Постмодернізм у філософії нерозривно пов'язаний із новим розумінням природи знання, істинності знання, з чого випливає і новий погляд на буття. Узагалі, як уже вказувалося в попередньому розділі, у XX столітті увага філософії зосереджена на знанні і мові, виходячи з чого здійснюється підхід до всіх інших філософських проблем. Саме такий підхід ми спостерігаємо в роботі Жана Франсуа Ліотара (1924-1998) "Стан постмодерна". "Наша робоча гіпотеза полягає в тому, - пише Ж. Ф. Ліотар, -що в міру входження суспільства в епоху, що називається постіндустріаль-ною, а культури - в епоху постмодерна, змінюється статус знання" [1, с. 10]. Ця зміна статусу знання виявляється насамперед у тому, що знання перестає бути тільки елементом процесу розвитку розуму, формування особистості, а набуває вартісної форми, стає головною продуктивною силою, набуває статусу інформації. Суспільству відтепер знання необхідне у вигляді інформації і тому при його оцінці мова тепер йде не про його істинність, але про легітимацію. Знання стає одним із головних факторів сили держави й останнє відіграє важливу роль у його легітимації, тому що "в епоху інформатики питання про знання більше, ніж коли-небудь, стає питанням про управління" [1, с. 28].
Ліотар уявляє знання у вигляді певної мовної гри, у якій правила встановлюються гравцями за згодою. Сама гра має сенс і значення, якщо правила визнаються гравцями. У суспільствах епохи модерну легітимуючу функцію стосовно знання, правил гри виконували великі розповіді: гегелівська ідея загальної раціональності і розвитку, марксистська ідея класового протиборства і відчуження, ідея Парсонса про системний характер суспільства і навіть ніцшеанська ідея волі до влади, хоча, з іншого боку, філософія Ніцше може розглядатися як передпостмодерністська. Але у XX столітті великі розповіді сходять зі сцени і не можуть виконувати роль легітимуючого фактора. Таким фактором тепер стає влада, що є правлячим класом, що приймає рішення і "...створюється не традиційним політичним класом, а різнорідним шаром, сформованим із керівників підприємств, великих функціонерів, керівників великих професійних організацій, профспілок, політичних партій і релігійних конфесій [1, с. 43]. У свою чергу, легітимність рішень влади здійснюється через ефективність, через продуктивність. Продуктивність є не тільки показником результативності, але і гарною верифікацією і гарним закінченням. З іншого боку, легітимуючу функцію стосовно знання виконують учені, що є уже не інтелектуалами і носіями суспільних ідеалів, а фахівцями, експертами, що встановлюють правила гри, що формулюють парадигми і дискурси.
Постмодерністська теорія знання із самого початку відкидає ідею продуктивності як легітимацію знання. Справа в тому, за словами Ліотара, що продуктивність із самого початку пов'язана з ідеєю стабільної системи, що задовольняє закони термодинаміки. Але сучасна наука, особливо квантова теорія і мікрофізика, підірвали наше уявлення про стабільність, детермінізм і передбачуваність. Виходячи з цього, "... постмодерністська наука будує теорію власної еволюції як перериваного, катастрофічного, незгладимого, парадоксального розвитку. Вона змінює зміст слова "знання" і говорить, яким чином ця зміна може відбуватися. Вона робить не відоме, а невідоме, і вона вселяє модель легітимації, що не має нічого спільного з моделлю найбільшої результативності, але яка є моделлю розвитку, що розуміється як 7 паралогія" [1, с. 133]. У Ліотара паралогізм означає відсутність визначеного дискурса, визначених правил гри у функціонуванні науки як умова її легітимації, а також заперечення легітимуючого значення за ефективністю і результативністю. У науці можуть існувати й існують одночасно не одне, а кілька правил гри. "Наука, якщо тільки вона вибіркова, є у своїй прагматиці антимоделлю стійкої системи. Будь-яке висловлення потрібно утримувати тільки тоді, коли воно містить відмінність від відомого раніше і піддається аргументації і доказу. Вона є моделлю "відкритої системи", у якій релевантність висловлення полягає в тому, що воно "дає народження ідеям", тобто іншим висловленням і іншим правилам гри. ... В узагальненому вигляді питання про легітимацію перетворюється в питання про відношення між антимоделлю, представленою науковою прагматикою, і суспільством" [1, с. 155].
Суспільство при цьому, на думку Ліотара, повинне виходити не з принципу системності і консенсусу, а з принципу справедливості. При цьому справедливість не прив'язана до консенсусу. А що ж тоді є справедливість за Ліотаром? Потрібно вважати, що це - різноманіття правил гри, свобода змінювати ці правила. "Цей напрямок (постмодернізм) відповідає еволюції соціальних взаємодій, де тимчасовий контракт насправді витісняє постійні встановлення в професійних, афективних, сексуальних, культурних, сімейних, міжнародних галузях, у політичних справах" [1, с. 160].
Ще далі від Ліотара в дискредитації знання пішов інший французький філософ - постмодерніст Жак Дерріда (1930 р.). Дерріда створює свою теорію деконструкції, у якій він "демонтує владу монументального тексту". Він показує багатозначність тексту, що випливає з багатозначності будь-якого слова. "...Мова не є ні абсолютним, ні точним, ні логічним. У кожному слові, кожній фразі і навіть способі побудови речень закладені можливості появи двозначностей, що спотворюють значення. Мова уникає ясності і точності" [1, с. 11]. Уже звідси видно, що постмодернізм проголошує інші задачі, ставить перед філософією інші цілі. Класична філософія ставила за свою мету зведення знання до єдиного, намагалася знайти першооснови, буття як таке. Якщо навіть некласичні філософи, такі як Ніцше, Фрейд, Хайдеггер, неопозитивісти, не змогли ухилитися від цієї мети, хоча в них вона виступає у вигляді волі до влади, несвідомого, "DaSein" (буття-існування) або мовного факту, то постмодернізм, і Дерріда особливо, проголошує право читача давати своє власне тлумачення тексту. Проголошується неспроможною традиційна концепція істини й однозначності буття. Тепер ця однозначність заперечується не тільки в дійсності, але й у мові. Буття може набувати різних форм і немає потреби в обгрунтуванні. Воно може бути у вигляді зоряних воєн або простору Гаррі Поттера, у вигляді віртуального простору Інтернету або простору політики пострадянських держав. Воно може бути в будь-якому вигляді й у природі, і в суспільстві, і в мисленні, і в мові. Філософія з її прагненням до єдності, однозначності стає неможливою. Правда, у такому випадку неможлива і філософія постмодернізму, що, утім, Дерріда і не заперечує. Адже його інтерпретація мови є однією з можливих інтерпретацій. Але як тоді бути зі справедливістю Ліотара, яку він проголошує непорушною цінністю? На це відповіді у філософії постмодернізму немає.