Філософія - Данильян О.Г. - Пізня класика

Багатим на різноманітні школи був і завершальний цикл античної філософії (пізня класика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Епікуреїзм. Засновником школи був послідовник Демокріта Епікур (341-270 рр. до н. е.). Основний його твір - "Про природу". Епікур філософію розділяв на фізику (вчення про природу), каноніку (вчення про пізнання) і етику. Особливо цікавим є етичне вчення Епікура. Його етичний девіз - живи на самоті. Мета життя людини, за переконанням Епікура, відсутність страждань, здоров'я тіла і стан душевного спокою (атараксія). Пізнання світу, на його думку, звільняє людину від страху перед смертю.

Усі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднаннями невмирущих атомів, що є відмінними не лише за формою і величиною, як у Демокріта, а й за вагою. їхній прямолінійний рух поєднується зі спонтанними, внутрішньо замовленими відхиленнями в бік від прямої лінії, що закладає основи не тільки природної свободи, а й індивідуальної (людської) - стає можливим вільний вибір від визначеності наперед, тобто з'являється можливість вибору з кількох життєвих варіантів, можливість "втекти" від приреченості.

Епікуреїзм мав досить великий вплив на свідомість мислителів своєї епохи. Найбільш відомим з послідовників Епікура був давньоримський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (прибл. 99-55 рр. до н. е.). До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально виклав свою філософську позицію. Лукрецій вважав, що основна мета філософії - звільнення людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законів її функціонування. Набуті знання потрібні людині для розуміння складних етичних проблем. Особливо важливим для людини є розуміння двох питань: смертності душі й неможливості богів вплинути на життєдіяльність людини. Визнаючи існування богів, Лукрецій заперечує їх вплив на природу, бо природа складається з найменших частинок і виникає сама по собі. Найменші частинки природи вічні, ніким не створені і є першоосновою світу.

Скептицизм. Як філософська школа скептицизм (від грец. skeptikos - той, хто досліджує, критикує) виник у VI-III ст. до н. е. Своєї вершини він досяг у вченні Піррона з Еліди (бл. 360-270 рр. до н. е.), Енесідема з Кноса (1 ст. до н. е.), Секста Емпірика (кін. II - поч. III ст.) та ін. Специфіка цієї школи полягає в тому, що скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість. В основі суджень цієї школи лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1) якими є всі речі? - Кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою, тому вона не може бути названа ні прекрасною, ні потворною; протилежні судження про річ справедливі однаковою мірою; 2) як людина має ставитися до речей світу? - Знаючи, що протилежні судження про речі світу однаково достовірні, мудра людина утримуватиметься від будь-яких суджень про речі, а отже, і від прийняття остаточних рішень щодо свого ставлення до цих речей; 3) яку користь отримує людина від свого ставлення до речей світу? - Утримуючись від суджень про істинну сутність речей та від остаточного прийняття рішень щодо свого ставлення до цих речей, мудра людина ставиться до них байдуже і незворушно, тобто з позиції апатії та автаркії (самовладання) - тільки так досягається вище блаженство. У цьому - єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.

Стоїцизм. Засновником його був Зенон з Кітіона (бл. 336-264 рр. до н. е.), що знаходився на Кіпрі. Духовними спадкоємцями Зенона були Клеанф (331-233 рр. до. н. с.) та Хрісіпп (281-208 рр. до. н. е.). Учні Хрісіппа поширили стоїцизм у Римі. Серед римських стоїків найбільш відомі Сенека (5 р. до н. е. - 65 р. н. е.), Епіктет (50-138), Марк Аврелій (121-180).

Стоїцизм - філософська школа, в основному, етичної спрямованості ..Вона, як і попередні школи, закликала людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння буття і людини. Стоїки вважали, що весь світ - єдине тіло, яке наскрізь пронизане активним началом, яким є Бог. Бог-це творчий вогонь, тілесне дихання ("пневма"), життєва теплота, що розлита в тілі природи. Творчий вогонь забезпечує обумовленість всіх явищ світу. Кожна подія - необхідна ланка непорушного ланцюга постійних перетворень. У цьому - необхідність усіх речей і явищ, якої не може порушити жодна сила. Отже, завдяки творчому вогню у світі панує фатум-невблаганний закон долі. Дія долі неминуча. Тому людині не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровільно і беззаперечно їй підкоряється, і тягне силоміць, притягає того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить. Звідси випливає, що людина має свідомо, розумно пізнавати своє місце у світоустрої; вона повинна осягнути, яка поведінка відповідає її власній природі та природному співвідношенню з іншими істотами.

Неоплатонізм. Основні творці неоплатонізму: Плотін (205-270), Порфирій (232 або 233 р. - початок IV ст.), Ямвліх (бл. 245 р. - бл. 330 р.), Прокл (410-485). Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Воно було витлумачено в дусі містицизму. Концепція виникнення і розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєве абстрактне Єдине, яке шляхом смонації (витіканням) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Індивідуальна (земна) душа, яка "охоплена" небуттям (матерією, тілом), є часткою світової Душі. Вони взаємопов'язані. Земна душа прагне бути максимально подібною до світової. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини - повсякденне духовне самовдосконалення, отже, душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відмовою від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душею.

У 529 р. імператор Юстиніан видав указ про закриття філософських шкіл в Афінах. Це було свідченням того, що антична філософія завершила своє існування. Але вона назавжди залишилася джерелом філософського мислення.

Таким чином, в античній філософії були поставлені і частково розв'язані основні філософські проблеми: виникнення світу і людини, першооснови всього сущого, співвідношення двох основних форм буття - матеріального та ідеального, сенсу життя, смерті і безсмертя. Результати досліджень мислителів суттєво вплинули на подальший розвиток філософської думки в усьому світі.