Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Даниїл Заточник

про життя, діяльність і особу Даниїла Заточника майже нічого невідомо. Одні вважають його князівським дружинником, дворянином, інші зараховують до ремісничого стану, треті називають холопом. Можна зустріти твердження, що саме Даниїл Заточник був першим русичем, який проживав на Афоні. Деякі фахівці вважають, що в особі Даниїла Заточника ми маємо приклад псевдоніма, літературної містифікації. В цілому можна стверджувати, що Даниїл Заточник був руським книжником, який виховав себе сам, навчаючись домашніми засобами, займаючись самоосвітою, а потім виступив просвітником того типу інтелігенції, яка отримала назву "різночинці". "Хто б не був Даниїл Заточник, — писав В. Г. Бєлінський, — можна не без підстав твердити, що це була одна з тих особистостей, які на біду собі надміру розумні, надміру даровиті, надмірно багато знають. І, не вміючи ховати від людей свою перевагу, зневажають самолюбиву посередність" (Белинский В. Г. Поли. собр. соч. — М.; Л., 1954. — Т. V. — С. 351). Що стосується "Моління", то він є провісником особистих начал у філософії Русі, осудження будь-якого ієрархічного соціального буття, основаного на багатстві і владі.

Проблема людини, філософсько-значущих пам'яток Русі князівської доби була основною в її духовній культурі, об'єднуючим началом розмаїття ідей київських книжників. Філософська думка Русі — це філософія людини, яку Володимир Мономах довів до усвідомлення особистості, цінності і самоцінності людського буття та діяльності, випередивши на сотні років гуманістичні течії Західної Європи. Проте Володимир Мономах, як і його попередники, все-таки був представником вищих станів феодальної організації давньоруського суспільства і, навіть виходячи на загальнолюдські цінності, змушений був рахуватися з інтересами свого стану. Центром усіх роздумів Даниїла Заточника стає людина сама по собі, поза належністю до будь-якого стану, тобто світська, освічена людина, яка не має майна і певного соціального статусу. Головним багатством для неї є розум. Прославлення розуму, мудрості — основний змістовний орієнтир "Моління" Даниїла Заточника. Мудрість він зіставляє з красою, визначаючи і те, і друге опорою серця. Розум, на його думку, прикрашає людину, наділяє її силою, яка перевершує силу багатства і силу влади та військової слави. Спираючись на свідчення чуттєвого досвіду, він здатний досягти істини, внаслідок чого людина має почитати не віру, а мудрість.

Твердо віруючий і щиро сповідуючий релігію Христа, Даниїл Заточник розглядав на відміну від церковних ораторів добро і зло не з погляду метафізики, а з позиції життєвої практики, в дусі народної мудрості, засуджуючи шлюб без любові, чернецтво без святості. Різко критикуючи чернецтво, підкреслював, що, маючи ангельське обличчя, ченці душею "похабные" і шукати у них святості — це все одно, що шукати смоківницю на вербі або бачити людину верхи на свині. З гіркотою Даниїл Заточник констатував незавидне положення розумної, але бідної людини. Порівнюючи багатого з шовковою подушкою, набитою соломою, він зазначав, що багатий промовить, його всі слухають, а бідного, хоча і розумного, ніхто слухати не хоче. В соціально-політичних поглядах Даниїл Заточник дотримувався концепції "богоданності" князівської влади, вважав, що князь є самовласним правителем, який не потребує посередників ні у відносинах з підлеглими, ні у спілкуванні з Богом. Церква, духівництво повинні служити князю, сприяти реалізації його задумів. Радив князям при розгляді тих чи інших питань прислуховуватися до голосу розумних і чесних радників, які мають його оточувати.

Підводячи підсумки викладеного, можна стверджувати, що в епоху розвитку Київської держави тут закладалися підвалини філософського мислення, відбувалися засвоєння і творча переробка відповідно до руської дійсності елементів візантійської, а через неї еллінської та східної філософської культур. Саме на цій основі формуються елементи духовної культури Русі, зростає уявлення про людину, гармонію її з навколишнім світом, культ інтелекту, слова, пам'яті, громадянства, патріотизму, ідея діяльного творчого життя, своєрідне розуміння філософії як єдності знання про світ і вчення про те, як людині потрібно жити в цьому світі. В свою чергу, це передбачає не просто пізнання світу, а його розуміння, осмислення історії як арени діяльності людини, з чим пов'язується посилена увага до питань суспільно-політичного життя, відповідно до чого ставляться і розв'язуються філософсько-значущі проблеми.

Характерними особливостями філософської думки Русі стали: однорідність, соборність філософського знання, відсутність філософських шкіл і напрямів, значних відмінностей у поглядах мислителів, де філософська полеміка має, як правило, частковий характер. Вона пропонувала мир між народами і при загальній спрямованості на любов і відданість Вітчизні не страждала ні космополітизмом, ні націоналізмом, обстоюючи ідею спільності людства, рівності народів, духовного вдосконалення людства, віру в його майбутнє.

Для соціально-моральних поглядів мислителів Русі властиве домінування загальнолюдських ідеалів Добра і Краси, устремління до духовних, а не матеріальних благ, активної життєвої позиції, боротьба за соціальну справедливість, переконання в торжестві розуму, повага до суспільних інтересів, старших і батьків, утвердження мужності, чесності, прямоти, здорового способу життя, єдність слова і діла, почуття людської гідності, совісті, людяності, подвижництв. Висока оцінка знання поєднувалася тут з енциклопедичністю, високою книжною культурою, поважним ставленням до матеріальної і духовної культури минулого, розуму і таланту, мудрості як сплаву знання і його втілення в життя, безкомпромісного пошуку правди та істини. Проте доводиться констатувати, що, пройшовши через століття, ці вимоги та настанови філософської культури Русі залишились на рівні побажань як для недалекого минулого, так і для нашого сьогодення, хоча про них постійно говорили наші провідні історики філософії (В. Горський, С. Бондар та ін.). Свідчення тому — посилення розірваності суспільства, зростання агресивності і злоби, відсутність взаємного порозуміння, падіння духовних цінностей, пристосовництво, знецінення людини і людської праці, перетворення ідеалів Добра і Краси в об'єкт торгівлі "нечистоплотних" ділків та політиків.

Рекомендована і використана література

Бабішин С. В. Школи та освіта Давньої Русі. XI — перша половина XIII ст. - К., 1973.

Барабанов Е. В. Русская философия и кризис идентичности // Вопр. философии. - 1991. - № 8

Бондарь С. В. Философско-мировоззренческое содержание "Изборников" 1073 и 1076 годов. - К., 1990.

Боровський Я. Є. Світогляд давніх киян. — К., 1992.

Брайчєвський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1968.

Галоктионов А. Н., Никондров Н. Ф. Русская философия IX—XX вв. — М.,

1989.

Горский А. В. Памятники духовной литературы времен великого князя Ярослава. — М., 1844.

Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. — К., 1996. Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI — начала XII веко. - К., 1989.

Громов М. И., Козлов Н. С. Русская философская мысль X—XVII веков. — М., 1990.

Довнар-Запольський М. Церква і духовенство в домонгольській Русі // Київ, старовина. — 1993. — № 2.

Замалеев А. Ф. Философская мысль в средневековой Руси. — Л., 1987. Ивакин И. М. Князь Владимир Мономах и его "Поучение". — М., 1901. Изборник Святослава 1073 [Факсим. изд.]. — М., 1983.

Изборник 1076. - М., 1965

Іларіон. Слово про закон і благодать // Київ, старовина. — 1992. — № 1.

Історія філософії на Україні. — К., 1987. — Т. 1. історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993.

Кашуба М. В., Пословський І. В., Захара І. С. Філософія Відродження на Україні. -К., 1990.

Котляр М. Київська держава часів Аскольда й Олега // Київ, старовина. — 1993. - № 3.

Літопис Аскольда. Передмова і реконструкція М. Брайчевського // Київ, старовина. - 1988. — № 2.

Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992. Миндалев И. М. Моление Даниила Заточника и связанные с ним памятники. — Казань, 1914.

Молдован А. М. Слово о законе и благодати Иллариона. — К., 1984. Огієнко І. Хрещення українського народу // Київ, старовина. — 1992. — № 2. Орлов А. С Владимир Мономах. — М.; Л., 1964. Повість врем'яних літ. — К., 1990.

Повчання [Володимира Мономаха] // Повість врем'яних літ. — К., 1990.

Пономарев А. И. Св. Кирилл, єпископ Туровский и его учение // Памятники древнерусской церковно-учительной литературы. — СПб., 1904. — Вып. I.

Послание к иноку Фоме // Никольский Н. Н. Литературные труды митрополита Климента Смолятича, писателя XII е. — СПб., 1892.

Послание Никифора, митрополита Киевского князю Володимеру / Русские достопамятности. — М., 1815. — Ч. 1.

Поучение архиепископа Лоуки к братии // Памятники древнерусской церковно-учительной литературы. — СПб.,1904. — Вып.I.

Поучение Феодосия Печерского // Памятники древнерусской церковно-учительной литературы. — СПб., 1904. — Вып. I.

Розов Н. Н. К вопросу об участии Иллариона в начальной летописи // Летописи и хроника: Сб. ст. — М., 1974.

Рыбаков Б. А. Городское язычество Древней Руси // Тез. докладов сов.

делегации на V конгр. МУСА. — М., 1985.

Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — М., 1977.

Слово II Зарубин Н. А. "Слово" Даниила Заточника по редакциям XII—

XIII вв. и их передаче. — Л., 1932.

Становление философской мысли Киевской Руси. — К., 1984.

Тихомиров М. Н. Исторические связи России со славянскими странами и

Византией. — М., 1968.

Тихомиров М. Н. Начало христианства на Руси. Древняя Русь. — М., 1975.

Тихомиров М. Н. Языческие верования и христианство // Религия и церковь в истории России. — М., 1975.

Тихомиров М. Н. Язычество древних славян. — М./ 1985. Толочко И П. Древняя Русь. — К., 1987.

Философская мысль в Киеве. — К., 1982.

Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992.

Шляхин А. М. Поучение Владимира Мономаха. — СПб., 1900.

Шпет Г. Г. Очерки истории русской философии // Соч. — М., 1989.