Філософія - Данильян О.Г. - Філософський раціоналізм

Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже в XVIII ст. продовжують Джордж Берклі (1685-1753) і Давид Юм (1711-1776). Джордж Берклі - засновник суб'єктивного ідеалізму. Для нього характерне суб'єктивно-ідеалістичне тлумачення природи відчуттів. Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Берклі стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні", тому що їх сприймає людина. Таким чином, філософ ототожнив властивості речей з відчуттями цих властивостей, видав відчуття за єдину реальність, а речі трактував як комбінування відчуттів та ідей. У дусі радикального сенсуалізму Дж. Берклі стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого. Сутність цієї концепції втілена у відомому висловлюванні Берклі: "Існувати - означає сприйматися почуттями". Він визначив існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає "я"; коли світ сприймає "хтось"; коли світ існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів.

Послідовну суб'єктивно-ідеалістичну концепцію розвинув Давид Юм. На відміну від Берклі, Юм-скептик, агностик. Він вважав, що основою наших знань є відчуття, і все, що ми знаємо і можемо знати, - це зміст наших відчуттів. Таким чином, скептицизм Д. Юма, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину розуму людини. Д. Юм також спрямовував свої міркування на підвалини людського знання і зазначав, що вони існують у двох формах: чіткого та виразного знання та неповного, туманного знання. Він вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує", - підкреслював філософ. Ми лише з'єднуємо або роз'єднуємо наші враження і таким чином нібито констатуємо світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І на підставі цього світ для людини залишається непізнаним.

Основними положеннями Д. Юма стосовно пізнання світу є такі: виразні знання ми одержуємо у прямому спостереженні дійсності; непевні знання ми отримуємо у міркуваннях з приводу сприйнятого; між наданим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв'язку; певне відчуття може породжувати у різних людей відмінні, а може й протилежні ідеї; доведення розуму постають завжди вірогідними; доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду; практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і мірилом моральності.

Гносеологічні ідеї розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці ідеї багато в чому лишалися непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалася парадигма, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.

Філософський раціоналізм

Основоположником раціоналістичного напряму був французький філософ Рене Декарт (1596-1650), латинізоване ім'я - Ренатус Картезіус. Основні його погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Засади філософії" (1643), "Пристрасні душі" (1649). Характерною рисою філософського світогляду Декарта є дуалізм. Він припускав існування двох незалежних одна від одної субстанцій -- матеріальної та духовної. Основною властивістю матеріальної субстанції є протяжність, а духовної - мислення. Матеріальну субстанцію Декарт ототожнював з природою і вважав, що все в природі підкоряється суто механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної науки - механіки.

Услід за Беконом та Гоббсом Декарт приділяє велику увагу розробці наукового методу пізнання. Якщо попередні філософи розробляли методи емпіричного дослідження природи, то Декарт намагається розробити універсальний метод всіх наук. Таким методом він вважав раціональну дедукцію. Дедукція (від лат. deductio - виведення) - це перехід від загального до окремого, одна з форм умовиводу, при якій на основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне положення. У трактаті "Роздуми про метод" Рене Декарт виокремлює чотири правила, яких слід додержуватися в процесі пізнання: не приймати ніяку річ за істину, доки ти її не пізнав як істину вочевидь; уникати будь-якого поспіху та зацікавлення; поділяти кожне з питань на стільки частин, скільки необхідно для їх розв'язання; свої ідеї розміщувати в потрібній послідовності, починаючи з предметів найпростіших і найлегше пізнаваних; здійснювати такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути впевненим, що нічого не залишено поза увагою.

Послідовником і критиком вчення Декарта був нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677). Основні твори Спінози такі: "Про Бога і людину та її щастя" (1658-1660), "Богословсько-політичний трактат" (1670), "Трактат про удосконалення розуму" (1662), "Етика" (1677). В основі його філософської системи лежить вчення про єдину субстанцію-природу. Субстанція - причина самої себе. Філософ заперечує існування надприродного, ототожнює Бога з природою, стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має кінця, вона є причина та наслідок, сутність і явище. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять, за Спінозою, нерозривну єдність. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними утвореннями, так водночас і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; на його думку, рух не є невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його Модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.

У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнання, з його точки зору, дає поверхове знання, вірні знання ми отримуємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання, за Спінозою, є інтуїція. Критерієм істини є чіткість.

Останнім представником європейського раціоналізму XVII ст. вважається німецький філософ-ідеаліст Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716). "Міркування про метафізику" (1686), "Нова система природи" (1695), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Теодицея" (1714) - це далеко не повний перелік його основних філософських творів; він відомий також як математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець.

Ядром його філософської системи є вчення про монади -монадологія. Монада - це проста неподільна духовна субстанція. Стосунки між монадами - це гармонія. Первісна якість монади - самодіяльність. Тому, завдяки монадам, матерія має здатність до вічного саморуху. Свідомість властива тільки тим монадам, які мають здатність до самосвідомості, - тільки людині. З основними ідеями монадології пов'язана і теорія пізнання Лейбніца. У ній він намагався знайти компроміс між раціоналізмом і сенсуалізмом. Філософ переконливо доводив, що людське пізнання завжди потребує певних принципів, які роблять його осмисленим. До основного принципу сенсуалізму він робить влучне "доповнення": немає нічого в розумі, чого б раніше не було в почуттях. .. крім самого розуму (який не можна вивести з жодних почуттів).