Соціологія: 100 питань 100 відповідей - Подольська Є.А - Що включає сфера управління соціальними процесами?

Важливе значення має сфера управління соціальними процесами. В суспільстві існують люди з неадекватною соціалізацією (так звані девіанти), які недостатньо засвоїли цінності і норми суспільства, особливо в сім'ї.

На рівні соцієнтальної системи (тобто інтеграційної підсистеми суспільства) як єдиного колективу з своїми нормами, ролями, статусами, девіація — це відхилення від рівноваги, що викликає необхідність використання таких засобів контролю, як поліція, психіатричні лікарні, в'язниці.

Культурна система є по відношенню до соцієнтальної системи її навколишнім середовищем, вона виконує функціїлегітимізації(узаконення) нормативного порядку в суспільстві як висунення підстав для соціальних заборон (табу) і дозволів (заохочень). Нижче в системі навколишніх середовищ, що оточують соцієтальне суспільство, розташована особистість, організми і фізичне оточення. Кожне з цих середовищ накладає на соцієтальне співтовариство як на соціальну систему і на кожний з вхідних в нього елементів певні обмежуючі умови.

Організми і фізичне оточення виступають як середовища суспільства, які забезпечують необхідні умови існування соціальної системи. Первинним, звичайно, є забезпечення їжею і житлом. Соціально організованим способом дії на об'єкти фізичного середовища для задоволення своїх потреб є технологічні процеси і технічні навички.

Ядром всього фізичного комплексу є економічна система. Економіка — це той аспект соціальної системи, який функціонує не тільки для соціального впорядковування технологічних процедур, але і для включення їх в соціальну систему і для контролю за ними на користь соціальних елементів (індивідів і колективів). Важливими інтегруючими елементами тут є інститути власності, договірних відносин і регулювання умов зайнятості.

Технологічна організація, таким чином, є "прикордонною" структурою між суспільством як системою і фізико-органічним середовищем. Економіка виступає головною структурою, що забезпечує зв'язок з соцієтальним співтовариством. Головна її функція — розміщення ресурсів для задоволення різноманітних потреб, що існують в суспільстві; а можливості їхнього задоволення повинні розміщуватися між різними групами населення.

Технологія включається в комплекс територіальних відносин разом з місцем проживання. Люди повинні працювати там, де їхні послуги потрібні. Місцеположення залежить від можливості доступу до матеріалів, устаткування, до перспектив реалізації продукції.

Таким чином, збалансована взаємодія соцієнтальної системи і її навколишнього середовища є важливою умовою стабільності її функціонування, єдності і цілісності. На думку Т. Парсонса, будь-яка система, і перш за все суспільство, повинна мати достатній рівень внутрішньої впорядкованості, яка досягається за рахунок функціональної доцільності дій індивідів і соціальних інститутів. Соціальний порядок — це такий рівень впорядкованості і організації соціальних зв'язків і взаємодій, який дозволяє говорити про взаємну узгодженість і передбачуваність дій індивідів. Він протистоїть соціальній ентропії, яка посилює внутрішню напруженість в соціальній системі, веде до хаосу.

Трудове, матеріальне і духовне виробництво, розподіл і споживання неможливе без певної організації, порядку, розподілу праці, встановлення місця і функцій людини в колективі, що здійснюються за допомогою управління.

Соціальне управління — це вплив на суспільство з метою його впорядкування, збереження якісної специфіки, вдосконалення і розвитку.

Ця властивість будь-якого суспільства витікає з його системної природи, суспільного характеру праці, необхідності спілкування людей в процесі праці і життя, обміну продуктами їхнього матеріального і духовного життя.

Управлінню з необхідністю підвладна і соціальна поведінка людей, і соціальні відносини в цілому. Кожне суспільство завжди пред'являє певні вимоги до людини, соціальних колективів.

Чинники управління в ході історії зазнали глибоких змін — від управління за допомогою традицій і звичаїв, що склалися в первісному суспільстві і передавалися з покоління в покоління, до управління суспільством на науковій основі в сучасній історичній ситуації.

Межі управління, його зміст, цілі і принципи залежать від пануючих в суспільстві економічних відносин, характеру соціально-політичного ладу.

Управляти суспільством науково — це значить:

— пізнавати суспільні закономірності і на цій основі направляти (планувати, організовувати, регулювати і контролювати) його розвиток;

своєчасно розкривати суперечності суспільного розвитку і розв'язувати їх, долати перешкоди на шляху до цілі;

забезпечувати збереження і розвиток єдності системи, її здатності долати або нейтралізувати внутрішні і зовнішні негативні дії;

проводити реалістичну політику, засновану на врахуванні об'єктивних можливостей, співвідношення соціальних сил.

Наукове управління суспільством є систематично здійснюваний свідомий, цілеспрямований вплив людей на соціальну систему в цілому і на її ланки (сфери суспільного життя, галузі економіки і т.д.) на основі пізнання і використання об Активних закономірностей і тенденцій на користь забезпечення оптимального функціонування і розвитку суспільства і досягнення поставлених цілей.

Управління передбачає здійснення суб'єктом управління ланцюга послідовних операцій: підготовку і ухвалення рішень (директив, планів, законів, правил і т.п.); організацію виконання рішень і контроль за їхнім виконанням; підведення підсумків.

Управління невіддільно від систематичного обміну інформацією між компонентами соціальної системи, а також даної системи з оточуючим її середовищем. Інформація дозволяє суб'єкту управління мати уявлення про стан системи в кожний даний момент часу, про досягнення (або недосягнення) заданої мети з тим, щоб впливати на систему і забезпечити виконання управлінського рішення.

Найважливішою частиною будь-якого процесу управління є його функції:

Планування — функція управління, за допомогою якої визначаються цілі діяльності, необхідні для цього засобу, а також розробляються методи, найефективніші в конкретних умовах. Початковим елементом планування є складання прогнозів, що показують можливі напрями майбутнього розвитку об'єкта, даного в тісній взаємодії з середовищем.

Організація — функція управління, завданням якої є формування структури об'єкта, а також забезпечення всім необхідним для його нормальної роботи — персоналом, матеріалами, устатку- ванням, будівлями, грошовими засобами тощо. В будь-якому плані завжди є стадія організації, тобто створення реальних умов для досягнення запланованих цілей.

Мотивація — функція управління, шо має на меті активізувати працюючих і спонукати їх активно трудитися для виконання цілей, поставлених в планах. Для цього здійснюється матеріальне і моральне стимулювання працюючих, шо дозволяє збагачувати сам зміст праці і створювати умови для вияву творчого потенціалу працівників і їхнього розвитку.

Контроль — функція управління, завдання якої полягає в кількісній і якісній оцінці і обліку результатів роботи. Головні інструменти виконання цієї функції — спостереження, перевірка всіх сторін діяльності, облік і аналіз. Серед функцій управління контроль виступає елементом зворотного зв'язку, оскільки за його даними проводиться коректування раніше ухвалених рішень, планів, а також норм і нормативів.

Координація — центральна функція управління, що забезпечує його безперебійність і безперервність.

Головне завдання координації — досягнення узгодженості в роботі всіх ланок системи шляхом встановлення раціональних зв'язків (комунікацій) між ними. Характер цих зв'язків може бути самим різним, оскільки залежить від координованих процесів. Найбільш часто використовуються звіти, інтерв'ю, комп'ютерний зв'язок, засоби радіо і телемовлення, документи.

За допомогою цих і інших форм зв'язку встановлюється взаємодія між підсистемами, здійснюється маневрування ресурсами, забезпечується єдність і узгодження всіх функцій управління, а також дій керівників.

В суспільстві склалися два типи механізму управління — стихійний і свідомий.

При стихійному механізмі дія, що упорядковує, керує системою, є усередненим результатом зіткнення і перехрещення різних, нерідко суперечливих сил, маси випадкових одиничних актів. Така дія автоматична за своєю природою і не вимагає втручання людей. Такий, наприклад, ринок — основний регулятор економіки, головна визначальна сила виробництва і ступеня суспільних відносин, що визначаються ним.

Разом із стихійними чинниками на будь-якому рівні розвитку суспільства діють свідомі чинники управління, поступово формуються специфічні суспільні інститути — суб'єкти управління, тобто система організацій, що здійснюють цілеспрямований вплив на суспільство.

Управління — це не тільки взаємодія різних сфер, але і постійні взаємини з навколишнім середовищем. Цілісний процес управління системою полягає в єдності наступних компонентів:

влада як суб'єкт управління, яка визначає цілі і завдання;

об'єднання об'єктів управління у відповідні організації;

зворотний зв'язок, отримання інформації про результати;

оцінка отриманих результатів, внесення змін в план дій.

Ще Платон і Аристотель підкреслювали украй важливе значення державного устрою для розвитку суспільства. Ототожнюючи політичну і соціальну сфери, вони розглядали людину як "політичну тварину", вважали, що за певних умов політика може стати реальним чинником, що повністю контролює всі інші сфери суспільства.

Прихильники технологічного детермінізму визначальний чинник суспільного життя вбачають в матеріальному виробництві, де характер праці, техніка, технологія визначають не тільки кількість і якість вироблених матеріальних продуктів, але і рівень споживання і навіть культурні запити людей.

Прихильники культурного детермінізму вважають, що кістяк суспільства складають загальноприйняті цінності і норми, дотримання яких забезпечить стійкість і неповторність самого суспільства.

Відмінність культур зумовлює відмінності у вчинках людей, в організації матеріального виробництва, у виборі форм політичної організації. Карл Маркс виходив в своїй концепції з детермінуючої ролі економічної системи, вважаючи, що саме спосіб виробництва матеріального життя обумовлює політичні, соціальні і духовні процеси в суспільстві.

Відкидаючи ідею примату однієї сфери у взаємодії різних соціальних сфер суспільства, багато авторів підкреслюють, що суспільство може нормально функціонувати при послідовному виконанні кожною з сфер свого функціонального призначення.

Вони виходять при цьому з того, що гіпертрофія, розбухання однієї з соціальних сфер може позначитися на долі всього суспільства, так само, втім, як і недооцінка ролі кожної з цих сфер. На- приклад, недооцінка ролі матеріального виробництва (економічної сфери) веде до зниження рівня споживання і наростання кризових явиш в суспільстві. Розмивання норм і цінностей, що регулюють поведінку індивідів (соціальна сфера), веде до соціальної ентропії, безладдя і конфліктів. Ухвалення ідеї примату політики над економікою і іншими сферами в умовах тоталітаризму може призвести до краху всієї соціальної системи.

• Інші автори схильні визнавати провідною економічну сферу, сферу матеріального виробництва, не принижуючи при цьому роль інших сфер у функціонуванні суспільства. Детермінуюча роль економічного чинника, на їх думку, зовсім не означає, шо економічна сфера генетично передує іншим сферам суспільного життя.

Всі сфери знаходяться в діалектичній єдності, і жодна з них не передує іншій. Економіка детермінує весь історичний процес розвитку суспільства лише врешті решт, але на кожному етапі його розвитку інші сфери можуть виступати як домінантні, тобто можуть грати пануючу роль серед інших сфер. Французький соціолог Л. Альтюссер справедливо відзначав, що детермінація врешті решт економічним базисом мислиться в складному і нерозчленованому (структурованому) цілому, яким є суспільство. Детерміація в кінцевій інстанції фіксує в той же час відносну самостійність інших інстанцій, їхню реальну відмінність однієї від іншої і способи впливу на сам базис.

Таким чином, стабільність, єдність і цілісність суспільства як системи забезпечуються адекватним функціонуванням його сфер і систем.