Соціологія - Гіденс Ентоні - ЗАПОЧАТКУВАННЯ ТА РОЗВИТОК БРИТАНСЬКОЇ СИСТЕМИ

Сучасна система освіти спершу сформувалася в більшості західних країн на початку XIX століття. Британія, порівняно з іншими країнами, неохоче запроваджувала інтегровану національну систему. Освіта в Англії та Велсі відставала, натомість у Шотландії успішно розвивалася. Спеціальний комітет з питань освіти в 1818 році проголосив, що "Англія в питаннях освіти відстає від усіх континентальних суперників". На середину століття у Голландії, Швейцарії й Німеччині навчанням у початкових школах було охоплено чи не всіх дітей, тимчасом як Англія та Велс залишалися в цьому відношенні далеко позаду.

Між 1870 роком, коли в Британії було вперше запроваджено обов'язкову освіту, та другою світовою війною уряди країн поступово збільшували видатки на освіту. Вік випускників шкіл зріс із 10 до 14 років, шкіл будувалося дедалі більше, проте освіта по-справжньому не розглядалась як важлива сфера державного втручання (Chapman, 1986). Більшість шкіл були приватні або належали церкві і перебували під наглядом органів місцевого врядування. Друга світова війна змінила таку практику. Призовники до збройних сил проходили тестування рівня здібностей та підготовки; виявлені низькі рівні освіченості вразили представників влади. З огляду на майбутню повоєнну відбудову, уряд почав переосмислювати існуючу освітню систему.

Аж до 1944 року переважна більшість британських дітей до досягнення ними 14-річного віку відвідували єдину безкоштовну школу — початкову. Поряд з системою початкової освіти існували й середні школи, проте за навчання в них батькам доводилося платити. Така система чітко поділяла дітей за належністю до різних соціальних класів; навчання майже всіх дітей з незаможних родин обмежувалося початковою школою. Університет відвідувало менше двох відсотків населення. Законом про освіту від 1944 року запроваджувалася низка важливих змін, включаючи загальну безкоштовну середню освіту, підвищення вікового порога випускників шкіл до 15 років, а також Гарантію рівних можливостей одержання освіти. Освіта перейшла у відання виборної місцевої влади.

Завдяки прийняттю цього закону більшість місцевих органів освіти запровадили академічний добір як засіб пристосування курсу середньої освіти до потреб дітей. Академічний добір дітей 11-річного віку при переході від початкової до середньої школи мав на меті відокремити обдарованих дітей від пересічних незалежно від соціального походження. Для більшості учнів результати екзамену "одинадцять-плюс" визначали їхню подальшу освіту — чи то в "класичних школах" (для більш "академічних" дітей), чи в реальних середніх школах (secondary modern schools) для тих, хто, як вважалося, мав більший нахил до вузькопрофесійного навчання. Менша частина дітей, крім того, продовжувала навчання в технічних або спеціальних школах. Вчитися в школі до досягнення 17-річного віку мали можливість ті, хто хотів продовжувати свою освіту.

На початок 1960-х років, почасти завдяки соціологічним дослідженням, стало ясно, що результати тестів "одинадцять-плюс" не виправдали сподівань. Звіт Краутера від 1959 року показав, що тільки 12 відсотків учнів продовжували навчатися в школі до досягнення 17-річного віку, а дочасна відмова від навчання більше залежала від класового походження, аніж успішності. Уряд лейбористів, що повернувся до влади в 1964 році, поклав запровадити загальноосвітні школи, скасовуючи поділ на класичні та реальні середні школи і, таким чином, зводячи разом дітей різної класової належності. Однак було незрозуміло, яку освіту даватиме загальноосвітня школа, — "класичну для всіх" чи абсолютно новий тип освіти. За браком одностайності різні школи та різні регіони розробили свої власні підходи до вирішення цього питання. Деякі місцеві уряди опиралися змінам, і в кількох реґіонах класичні школи існують і досі.

З початку 1970-х років на державній освіті істотно позначився несподіваний перехід від ситуації, за якої існувала обмежена пропозиція робочої сили, а від школи вимагалося виробляти в дітей економічно необхідні навички, до ситуації, коли її стало забагато. Це був період зростання безробіття та зменшення державних надходжень. Розширення освітньої мережі, характерне для усього повоєнного періоду, зненацька змінилося на її зменшення та на спроби скорочення урядових видатків. Із середини 1970-х до початку 1990-х років державні витрати на освіту зменшилися з 6,3 відсотка загальних видатків до п'яти з лишком відсотків.

Законом про освіту, прийнятим у 1988 році, запроваджувалося багато важливих реформ, але деякі з них зустріли значний опір. Уряд консерваторів, згідно зі своєю політикою в інших сферах, намагався впровадити в освіту елементи змагальності. На директорів шкіл покладалася значна фінансова відповідальність, а школам дозволялося виходити з-під контролю місцевих відділів освіти з тим, щоб стати "незалежними державними школами". Було запроваджено національну навчальну програму, якою визначалася загальна схема навчання для державного сектора (Johnson, 1991).

1992 року було засновано нову фундацію, яка мала поступово забезпечити наявність місць у тих школах, що вийшли з-під контролю місцевих відділів освіти. В урядовій постанові, в якій визначалися завдання нової фундації, висловлювалася надія, що з часом усі школи утримуватимуться за рахунок дотацій, інакше кажучи, вийдуть з-під контролю місцевих органів влади. Проте на 1995 рік це зробила тільки тисяча з 23 тисяч державних шкіл.