Регіональна економіка - Шевчук Л.Т. - Розділ 13. Регіональна політика в сучасній Україні

1. Актуальність вивчення теми. Без виваженої регіональної політики неможлива економічна незалежність держави й ефективне функціонування національного комплексу,

2. Провідна ідея. Регіональна економічна політика - складова стратеги соціально-економічного розвитку національного комплексу.

3. Головні завдання в освоєнні теми. Знати зміст, завдання та механізм реалізації регіональної економічної політики.

Після здобуття Україною незалежності актуалізувалося питання здійснення в її межах ефективної, з погляду самостійності держави, регіональної політики.

Згідно з визначенням Е. Алаєва, регіональна політика держави - це сфера діяльності з управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в просторовому, регіональному аспекті, тобто сфера, зв'язана зі взаємовідношеннями між державою і районами, а також районів між собою. Регіональна політика становить складову частину національної стратегії соціально-економічного розвитку.

До розпаду Радянського Союзу на території України здійснювалася регіональна політика, що забезпечувала інтереси цієї імперії: посилений розвиток Центру

(Москви) і максимальне викачування ресурсів з периферії, якою розглядалася й Україна. Це зумовило виникнення значних диспропорцій у галузевій і територіальній структурі української економіки, неефективне використання природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів України, надмірне забруднення довкілля у багатьох містах і районах.

Розпочалася кропітка праця багатьох учених, окремих колективів і науково-дослідних інститутів над створенням концепції регіональної політики й умов її реалізації. Однак у перші 10 років незалежності України на порядку денному опинилися реструктуризація та реформування практично всіх сфер соціальної й економічної життєдіяльності суспільства, намагання стримати інфляцію, призупинити зростання безробіття. Розв'язання цих завдань вимагало значних фінансових і матеріальних ресурсів, активного використання інтелектуального потенціалу. Тому обґрунтування і реалізація виваженої регіональної політики опинилися на другому плані. Однак наприкінці 90-х років до цього питання повернулися науковці, фахівці, управлінці, й напрацьовані наробки завершилися підготовкою проекту Закону України "Про Концепцію державної регіональної економічної політики", який розглядався у вересні 1999 р., але остаточно не був прийнятий. Тут подано таке визначення змісту поняття "регіональна політика": "Державна регіональна економічна політика - це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до ЇЇ поточних і стратегічних цілей. Ці заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіонів, раціональне використання їхнього ресурсного потенціалу, створення нормальних умов для життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства⁹*.

Згідно з проектом Закону, об'єктами державної регіональної економічної політики є адміністративно-територіальні одиниці або їх сукупність, у межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм України. Регіональна економічна політика спрямована на ефективний розвиток регіонів. Регіон - частина території країни, що характеризується комплексом властивих їй природно-географічних, економічних, екологічних та інших ознак. Регіон може збігатися з кордонами адміністративно-територіальної одиниці або об'єднувати території кількох таких одиниць. Суб'єктами державної регіональної економічної політики є центральні та місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування, котрі в межах своєї компетенції вирішують питання, пов'язані з соціально-економічним розвитком регіонів.

У проекті Закону наголошувалося, що державна регіональна економічна політика є складовою і невід'ємною частиною загальних соціально-економічних перетворень, які здійснюються в Україні, та передбачає поєднання широких повноважень місцевих органів виконаючої влади й органів місцевого самоврядування з координуючою роллю держави для забезпечення збалансованого розвитку господарства і стабілізації соціально-економічної ситуації в кожному регіоні.

При цьому державна регіональна економічна політика спрямовується на забезпечення однакових умов функціонування господарських комплексів регіонів і збереження територіальної цілісності Української держави.

У проекті Закону України "Про Концепцію державної регіональної економічної політики" сформульовані основні принципи регіональної політики:

- правове забезпечення подальшого посилення економічної самостійності регіонів унаслідок чіткого розмежування повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, зміцнення їх фінансово-економічної основи, підвищення відповідальності у розв 'язанні завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;

- дотримання пріоритетів загальнодержавного значення й органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни загалом;

- урахування вимог екологічної безпеки під час реформування структури господарських комплексів регіонів та розміщення нових підприємств.

Однак проект Закону України "Про Концепцію державної регіональної економічної політики" не був прийнятий і, починаючи з 2000 р., Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції активізувало діяльність у напрямі формування регіональної політики. Регіональна політика держави почала розглядатися як система заходів, сконцентрованих на допомозі регіонам у створенні сприятливого середовища для ефективної економічної діяльності. Особлива увага була приділена гармонізації регіональної політики України зі стандартами, прийнятими в Європейському Союзі. Серед цих стандартів основне місце відводиться об'єктивним критеріям відповідного рівня розвитку регіону та забезпечення державною підтримкою тих регіонів, котрі мають значно нижчий рівень розвитку (депресивних і нужденних регіонів).

У зв'язку з цим виникла потреба в розробленні двох типів інструментів: для стимулювання розвитку регіонів-лідерів з потужним потенціалом соціально-економічного зростання та для санації депресивних регіонів з метою активізації їх механізмів саморозвитку. Дієвість цих інструментів залежала від перебудови відносин між центральним і місцевим рівнями влади.

Допомогу уряду України в розробленні ефективної регіональної політики було надано в межах проекту Largis, що, починаючи з 2000 р., полягала у створенні відповідного законодавства як основи для проведення реформ у сфері регіональної політики.

Була розроблена Концепція державної регіональної політики, затверджена Президентом України у червні 2001 р. Це базовий документ із запровадження узгоджених принципів розроблення та впровадження регіональної політики в Україні.

У Законі України "Про Концепцію державної регіональної економічної політики" зазначається, що головною метою державної регіональної економічної політики є:

- збільшення національного багатства країни через ефективне використання природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу кожного регіону та тісної співпраці між регіонами;

- послідовне здійснення заходів, спрямованих на поступове підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіонів та ефективність територіального поділу праці, раціоналізацію систем розселення;

- врахування економічних, соціальних, історико-культурних й інших особливостей регіонів під час проведення економічних реформ на місцях;

- дотримання внутрішньорегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, екологічного стану, соціально-демографічного та суспільно-політичного процесу:

в економічній сфері:

- досягнення економічно і соціально виправданого рівня комплексності й раціоналізації структури господарства регіонів, підвищення життєзабезпечення галузей виробництва в ринкових умовах;

- створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, активного проведення приватизації державного майна, земельної реформи, реформи у галузі державного оподаткування й інших ринкових перетворень;

- формування та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон з визначенням насамперед локальних територій для їх розміщення, а також облаштування державних кордонів і налагодження на новій основі системи зв'язків між прикордонними регіонами;

- удосконалення економічного районування країни;

у соціальній сфері:

- підвищення рівня добробуту та забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів і соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;

- стабілізація рівня життя населення, створення міцних засад для його підвищення в усіх регіонах;

- гарантування продовольчого забезпечення регіонів, створення високопродуктивних галузей в агропромисловому виробництві, вихід на продовольчі ринки світу;

- гарантування соціальних прав громадян, встановлених Конституцією України, забезпечення зайнятості населення через вдосконалення функціонування ринків праці та регулювання міграційних процесів;

- запобігання погіршенню демографічної ситуації, гострим виявам депопуляції населення;

- здійснення заходів економічного і соціального характеру, спрямованих на збільшення тривалості життя та природного приросту населення у регіонах;

- формування раціональної системи розселення внаслідок збереження існуючих і створення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них;

в екологічній сфері:

- регулювання господарської збалансованості регіонів;

- запобігання забрудненню довкілля, ліквідація наслідків його забруднення;

- ефективне використання та відтворення природних ресурсів;

- упровадження економічного механізму природокористування;

- збереження генетичного фонду;

- екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил регіонів.

Відповідно до мети у Законі визначені стратегічні й поточні завдання державної регіональної економічної політики.

Стратегічний курс держави, згідно зі Законом, розрахований на тривалу перспективу і передбачає послідовне виконання таких завдань:

- структурну перебудову економіки регіонів, передусім промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складним екологічним становищем (насамперед Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка);

- розвиток експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього існують сприятливі умови - вигідне транспортно-географічне положення, необхідний економічний і науковий потенціал;

- інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва в регіонах через удосконалення його спеціалізації з урахуванням зональних ґрунтово-кліматичних умов з метою досягнення максимального продовольчого самозабезпечення та нарощування його експортного потенціалу, реформування виробничих і соціальних відносин, інтеграції переробних галузей з виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини;

- сприяння повнішій зайнятості населення внаслідок створення нових робочих місць у галузях, що розвиваються, у споживчій сфері й організаціях ринкової інфраструктури;

- істотне поліпшення довкілля в промислових центрах Донбасу, Придніпров'я, Прикарпаття, а також на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АБС;

- повніше використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного й Азовського морів, Карпат, сприятливих за кліматичними та природними факторами районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та інших областей; створення в цих регіонах розгалуженої мережі транспортних комунікацій, об'єктів соціальної та виробничої інфраструктури й інших об'єктів сучасного сервісу з метою формування в майбутньому високорозвинутих рекреаційно-туристичних і оздоровчо-лікувальних комплексів державного та міжнародного значення;

- послідовне здійснення програм комплексного облаштування осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій і були депортовані з території України, які повертаються на місця традиційного проживання в Україні;

- прискорений розвиток регіональної та міжрегіональної інфраструктури (транспорт, зв'язок, інформатика і под.), спрямований на стимулювання та підвищення ефективності територіального поділу праці;

- забезпечення населення якісною питною водою і припинення скидання неочищених стічних вод у водойми та річки;

- поліпшення демографічної ситуації.

Першочерговими поточними завданнями державної регіональної економічної політики передбачалося прискорене розв'язання таких проблем:

- створення нормативно-правової й інформаційно-методичної бази управління розвитком регіонів відповідно до положень законодавства України;

- забезпечення стабілізації виробництва, відновлення економічного потенціалу в кожному регіоні, підвищення на цій основі рівня добробуту населення;

- здійснення заходів, спрямованих на соціальне відродження села через державну підтримку розвитку соціально-культурної та побутової сфери, формування повноцінного життєвого середовища;

- сприяння формуванню в усіх регіонах багатоукладної економіки, регіональних ринків товарів, праці, капіталу, а також розвиток підприємництва і ринкової інфраструктури;

- розв'язання пріоритетних наукових проблем регіонів з метою виробництва конкурентоспроможної продукції;

- переведення працівників, котрі вивільняються, на підприємства галузей господарства, що розвиваються, у сферу обслуговування і торгівлі, організація фахової підготовки кадрів для нових прогресивних виробництв;

- створення сприятливих організаційних і правових умов для функціонування спеціальних (вільних) економічних зон у відповідних регіонах;

- сприяння широкому розвитку прикордонної торгівлі, міжрегіональної та міжнародної співпраці регіонів;

- створення умов для залучення іноземних інвесторів до розвитку виробництва конкурентоспроможних товарів, розширення обсягів будівельних робіт, в яких зацікавлена українська економіка;

- розроблення державних програм соціально-економічного розвитку окремих регіонів, котрі потребують державної підтримки для комплексного вирішення багатьох господарських і соціальних проблем, та їх бюджетно-фінансове забезпечення.

Передбачалося, що в процесі реалізації регіональної політики зростатиме роль регіонів в управлінні майном територій і регулюванні використання природних ресурсів, розвитку міжрегіонального та прикордонного економічного співробітництва, зовнішньоекономічних зв'язків. При цьому найважливіші обов'язки та повноваження у сфері життєзабезпечення населення, проведенні економічних реформ, згідно із Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", будуть покладені на органи місцевого самоврядування міст та інших населених пунктів, де сконцентроване суспільне виробництво. Водночас посилюватиметься роль держави у спрямуванні та координації діяльності місцевих органів виконавчої влади у сфері забезпечення економічної безпеки держави, фінансово-економічної стабільності, зміцненні грошового обігу, фінансово-бюджетної дисципліни, валютного і митного контролю, реалізації загальнодержавної, структурної, промислової, науково-технічної політики й інших національних пріоритетів і програм.

Велика увага в Законі України "Про Концепцію державної регіональної економічної політики" приділена складовому елементу державної регіональної економічної політики - державній регіональній фінансовій політиці, що розглядається як сукупність державних фінансових заходів щодо забезпечення управління територіями країни з метою розв'язання їх фінансових проблем. Ця політика повинна спрямовуватись на вдосконалення системи бюджетного регулювання і, звичайно, здійснюватись відповідно до законодавства України. При цьому передбачається поетапний перехід на обґрунтованішу систему бюджетного регулювання, збалансування доходів і витрат на всіх рівнях бюджетної системи з урахуванням рівнів забезпечення регіонів країни об'єктами соціальної інфраструктури та застосування системи фінансових нормативів задоволення потреб населення.

Основними інструментами забезпечення регіональної економічної політики, зокрема фінансової, мали стати збільшення частки закріплених доходів у бюджетах на всіх рівнях бюджетної системи, розширення ролі місцевих податків і зборів, розроблення науково обґрунтованих критеріїв встановлення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а також визначення засад надання місцевим бюджетам дотацій, субсидій і субвенцій. Розроблятимуться пропозиції стосовно механізму бюджетного регулювання на основі створення загальнодержавних, регіональних і місцевих цільових фондів для вирівнювання доходів територій, а також через надання відповідних дотацій, субсидій і субвенцій.

Заходи державної регіональної політики у фінансовій сфері будуть спрямовані передусім на зміцнення доходної бази депресивних територій і адміністративно-територіальних одиниць у сільській місцевості, а також на розширення повноважень і відповідальності органів місцевого самоврядування у сфері управління місцевими фінансами та на посилення державного контролю за їх раціональним використанням.

У 2001 р. розпочалася підготовка Закону "Про засади стимулювання розвитку регіонів", що фахівці розглядали важливим кроком українського уряду на шляху до запровадження концептуальних і законодавчих меж у регіональній політиці.

Вагому роль у формуванні регіональної політики відіграла Державна стратегія регіонального розвитку України на 2003-2011 рр., де було визначено чотири стратегічні цілі регіонального розвитку в Україні:

1. Розбудова інфраструктури з метою підвищення інвестиційної привабливості регіонів і посилення їх конкурентоспроможності на світових ринках.

2. Диверсифікація економічної бази регіонів із особливим наголосом на розвиток сектора малого і середнього бізнесу й інноваційних галузей промисловості.

3. Розвиток людських ресурсів, у тому числі підготовка та підвищення кваліфікації службовців регіональних і місцевих органів влади.

4. Стимулювання міжрегіональної співпраці й транскордонного співробітництва з країнами-кандидатами на вступ до Євросоюзу.

З весни 2002 р. проект LARGIS давав консультації експертній робочій групі, створеній Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції для розроблення Методики визначення депресивних територій в Україні. Цей документ ґрунтувався на принципах і критеріях, загальноприйнятих в Євросоюзі щодо визначення регіонів, які потребують спеціальної допомоги.

На жаль, цей документ не виправдав сподівань. В умовах України складно було визначити депресивні регіони й інші депресивні територіальні утворення, використовуючи зазначену методику.

Згодом нормативно-правове поле регіональної політики України розширилося внаслідок низки нових нормативно-законодавчих актів" найважливішими з-поміж яких були:

1. Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 29 липня 2002 р. № 274 "Про затвердження Методичних рекомендацій щодо формування регіональних стратегій розвитку".

2. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 621 "Про розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку та складання проекту державного бюджету".

3. Стратегія економічного та соціального розвитку України "Шляхом європейської інтеграції" на 2004-2015рр. (схвалена Указом Президента України від 28 квітня 2004 р. №493/2004).

4. Закон України "Про стимулювання розвитку регіонів" від 8 вересня 2005 р. № 2850-ІУ.

5. Постанова від 21 липня 2006 р. № 1001 "Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року".

Хоча державна регіональна економічна політика в Україні мала б ґрунтуватися на низці названих нормативно-законодавчих актів і положень Конституції України, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вона залишається неефективною і такою, що гальмує ринкові перетворення.

На думку дослідника А. Філіпенка, вагомою причиною повільного здійснення ринкових перетворень у країні, незадовільного розв'язання гострих соціально-економічних проблем є відсутність системної, збалансованої державної регіональної політики. Він вважає, що розгортання регіональної політики в сучасних умовах доцільно здійснювати за такими головними напрямами:

1. Радикальне підвищення економічної активності регіонів, значно повніше й ефективніше залучення їхнього потенціалу для розв'язання місцевих і загальнодержавних проблем.

2. Різке посилення дієздатності органів влади усіх рівнів, спроможних проводити ефективну державну регіональну політику, кваліфіковано й своєчасно вирішувати весь комплекс державотворних питань.

3. Розмежування повноважень між центральними та регіональними органами влади й органами місцевого самоврядування на законодавчій основі.

4. Запровадження нової системи міжбюджетних відносин, створення самодостатніх територіальних громад.

А. Філіпенко акцентує на тому, що центральною ланкою, покликаною забезпечити перелом у прискоренні соціально-економічного розвитку регіонів, є передання на місця, як це уже здійснено в окремих областях, усіх повноважень з управління державними підприємствами та державними корпоративними правами, а також передання в комунальну власність низки об'єктів державної власності й установ соціально-культурної сфери.

Вчений наголошує, що буде розширюватись практика надання регіонам інвестиційних субсидій, формування там ареалів і зон економічного зростання, фінансово-промислових груп, технополісів і технопарків, науково-виробничих кластерів, міжрегіональних та міжнародних коопераційних систем. Отже, йдеться про створення інноваційних форм продуктивних сил, які сприятимуть їх подальшому розвитку.

На думку А. Філіпенка, другою важливою складовою механізму реалізації державної регіональної політики є підвищення дієздатності влади на всіх її рівнях. Не можна не погодитися з ним у тому, що наявність

Згодом нормативно-правове поле регіональної політики України розширилося внаслідок низки нових нормативно-законодавчих актів, найважливішими з-поміж яких були:

1. Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 29 липня 2002 р. № 274 "Про затвердження Методичних рекомендацій щодо формування регіональних стратегій розвитку".

2. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 621 "Про розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку та складання проекту державного бюджету".

3. Стратегія економічного та соціального розвитку України "Шляхом європейської інтеграції" на 2004-2016рр. (схвалена Указом Президента України від 28 квітня 2004 р. №493/2004).

4. Закон України "Про стимулювання розвитку регіонів" від 8 вересня 2005 р. № 2850-ІУ.

5. Постанова від 21 липня 2006 р. № 1001 "Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року".

Хоча державна регіональна економічна політика в Україні мала б ґрунтуватися на низці названих нормативно-законодавчих актів і положень Конституції України, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вона залишається неефективною і такою, що гальмує ринкові перетворення.

На думку дослідника А. Філіпенка, вагомою причиною повільного здійснення ринкових перетворень у країні, незадовільного розв'язання гострих соціально-економічних проблем є відсутність системної, збалансованої державної регіональної політики. Він вважає, що розгортання регіональної політики в сучасних умовах доцільно здійснювати за такими головними напрямами:

1. Радикальне підвищення економічної активності регіонів, значно повніше й ефективніше залучення їхнього потенціалу для розв'язання місцевих і загальнодержавних проблем.

2. Різке посилення дієздатності органів влади усіх рівнів, спроможних проводити ефективну державну регіональну політику, кваліфіковано й своєчасно вирішувати весь комплекс державотворних питань.

3. Розмежування повноважень між центральними та регіональними органами влади й органами місцевого самоврядування на законодавчій основі.

4. Запровадження нової системи міжбюджетних відносин, створення самодостатніх територіальних громад.

А. Філіпенко акцентує на тому, що центральною ланкою, покликаною забезпечити перелом у прискоренні соціально-економічного розвитку регіонів, є передання на місця, як це уже здійснено в окремих областях, усіх повноважень з управління державними підприємствами та державними корпоративними правами, а також передання в комунальну власність низки об'єктів державної власності й установ соціально-культурної сфери.

Вчений наголошує, що буде розширюватись практика надання регіонам інвестиційних субсидій, формування там ареалів і зон економічного зростання, фінансово-промислових груп, технополісів і технопарків, науково-виробничих кластерів, міжрегіональних та міжнародних коопераційних систем. Отже, йдеться про створення інноваційних форм продуктивних сил, які сприятимуть їх подальшому розвитку.

На думку А. Філіпенка, другою важливою складовою механізму реалізації державної регіональної політики є підвищення дієздатності влади на всіх її рівнях. Не можна не погодитися з ним у тому, що наявність найдосконаліших програм за умов слабкості влади перетворює їх на декларації про наміри, які не мають практичного втілення. Очевидно" що в цьому контексті важливо переглянути повноваження і функції всіх без винятку владних структур. При цьому важливо створити таку адміністративну систему на місцях, яка б дала змогу швидко реагувати на потреби населення, реалізовувати місцеві економічні проекти, давати імпульс економічним ініціативам. Адміністративну опіку варто замінити контрольним наглядом, як це відбувається в країнах Західної Європи.

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики, згідно з нормативно-законодавчим полем України, повинен забезпечити:

- активізацію господарської діяльності у регіонах на основі впровадження нових виробничих відносин і поліпшення використання природно-ресурсного й економічного потенціалу;

- створення умов для посилення спеціалізації регіонів, прискореного розвитку прогресивних галузей господарства і залучення інвестиційних коштів, у тому числі іноземного капіталу в райони, що мають для цього найсприятливіші умови;

- ліквідацію локальних екологічних кризових ситуацій в окремих регіонах і створення сприятливих умов для життєдіяльності населення України.

На жаль, такого забезпечення немає. По суті, наявний механізм реалізації державної регіональної економічної політики не виконує повною мірою покладених на нього функцій, оскільки у нього залишаються недієвими окремі ланки чи елементи.

Механізм державного регулювання розвитку регіонів повинен містити такі складові елементи, які повинні функціонувати на повну потужність:

- законодавча база;

- бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів державою;

- подальший розвиток таких методів і форм державного впливу, як прогнозування та програмування, зокрема розроблення Й реалізація державних регіональних програм, а також прогнозів і місцевих програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративних територій;

- створення і розвиток в окремих регіонах спеціальних (вільних) економічних зон;

- розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Ключовими елементами механізму регіонального розвитку повинні стати принципи формування й розподілу фінансових ресурсів між державним і місцевими бюджетами. Визначення оптимальних пропорцій значною мірою залежатиме від чіткого розмежування функцій і повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування.

Необхідно також удосконалювати податкову систему на місцевому рівні, що здійснюватиметься через встановлення стабільних норм (ставок) податкових надходжень до місцевих бюджетів і підготовки пропозицій стосовно розширення прав місцевих органів виконавчої влади, формування та використання місцевих податків і зборів.

Повинні широко застосовуватися й такі економічні методи, як пряме державне інвестування і надання субсидій, створення регіональних фондів для фінансування програм, залучення іноземного та вітчизняного приватного капіталу, державне пільгове кредитування й оподаткування, преференції, використання позабюджетних коштів і под.

З централізованих джерел повинні насамперед фінансуватися витрати на нове будівництво, великі реконструктивні роботи в базових галузях промисловості, агропромисловому і військово-промисловому комплексах, у тому числі будівництво важливих природоохоронних об'єктів, а також витрати на прискорений розвиток галузей господарства в окремих регіонах, спроможних у стислі терміни забезпечити стабільне надходження валютних коштів і збільшення випуску товарів народного споживання. Державна допомога має надаватися для реконверсії та структурної перебудови депресивних регіонів, розвитку дрібнотоварного виробництва у регіонах з відносно низьким рівнем промислового потенціалу й надлишком трудових ресурсів, а також гірським та іншим районам зі складними природно-географічними й екологічними умовами.

Безумовно, держава повинна і надалі здійснювати загальнодержавні програми, що передбачають розв'язання важливих регіональних проблем, зокрема:

- забезпечення соціальних гарантій для громадян усіх регіонів;

- фінансування будівництва та функціонування об'єктів культури, освіти, науки, охорони здоров'я;

- надання цілеспрямованої фінансової допомоги окремим регіонам з метою прискорення реформування економіки.

Реалізація державних регіональних програм, які дадуть змогу узгоджувати територіальні й галузеві інтереси, стане важливим засобом регулювання розвитку економіки регіонів.

Регулювання розвитку економіки регіонів здійснюватиметься також за допомогою довгострокових, середньо-строкових прогнозів і програм економічного та соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та цільових комплексних програм розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Звичайно, регіональну політику варто розглядати як необхідну і надзвичайно важливу складову загальнодержавної політики" частину стратегії соціально-економічного розвитку національного господарського комплексу України. Від досконалості регіональної політики залежить розв'язання таких надзвичайно важливих загальнодержавних проблем, як розбудова державності, створення єдиного соціально-економічного простору України, побудова ефективно функціонуючого національного господарського комплексу, досягнення повноцінного розвитку регіонів, інтеграція національного господарського комплексу України з іншими аналогічними комплексами в міжнародному соціально-економічному просторі тощо.

Від виваженої регіональної політики залежить і реалізація стратегії соціально-економічного розвитку національного господарського комплексу.

Стратегія соціально-економічного розвитку національного господарського комплексу - це ідея, мета цього соціально-економічного розвитку, яка полягає у поліпшенні умов життєдіяльності населення водночас із забезпеченням прав і свободи кожної людини, та набір принципів і положень, орієнтованих на досягнення конкретних соціально-економічних результатів у найближчій і віддаленішій перспективі.

У незалежній Україні адміністративна область розглядається як одиниця регіональної політики на всіх ієрархічних рівнях управління. Однак такий підхід не дає змоги по-справжньому розв'язувати регіональні проблеми, котрі торкаються відразу кількох областей.

У межах стратегії соціально-економічного розвитку господарського національного комплексу повинні бути визначені стратегії соціально-економічного розвитку соціально-економічних районів, а в їх складі - стратегії розвитку областей. Це означає, що, по-перше, між соціально-економічними районами, а також між окремими областями повинні бути визначені не лише структурні співвідношення, а й взаємозв'язки, що допоможе досягти максимальної територіальної інтеграції України, забезпечити умови для підтримки місцевих перетворень унаслідок використання внутрішніх потенціалів усіх регіонів. По-друге, повинні бути розв'язані питання взаємовідносин регіонів із центром. Дотепер немає загальноприйнятого погляду ні на перше, ні на друге питання. Отже, в наш час відсутня загальновизнана стратегія регіональної політики.

У науковій літературі неодноразово акцентувалося на тому, що національна стратегія розвитку України повинна передбачати розв'язання трьох таких надзвичайно важливих проблем:

1. Розбудова державності й формування національного господарського комплексу України.

2. Розроблення ефективної внутрішньодержавної геостратегії, тобто визначення шляхів повноцінного розвитку регіонів України.

3. Інтеграція національного господарського комплексу України з національними комплексами сусідніх держав і світовою економікою.

Основними принципами, на яких повинна ґрунтуватися стратегія розвитку кожного соціально-економічного району, є:

- трансформація структур господарських комплексів соціально-економічних районів з метою досягнення відповідності їх потенціалам їх території;

- інтеграція господарських комплексів економічних районів у єдиний національний господарський комплекс України;

- послідовне поліпшення екологічної ситуації в регіонах;

- зменшення соціальної напруги у суспільстві;

- формування якісно нових взаємовідносин між державою і регіонами на взаємовигідних умовах.

Названі принципи надзвичайно важливі. Безсумнівно, в кожному з регіонів вони повинні реалізуватись з урахуванням конкретних особливостей. Є проблеми координації роботи центральних органів державної влади, уряду України й обласних державних адміністрацій у сфері розроблення та реалізації державної регіональної економічної політики. Зазначимо, що виважена регіональна політика України може стати одним із засобів інтеграції країни в Європейську і Світову співдружність країн.

Розроблення стратеги розвитку національного господарського комплексу України, а в Ті межах розроблення стратегій розвитку соціально-економічних районів вимагає значних за обсягом наукових досліджень, які можуть здійснюватися в процесі виконання і реалізації державних програм соціально-економічного розвитку регіонів.

Регіональна політика в Україні залежить від політики Європейського Союзу, зокрема від реалізації ініціативних регіональних програм ЄС. Ініціативні регіональні програми ЄС - програми регіонального розвитку, які ЄС реалізує за власною ініціативою (тобто незалежно від національних урядів). Об'єктами цих програм є проблеми певних типів регіонів. Так, програма URBANIZATION передбачає економічне та соціальне перетворення (конверсію) кризових міст,