Соціологія - Гіденс Ентоні - Формули побутового мовлення

Цікаво буває послухати магнітофонний запис або почитати стенограму чиєїсь розмови. Розмови набагато більш уривчасті, невиразні та граматично неправильні, аніж ми собі уявляємо. Коли ми розмовляємо, нам здається, що наші фрази достатньо відшліфовані, оскільки ми несвідомо вкладаємо у сказане само собою зрозумілі речі, але реальні розмови дуже відрізняються від розмов у романах, де персонажі користуються викінченими і граматично правильними реченнями.

Як і у випадку Ґофманової тези про ввічливу неуважність, може здатися, що аналіз повсякденних розмов має досить другорядне значення для головних зацікавлень соціології; і справді, багато соціологів критично ставляться до етнометодологічних досліджень саме з цієї причини. Проте деякі аргументи, що їх ми використали, аби показати, чому праці Гофмана такі важливі для соціології, застосовні також і до етнометодології. Вивчення побутового мовлення засвідчило, як важко опанувати мову, якою користуються прості люди. Величезні труднощі, які виникають, коли ми намагаємося запрограмувати в комп'ютер те, що мовці опановують без жодних зусиль, переконливо засвідчують складність цієї проблеми. Крім того, мовлення — це істотний елемент кожної сфери соціального життя. Магнітофонні стрічки, що фігурували у Вотер Гейтській справі президента Ніксона та його дорадників, були тільки записами розмов, але вони дали ясну уяву про те, як здійснюється політична влада на найвищому рівні (Molotch and Boden, 1985).

Вигуки-реакції

Деякі мовні ряди складаються не зі слів, а з нечленоподібних згуків, які Ґофман називає вигуками-реакціями (Goffman, 1981). Уявіть собі, що хтось після того, як щось перекинув або впустив із рук додолу, вигукнув: "Ой!" На перший погляд "ой!" видається мало цікавою рефлекторною реакцією на невдалий порух — так людина кліпає, коли хтось тицьне рукою їй у обличчя. А проте це не мимовільна реакція, про що свідчить і той факт, що людина не вигукує "Ой!", коли вона сама-одна. Вигук "ой!" звичайно звернений до інших, хто при цьому присутній. Цей вигук повідомляє свідкам, що винний припустився дріб'язкової, разового характеру похибки, яка не дає підстав для сумнівів у спроможності цієї особи контролювати свої дії.

"Ой!" вигукують лише в ситуаціях дрібної невдачі, а не при трагічних нещасливих випадках або катастрофах, і це теж свідчить про те, що цей вигук е частиною контрольованого управління ситуаціями соціального життя. Більше того, вигук "Ой!" може пролунати з уст людини, яка спостерігає збоку за необережними діями іншої; або ж вирватись як оклик застереження, звернений до іншого. "Ой!" за нормальних обставин — короткий звук, а проте в деяких ситуаціях "о" може бути протяжним. Так, наприклад, хтось може умисне подовжити цей звук, щоб подолати критичний момент якоїсь дії. Наприклад, батько може вигукнути протяжне "о-о-ой!" або "ой-люлі!", коли, граючись, підкидає дитину вгору. Цей звук допомагає подолати той короткий часовий проміжок, коли малюк, опинившись у повітрі, втрачає контроль над своїми рухами; він має на меті надати йому впевненості і водночас дає дитині зрозуміти, що батько реагує на її верещання.

Вигук "Ой!" має культурну зумовленість. Наприклад, коли англійці щось випускають із рук, вони вигукують не "Ой!", а звук, який звучить приблизно як "Упс".

Все це може здатися надуманим і перебільшеним. Навіщо так детально аналізувати цей неістотний звук? Звичайно ж, ми не приділяємо стільки уваги тому, що вигукуємо, як тут викладено. На свідомому рівні безперечно — ні. Проте головне значення має той факт, що ми постійно здійснюємо неймовірно складний, безперервний контроль за своєю зовнішністю та своїми діями. У ситуаціях, коли відбувається взаємодія, від нас вимагається не просто бути присутніми на сцені. Інші сподіваються, як і ми сподіваємося від них, що ми виявлятимемо те, що Ґофман називає "контрольованою пильністю". Фундаментальною складовою людського буття є постійна демонстрація іншим своєї обізнаності у звичних ситуаціях повсякденного життя.