Соціологія - Макеєв С.О. - Мобільність в Україні

Певний образ суспільства (уявлення про найбільш глибокі нерівності, домінуючі соціальні інститути і системи цінностей), як правило, передує соціологічному вивченню мобільності. Тут, як і в інших випадках, знання про ціле задає контекст інтерпретації і пояснення фіксованих параметрів руху. Ми розуміємо, в якому напрямі й чому переміщуються індивіди. Водночас образи суспільства є результатом досліджень мобільності, їх висновком. Склалася низка стереотипів, до яких соціологи апелюють або які пред'являють у разі потреби.

За П. Сорокіним, наприклад, історія здійснює не прямолінійні, а тільки колові рухи. Тому кожне суспільство проходить кілька етапів: зародження — розквіт — занепад. На кожному з них масштаби та інтенсивність мобільності, доступність привабливих позицій залежать від результату взаємодії тенденцій стратифікації та егалітаризації. Проте розквіту відповідає максимально розвинена структура суспільства, що складається з досить великої кількості груп і категорій. Різноманітність груп дає змогу реалізуватися, самоздійснитися різноманітності талантів і схильностей. У диференційованому суспільстві індивідам у цілому легше йти за своїм покликанням. Розквіт супроводжується і найінтенсивнішою мобільністю.

Погляди П. Сорокіна не мають великої популярності. Вони не такі відомі, як поширювані загальнодоступними підручниками із соціології. У засади останньої закладена суттєва відмінність між "традиційним" та "сучасним" суспільствами. У традиційному, кастовому і феодальному, суспільстві переважають застиглі, жорсткі структури та інститути, що створюють практично нездоланні відмінності в авторитеті, правах і можливостях, у достатку. Статус тут визначається шляхетністю походження, давніми привілеями, титулами. Його зміна є швидше випадковістю, що підтверджує правило раз і назавжди досягнутого соціального становища. Це закрите суспільство. На противагу традиційному в сучасному суспільстві мобільність — явище масове, закономірне, але не випадкове. Вона є прямим результатом політичної та економічної свободи і рівності можливостей, поширених серед усіх станів. Це відкрите суспільство.

Зрозуміло, що і "закрите", і "відкрите" суспільства є деякими ідеальними конструкціями. В соціальному житті не буває повної незалежності від різних структур і закладів, як і безумовного підпорядкування їм. Незалежність неможлива хоча б тому, що ресурси задоволення індивідуальних потреб контролюються переважно організаціями і соціальними інститутами. Завжди існує дистанція, що відмежовує індивіда від життєво необхідних ресурсів, дистанція, яку він намагається скоротити, завжди є перепони, що перешкоджають мобільності. Так само неможлива і цілковита залежність, адже індивідам вдається протистояти диктату соціальних структур і отримувати доступ до ресурсів та благ. Реалії, з якими має справу соціолог, безумовно, підлягають аналізу з огляду на можливості вибирати професію, місце проживання, соціальне становище, робоче місце, тобто з огляду на свободу здійснювати мобільність.

Мобільність в Україні

Сучасне українське суспільство є суспільством змішаного типу, в якому статус і приписується, і досягається, де діють фактори, що спонукають до мобільності та перешкоджають їй. Дефіцит багатьох видів ресурсів, істотні відмінності у рівні та якості життя в сільській місцевості та місті, у великих і малих містах — все це визначає основну різницю потенціалів, яка змушує індивідів рухатися до місць скупчення благ і послуг.

Однак система прописки, відсутність ринку житла, низькі доходи переважної більшості населення помітно звужують канали мобільності. Тим часом протягом кількох останніх десятиліть мобільність була і масовою, і інтенсивною, можливо, швидше вимушеною, ніж добровільною.

За життя одного покоління українське суспільство з переважно аграрного перетворилося на індустріальне. Якщо в 1940 р. 47 % працездатного населення становили селяни, то на початку 90-х років зайнятих у сільському господарстві було тільки 14 %.

До того ж статус селянина практично не успадковується. Для молодого покоління переїзд із села до міста є нормою. Свої життєві плани юнаки та дівчата пов'язують зі зміною статусу, передбаченого народженням у певному населеному пункті. У рідній місцевості їх нічого не приваблює й не тримає. Не приваблює повсякденне життя в обмеженому колі трудових занять з труднощами задоволення елементарних життєвих потреб, практично цілковитою відсутністю сучасних засобів комунікації та навчальних закладів, низькою якістю освіти в середній школі.

За таких умов мобільність сприймається і батьками, і дітьми як життєва необхідність. Батьки, зі свого боку, не бажають дітям долі, яка навіть віддалено нагадує їх власну. З існуючими соціальними та економічними умовами життя батьки звиклися, але не вважають їх прийнятними для своїх дітей. Неприйняття наявних реалій, їх невідповідність домаганням та очікуванням спонукає, якщо не сказати змушує, здійснювати мобільність.

Переїзд до міст протягом останніх десятиліть за характером та спрямованістю був і залишається доцентровим, до якомога більших міст, до центрів областей, до столиці республіки. Саме там концентрувалися різноманітні освітні заклади, аж до початку 90-х років було перевиробництво робочих місць і вони розцінювались як привабливіші, там більш різноманітні форми проведення дозвілля, ширші можливості для престижного споживання чи імітації його. До того ж інтенсивність мобільності була високою в 40-ві та 50-ті роки, коли особливо суворими були обмеження щодо зміни місця проживання. Сільські мешканці, як відомо, не мали паспорта, без якого неможливо було кудись виїхати та влаштуватися на роботу (мешканців міст закріплював за місцем народження інститут прописки). У відносно привілейованому становищі перебувала молодь. її вивозили із села шляхом трудової мобілізації та організованого набору до міських професійно-технічних училищ. Молодість була найреальнішим шансом вирватися із зумовленої обставинами колії і спробувати пробитися до більш сприятливих життєвих умов.

Ті, хто перебрався до міста, віддають перевагу заняттям, які забезпечують надійний матеріальний і не дуже високий соціальний статус. Професія вчителя особливо приваблює дівчат. Юнаки влаштовуються на роботу переважно в промисловості та на транспорті. Бони становлять 2/з кваліфікованих робітників. Проте і серед зайнятих непрестижною фізичною працею більшість (з/4) — колишні мешканці сіл. Чинні обмеження на прописку змушували сільську молодь працевлаштовуватися у тих галузях і на підприємствах, які мали дозвіл міської влади на залучення нової робочої сили. Як правило, це професії в будівництві та промисловості. Тому шанси міської і сільської молоді отримати пристойну роботу були заздалегідь нерівними.

Городяни за походженням намагалися стати освіченішими за батьків, закінчити вищі заклади освіти, чого не могли зробити їхні батьки. Однак чим нижчий рівень освіти батьків, тим скромнішими є освітні запити дітей. Наприкінці 80-х років 48 % юнаків, батьки яких не мали закінченої середньої освіти і займалися фізичною працею, хотіли здобути вищу освіту. Такий рівень освіти приваблював 54 % тих, у кого батьки були зайняті фізичною працею і закінчили середню школу, а також 79 % тих юнаків, батьки яких мали вищу освіту.

Проте реалізувати плани щодо освіти вдавалося далеко не відразу. Багато мешканців міста починали трудовий шлях з найнижчих ступенів соціальної ієрархії, навіть якщо жили у великому місті з кількома вищими закладами освіти. Наприклад, у Києві у 80-ті роки кожен третій юнак чи дівчина починали з робочих місць низькооплачуваної фізичної праці. Статус батьків тут майже не мав значення. Лише кожен четвертий виходець із сім'ї кваліфікованого робітника також став кваліфікованим робітником після закінчення професійного училища і лише кожен двадцятий одразу після закінчення середньої школи вступав до інституту. Діти батьків з вищою освітою частіше ставали студентами вищих навчальних закладів з першої спроби (39 %). Проте і серед них кожен п'ятий змушений був починати самостійне життя, займаючись некваліфікованою працею.

Приблизно до 30-річного віку більшість молоді досягла рівня освіти та кваліфікації батьків. Серед дітей робітників лише кожен двадцятий займався некваліфікованою фізичною працею. Якщо батько був кваліфікованим робітником, то 16 % синів не зрівнялися з ним за кваліфікацією, 24 % зрівнялися, інші здобули середню спеціальну і вищу освіту. Лише кожен п'ятий виходець із сім'ї, де батьки зайняті простою розумовою працею і не мають вищої освіти, до 30-річного віку залишався у групі за походженням, кожен третій ставав кваліфікованим робітником, а кожен другий — фахівцем з вищою освітою. Тільки кожен десятий з дітей, що мали батьків з вищою освітою, переходив у групу зайнятих фізичною працею, а три чверті закінчували вищі заклади освіти і належали до тієї самої верстви, що й батьки. На відміну від селянства у цій категорії наслідування дітьми соціальної позиції батьків було нормою. Позиції, але не професії, оскільки діти здійснювали професійну мобільність і віддавали перевагу зовсім іншим заняттям.

Низка об'єктивних обставин враховувалась молоддю при виборі напряму соціальної мобільності. Доходи зайнятих кваліфікованою фізичною працею у ті роки були помітно вищими, ніж доходи тих, хто працював після закінчення ВНЗ. Перші досить швидко досягали засад самостійного та незалежного матеріального існування. Іншим потрібно було іноді більше десяти років, щоб досягти самостійності. І в 90-х роках реальність була такою, що в позиції творчої та змістовної праці не була закладена винагорода, яка б компенсувала додаткові витрати. Останні покривалися за рахунок батьківської сім'ї, яка перерозподіляла частину своїх доходів молоді.

Основним напрямом міжгенераційної та внутрішньогенераційної мобільності було соціальне сходження, посідання високо-статусних позицій у суспільстві, але й зустрічний рух уздовж соціальної ієрархії також був досить жвавим. Стосовно України не доводиться говорити про закріплення певної групи або прошарку за мало при вабливою, тяжкою фізичною працею. Дослідження зайнятості виявили, що категорія робітників декваліфікованої праці формується поступово і становить 6—7 % обстежених. На ці позиції переміщуються індивіди, що раніше виконували більш кваліфіковану працю. До того ж від 2/б до 2/з їх мають професійну і навіть вищу освіту. Для них процес мобільності виявився процесом декваліфікації, відмови від набутих знань та умінь, опусканням до самої основи соціальної піраміди.

Отже, у другій половині XX ст. мобільність в Україні — процес масовий та інтенсивний навіть усупереч обмеженням щодо переміщення індивідів між нерівноцінними позиціями. Однак наявні перепони не можуть стримати наростаюче бажання індивідів шукати кращої долі, сходити до вершин соціальної ієрархії. Структура нерівності проникна. Саме тому соціальну мобільність здійснив багато хто з тих, для кого вона була не стільки проблемою вибору, скільки нагальною необхідністю уникнути умов, що визнавалися неприйнятними.

Основні поняття і терміни розділу

Аномія — стан відсутності загальнозначущих норм поведінки і взаємодії або цинічне ігнорування їх.

Влада — контроль над благами і ресурсами, який дає можливість досягти визначеної мети навіть за умови опору інших, здатність ефективно впливати на поведінку окремих індивідів і груп.

Категорії населення — сукупність індивідів, виділена за однією чи кількома ознаками.

Клас — основний елемент економічної структури індустріального суспільства; його характеризує становище в економіці (класова ситуація) і певні культурні особливості стилю життя і світосприймання.

Роль — складна дія, яка: а) спрямована на досягнення певної мети; б) пропонує засоби реакції на конкретну ситуацію; в) встановлює порядок завдяки координації зусиль принаймні двох індивідів; г) виконується в межах інституціональної системи цінностей.

Соціальна група — сукупність індивідів, що має певну культуру і статусно-рольову структуру.

Соціальна мобільність — процес переміщення між функціонально та ієрархічно організованими елементами соціальної структури.

Соціальна структура — організована функціонально та ієрархічно множина спільнот і спільностей.

Статус — вище або нижче положення (позиція) індивіда на шкалі тієї чи іншої об'єктивної або суб'єктивної ознаки; певний ранг, приписуваний індивідами, організаціями, громадською думкою.

Статусні групи — сукупність індивідів, що мають однаковий статус, позитивно чи негативно оцінюються з огляду на авторитет і престиж, дотримуються певного стилю життя.

Стиль життя — зразки і моделі споживання матеріальних, соціальних і культурних благ; певний смак і навички дотримуватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя.

Стратифікація — процес формування і стійкого в часі відтворення нерівних за можливостями задоволення потреб спільнот і спільностей.

Рекомендована література

Дарендорф Р. Тропы из утопии. — М.: Праксис, 2002, Гл.15.

Заславская Т.Н., Рывкина Р.В. Социология экономической жизни. — Новосибирск: Наука, 1991. — Гл. 12.

Изменение социально-классовой структуры общества в условиях его трансформации. —X.: Основы, 1997.

Куценко ОД. Общество неравных. Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина. — Харьков, 2000.

Макеев СЛ. Социальные перемещения в крупном городе. — К.: Наук, думка, 1989.

Макеев СЛ., Оксамитная С.Н., Швачко EJ$. Социальная идентификация и идентичности. —К.: Ин-т социологии HAH Украины, 1996.

Межгенерационная трудовая мобильность. — К.: Наук, думка, 1988.

Оссовская М. Рыцарь и буржуа: Исследования по истории морали. — М.: Прогресс, 1987.

Подвижность структуры. Современные процессы социальной мобильности. — К.: Ин-т социологии HAH Украины, 1999.

Рывкина PJJ. Социальная структура общества как регулятор развития экономики // Семья и воспроизводство структуры трудовой занятости. — К.: Наук, думка, 1984.

Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М.: Политиздат, 1992.

Титма MX., Саар ЭЛ. Молодое поколение. — М.: Мысль, 1986.

Черноволенко В.Ф., Оссовский ВЛ., Паниотто ВЛ. Престиж профессий и проблемы социально-профессиональной ориентации молодежи. — К.: Наук, думка, 1979.

Шкаратан О.И. Социальная структура: иллюзии и реальность // Социология перестройки. — М.: Наука, 1990.

Шкаратан ОМ. Социальная структура населения города // Город: проблемы социального развития. — Л.: Наука, 1982. — С. 63—73.

Экономическая социология и перестройка. — М.: Прогресс, 1989. — С. 69—89.

Blau P., Duncan O.D. The American Occupational Structure. — New York: John Wiley Sons, 1967.

Dahrendorf R. Essays in the theory of society. — Stanford, Calif.: Stanford university press, 1969.

Davis K.t Moore W, Some principles of stratification // American sociological review. — 1945. — № 10. — P. 242—249.

Goldthorpe J., Llewellyn C, Payne C. Social mobility and class structure in modern Britain. — New York: Oxford university press, 1987.

Hauser Rt Featherman D. The process of stratification. New York: Academic press, 1977.

Lenski G. Power and privilege. — New York: McGraw-Hill, 1966.

Parsons T. A revised analitycal approach to the theory of social stratification // Essays in sociological theory. — New York: Free press, 1964. — P. 386—440.

Parsons T. Essays in sociological theory. — New York: Free press, 1964.

Weber M. From Max Weber: Essays in sociology / Edited and translated by Hans H. Gerth and C. Wright Mills. — New York: Oxford university press, 1946.

Wright E.O. Class, crisis and state. — New York: Schocken books, 1978.

Wright E.O. Classes. — London: Verso, 1985.