Філософія - Данильян О.Г. - 2. Ірраціоналістично-гуманістичний напрям у сучасній філософії

Позиції ірраціоналізму в сучасній філософії відстоює багато різних шкіл і напрямів. Серед них значне місце належить філософії життя. Сформувався цей напрям на межі XIX і XX ст. і набув сили головним чином у Німеччині та Франції. Заснував його Артур Шопенгауер (1788-1860), котрий вважав, що розум у житті людини і у світі в цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєво важливі процеси відбуваються без участі інтелекту. Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує його, - це "світова воля" і аж ніяк не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічного розгляду дістала вона у таких школах, як філософія волі до влади Фрідріха Ніцше (1844-1900) і його послідовників; академічна школа філософії життя - Вільгельм Дільтей (1833-1911), Георг Зіммель (1858-1918), Освальд Шпенглер (1880-1936); школа творчої еволюції Анрі Бергсона (1859-1941) і його послідовників. Коротко розглянемо ці школи.

Філософія волі до влади

Німецький філософ і поет Фрідріх Ніцше виклав свої погляди в таких творах: "Так говорив Заратустра", "По той бік добра і зла", "Генеалогія моралі", "Воля до влади", "Анти-християнин" та ін. Основні положення філософії Ніцше можна звести до такого.

По-перше, Ніцше оцінює навколишній світ як хаотичний потік життя, активний життєвий універсум. Життя - це перша реальність (субстанція), що передує розділенню матерії та духу, буття і свідомості. Воно виступає вічним принципом буття, який реалізується в індивідуальних і неповторних формах людської діяльності. Розум, свідомість виконує в житті лише другорядну, підпорядковану роль захисту від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, які визначають і зміст цих дій, є сфера несвідомих життєвих потягів.

По-друге, на основі "волі до життя" Ніцше розвинув концепцію "волі до влади". Поняття волі, як основи всього існуючого, він запозичив у Шопенгауера, але в його працях йдеться не про абстрактну "світову волю", а про конкретно визначену волю - волю до влади. Ніцше переконаний, що основним законом світобудови є невичерпна воля до впливу і панування. Він діє і в рослинному, і у тваринному світах. Воля до влади - це мов "душа" світу, вкорінена в його глибинних надрах. Світ являє собою арену боротьби за владу, за перевагу над іншими. Владолюбство органічно властиве також і всім людям, хоч і різною мірою. Справжнім буттям людини може бути тільки постійний рух і становлення, невпинна творчість. Всяка дія людини, на думку філософа, - це свого роду властолюбство.

По-третє, найвищим типом людини Ніцше вважає надлюдину (супермена), що звільнилася від слабких сторін своєї природи, ідея надлюдини була своєрідною реакцією німецького філософа на догматичне християнство, яке, на думку Ніцше, зробило людину слабкою, покірною і приниженою. Все краще в людині, писав філософ, знищило християнство. Воно завжди було на боці слабких, воно настирливо культивувало в людях слабкість і вбивало в них силу, виховувало почуття страху. На противагу християнському ідеалу Ніцше дає свій ідеал людини сильної, владної. Він писав: "Бог помер!", бо віра в такого Бога не варта уваги, але віра в Бога мусить бути, тому - "Хай живе Бог!", але не Бог безсилих рабів, а Бог всесильних суперменів!".

Академічна філософія життя

Так само як і Ніцше, Вільгельм Дільтей вважав, що основним завданням філософії є осягнення життя. Він розглядав історію Духу починаючи з найдавніших часів. У його розумінні Дух - це не тільки індивідуальна свідомість, а й самі філософські системи (матеріалізм, ідеалізм, дуалізм та ін.). Дух не можна пояснити лише за допомогою засобів науки. "Не пояснити, а зрозуміти за допомогою засобів інтуїтивного проникнення" - такий підхід Дільтея. Психологія "розуміння" має засновуватися на самоспостереженні, "вживанні", "самопереживанні" та інших подібних методах дослідження. "Остання таємниця життя" не може бути пізнана до кінця, до неї можна лише весь час наближатися.

Георг Зіммель, для того щоб розкрити проблему життя, звертався до історії культури і взаємовідносин людини з нею. Життя - це невпинна боротьба зі смертю, довічна плинність і мінливість форм культури. Історія культури являє собою невблаганне породжування "життям" все нових і нових культурних форм, які рано чи пізно старіють і стають гальмом для життя. Доля культури через це завжди трагічна, так само, як трагічна і вся історія людського роду.

Інтерпретує поняття "життя" в культурно-історичному плані і Освальд Шпенглер. Життя для нього - це "доля", "душа" культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій.

Концепцію творчої еволюції розвивав представник французького інтуїтизму лауреат Нобелівської премії Анрі Бергсон. Як і попередники, він закликав розглядати життя не як щось закостеніле і завершене, а як безперервне творче становлення. Для Бергсона життя - це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування, "життєвий порив". Матерія - якісне начало буття, хоча й спричиняє опір, але все ж підкоряється життю. Людина трактується Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією. Інтуїція (від лат. intueri - раптове осяяння) - це безпосереднє і безмежне споглядання істини шляхом творчого натхнення і сили волі. Вона виникає не внаслідок міркування або ж спостереження, а шляхом укорінення в "інтимну сутність" предметів. Інтуїція являє собою один із проявів життєвого пориву, який має в собі ясність і очевидність. Бергсон характеризує інтуїцію як основу духу, як саме життя, а завдання філософії - в тому, щоб допомогти людині оволодіти інтуїціями.