Соціологія: 100 питань 100 відповідей - Подольська Є.А - Які об'єктивні закономірності суспільного розвитку виділяв Іван Якович Франко?

Іван Якович Франко (1856-1916) у працях "Що таке прогрес?", "Роздуми про еволюцію в історії людства" він намагався простежити розвиток від живої природи, від простих частинок живої матерії до людини. Ідею розвитку він поширював і на суспільство, де один суспільний лад змінюється іншим, більш прогресивним. Франко визнавав об'єктивну закономірність суспільного розвитку. Історія, писав він, "має свої закони, по яких котиться вічно і неоглядне". Він засуджував суб'єктивно-ідеалістичні, волюнтаристичні погляди на історію суспільства як наслідок діяльності видатних осіб, вважаючи, що "великі королі, полководці і завойовники не тільки не "робили" і не "роблять" історію, а навпаки, історія породила їх самих".

Творцями історії Франко називав трударів. Викладаючи своє розуміння розвитку людського суспільства, Франко бере за основу "загальні закони еволюції в органічній природі".

Франко вважав, що у суспільстві боротьба за існування відбувається у двох формах — "одиничній" і "дружній", як наслідок здруження "одиниць" і "спільності праці".

В умовах соціального і національного гноблення населення України Франко спрямовує свою діяльність на підвищення національної самосвідомості народу. Він хотів бачити Україну серед розвинених висококультурних націй Європи.

Слід відзначити, що, приділяючи велику увагу національному питанню у розвитку суспільства, Франко ніколи не протиставляв українську націю іншим, у його творчості й натяку немає на якусь її "винятковість" або "місію".

Моральним ідеалом для Франка є всебічно вихована особистість, її повна свобода. Заперечуючи "всяку владу людини над людиною", він стверджує природне прагнення людини до добра. Гуманізм і солідарність, на його думку, характеризують моральний прогрес.

Як публіцистичні, так і художні твори Франка просякнуті атеїзмом. У церковниках він вбачав розповсюдників темряви та неуцтва, душителів науки і культури. У статті "Католичний панславізм" він називає католицизм заклятим ворогом слов'янства. Він доводить, що релігія виникла на певному етапі суспільного розвитку, коли люди повністю залежали від стихійних сил природи.

Як осмислюються проблеми людини та історії представниками релігійного екзистенціалізму в українській соціології?

У кінці XIX — на початку XX ст. великого поширення на Україні набувають ідеї екзистенціалізму і так звана "нова релігійна свідомість".

Представник релігійного екзистенціалізму Микола Олександрович Бердяев (1874—1948) утверджує безумовність свободи, її примат над буттям (і Богом) і з цього наслідок — непідвладність людини божественній волі, говорить про відсутність Бога в світі.

Разом з цим він переймається також концепцією історії в провіденціальному дусі християнської есхатології. З головною темою — проблемою особи — пов'язана увага Бердяева до історії. Бердяєв не визнає за історією прогресивного руху, вважаючи, що її шлях — це відкриття протилежностей добра та зла і трагічна боротьба між ними, яка закінчується виходом в "метаісторію" ("царство Боже").

У сучасності Бердяев знаходить ознаки "варваризаціі" європейської культури, початок її стосунків, що пов'язані з народженням "масової культури". Бердяев був одним з перших критиків сучасної цивілізації як цивілізації технічної, яка з'явилась внаслідок "панування буржуазного духу". Бердяев закликав до "врятування" через індивідуальний творчо-моральний акт (жертовність любові тощо) до "персонал істинної революції" замість соціальної.

Ідейний ворог Жовтневої революції (і будь-якого соціально-політичного перевороту взагалі), М.О.Бердяев у книзі "Філософія нерівності" (написаній 1918 року, виданій 1923 року) описує жорстокість "органічного" історичного процесу, порушенням якого вважає, революцію.

Однак у подальшому виправдання історичної дійсності як розумної і необхідної він став вважати злочином; залишаючись ідеологом "аристократії духа", прагнув звільнити своє розуміння аристократизму від усіляких станово-ієрархічних характеристик ("Про рабство і свободу людини" (1939), "Самопізнання" (1949)).

Бердяев заперечував розуміння Бога як керівника і промислителя, вважаючи, що Божий промисел можна зрозуміти тільки в духовному значенні. У священному письмі є два аспекти Бога:

Бога як сили, влади, судді;

Бога як любові, жертви, надії.

В сучасних умовах, вважав Бердяев, "тільки ново заповітний аспект Божества як любові і врятування здається прийнятним".

У "Філософії християнства" Сергій Миколайович Булгаков (1871—1944) зробив спробу дати релігійне обґрунтування взаємовідносинам людини і світу як об'єкту трудової діяльності.

Внутрішній зв'язок людини і світу, створеного Богом, мислиться ним перш за все як світова душа, що переходить в Софію — "премудрість божу", яка в свою чергу виявляється в світі і людині, роблячи їх причетними до Бога.