуга В. Айзарда та його послідовників у тому, що вони вперше змогли істотно впровадити досягнення теорії розміщення у реальне життя (розроблення регіональних програм розвитку).

Проте значення досліджень В. Айзарда не обмежується тільки створенням регіональних економетричних моделей. Його вважають засновником регіоналістики (Regional Science) — комплексної міждисциплінарної науки, яка досліджує розвиток регіону з економічних, соціальних, політичних, історичних, екологічних та інших позицій. (Вчений вважає, що більшість наук має свій регіональний, або територіальний, аспект дослідження, тому регіоналістика є, відповідно, системою будь-яких знань регіонального характеру).

Концепції регіоналізму

На основі наукових досягнень В. Айзарда та інших учених виник новий науково-практичний напрям досліджень —регіоналізм (у 1995 р. була організована Міжнародна академія регіонального розвитку і співробітництва — МАРРС). Суть регіоналізму — створення єдиного інтеграційного (економічного, соціального, деякою мірою і політичного та ін.) простору на демократичній основі. Отже, це новий шлях побудови громадянського суспільства на рівноправних засадах зі збереженням самобутності народів і націй. Він ґрунтується на "атлантичній моделі", що бере початок від американської революції, метою якої було звільнення суспільства з-під опіки держави. Регіоналізм можна вважати складовою сучасної концепції глобалізації. Найбільшого розвитку він набув у Європі. Він віддає перевагу об'єднанню не національних держав, а громадянських суспільств, поетапному переходу від європейського наднаціонального економічного, митного і валютного Союзу до Європи регіонів. У 1985 р. була створена Асамблея регіонів Європи (АРЄ), в яку тепер входить понад 300 регіонів Західної, Центральної та Східної Європи (в Україні були спроби створити три єврорегіони).

Концепція еврорегіонів

Ґрунтується на трьох основних принципах ідеології європейської інтеграції — партнерстві, субсидіарності, доповнюваності. Партнерство зумовлює тісну координацію дій між Євросоюзом (ЄС), національними, регіональними і місцевими органами влади. Субсидіарність — одна з основ федералізму — визначає, що проблеми мають вирішуватися там, де вони виникають, а "вгору" передаються лише ті повноваження, які не можуть бути виконані (або виконуються неефективно) "знизу". Принцип доповнюваності використовується з метою акумулювання ресурсів для підтримки регіонів. Це можуть бути ресурси ЄС і національних (суспільних і приватних) інвестицій [12,105].

Концепція спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ)

Реальним інструментом формування інтегрованих у світову економіку регіонів, у т. ч. єврорегіонів, є створення СЕЗ — територій з особливим правовим статусом, яким надаються відповідні пільги для залучення іноземного і внутрішнього капіталу, відповідні податкові, митні та інші стимули розвитку. Теоретичним обґрунтуванням формування СЕЗ є теорія "полюсів зростання". Спочатку СЕЗ створювалися у межах однієї країни (у високорозвинених державах) з метою підвищення рівня розвитку відсталих регіонів і міст (першим досвідом вважають відкриття технопарку у місті Філадельфія, США). Потім цей метод був використаний для розвитку регіонів держав низького рівня розвитку (країни Східної і Південно-Східної Азії та ін.). Незважаючи на недоліки цього підходу, він відіграв значну роль у розвитку нових індустріальних та інших країн світу. Серед СЕЗ прийнято виокремлювати: зони вільної торгівлі (порти, комунікаційні вузли, прикордонні території); виробничі зони (імпортозамінні та експортні); технологічні (інкубатори, інноваційні зони, технополіси, технопарки); сервісні (офшорні, банківські, страхові), рекреаційні та ін. Вийшовши за межі тільки економічної інтеграції, нові модифікації СЕЗ нині стають способом інтеграції громадських суспільств (єврорегіони).

Теорія економічних кластерів

Набула свого розвитку в останні десятиріччя (із початку 90-х років XX ст.). Феномен кластера як об'єкта агломерації взаємопов'язаних підприємств на певній території відомий із часів ремісничого виробництва. Але ефект промислових кластерів почав виявлятися переважно в останній чверті XX ст. Сьогодні більшість науковців вважає, що регіони, на території яких формуються кластери, стають лідерами економічного розвитку і відображають конкурентоспроможність національних економік. Кластерна концепція тісно пов'язана із роботами М. Портери про індустріальні (The Competitive Advantage of Nations, 1990) і регіональні кластери (On Competition, 1998). Проте сам М. Портер визнає, що свої ідеї він почерпнув із праць А. Маршалла про "концентрацію спеціалізованих галузей в окремих місцевостях" [31].

Значний внесок у розвиток кластерної теорії зробили дослідження Скотта, Аміна і Тріфті, Харрісона, Маркузена, Асхайма (1988—2000). М. Енрайт (1990,1996) пов'язав просторові кластери з теоріями бізнес-екстерналій, агломераційної економіки, Трудових об'єднань і переливів знань. Е. Бергман та Е. Фезер у монографії "Індустріальні І регіональні кластери" (1999) визначили п'ять теоретичних концепцій, що підтримують кластерну теорію: зовнішньої економіки (вплив особливостей найближчого економічного простору); інноваційного середовища (природа інновацій, рівень знань і кваліфікації персоналу); кооперативної конкуренції (проблеми кооперування і конкуренції між елементами кластера), міжфірмової конкуренції; залежності шляху (вибір шляху розвитку залежно від чинників, не пов'язаних з поведінкою людей).

У підсумковій публікації щодо дискусії навколо теорії кластерів західні науковці (Andersson Т., Schwaag-Serger S., Sorvik J., Е. Wise Hansson. The Cluster Policies Whitbook. — IKED, 2004) виокремлюють основні сім ознак кластера: 1) географічна концентрація; 2) спеціалізація; 3) множина діючих осіб; 4) конкуренція і кооперування; 5) критична маса (обсяг діяльності, за яким кластер стає стійким і впливовим); 6) життєвий цикл кластера; 7) сприйняття інновацій [ЗО, 102—123; 19],

Додамо, що теорія кластерів значною мірою нагадує радянські концепції TBK і регіональних міжгалузевих комплексів, доповнених елементами ринкової економіки (конкуренції, характеру партнерства тощо), котрі були розроблені набагато раніше, ніж на Заході.

Теорії формування міжрегіонального економічного простору

Просторова теорія ціни і регіональних ринків О. Курно і П. Самуельсона

Відомо, що між ціною товару і його пропозицією є прямий зв'язок: чим більша ціна, тим більша пропозиція товару за інших рівних умов. Цей стан ринку не е постійним: внаслідок зміни факторів руйнується рівновага. Проте ринковий механізм ціноутворення самовільно прямує до встановлення рівноваги. Для цієї моделі характерний значний недолік — вона ігнорує вплив економічного простору. Вперше на це звернув увагу французький економіст О. Курно (ще у 1838 p.), а пізніше П. Самуельсон [47]. Вони розробили нову математичну модель, що враховує відмінності формування різних регіональних ринків — різноманіття складових економічного простору.

Теорія міжрегіональної взаємодії розвитку економік регіонів (оптимум Парето)

Ідея визначення збалансованого міжрегіонального простору ґрунтується на трьох фундаментальних поняттях: оптимуму за Парето, ядра, економічної рівноваги. Оптимум — це множина варіантів розвитку міжрегіональної економіки, котру не можна поліпшити для одних регіонів без погіршення розвитку інших. За критерій оптимальності приймається відсутність втрат ресурсів. Ядро (у випадку його наявності) — це та множина варіантів розвитку, у здійсненні якої зацікавлені всі регіони. Поняття економічної рівноваги може мати багато модифікацій (вони встановлюються окремо згідно зі спільними інтересами регіонів). Розрахунковий апарат моделей економічного простору заснований на використанні національних і регіональних міжгалузевих балансів [54].