Філософія - Касьян В.І. - 77. Громадянське суспільство і правова держава: філософський зміст понять

Громадянське суспільство – це суспільство, в якому спосіб життєдіяльності індивідів, потреби та інтереси задовольняються не державними та політичними методами, а сукупністю природних форм їх життєдіяльності.

Важлива ознака громадянського суспільства – його саморегульованість. Діяльність політичних інститутів та організацій в ньому перебуває під суворим контролем народу або вони зовсім відсутні.

Суттєвою ознакою громадянського суспільства є також економічна і соціальна свобода його індивідів. Останні не відчувають відчуженості від власності, від результатів своєї праці, можуть вільно вибирати різні форми власності, не зазнають обмежень при переході з однієї соціальної групи в іншу, мають право на вираження і захист своїх інтересів.

Ознакою громадянського суспільства є специфічний характер влади. Влада виступає не як влада сили, а як влада авторитету, що спирається на загальнолюдські принципи. Основні функції влади зводяться до захисту соціальних прав та інтересів кожної людини, створення необхідних умов для самореалізації індивіда.

В цілому, можна сказати, така влада має безпосередньо виражати волю самих індивідів, а не волю певних організацій, партій чи об'єднань. Найбільш повно такий стан забезпечує безпосередня, а не представницька демократія, що втілюється в об'єднаннях та організаціях, які діють в різних сферах життєдіяльності суспільства. Механізм розподілу влади в громадянському суспільстві і контроль за її реалізацію здійснюється на основі особистої і громадської ініціативи індивідів, за їх підтримки та довіри.

Важливою ознакою громадянського суспільства є те, що воно в своїй життєдіяльності спирається на природні, органічно властиві права людини. Тобто воно створює необхідні сприятливі умови для найбільш повного задоволення потреб та інтересів кожної особистості, кожної соціальної групи. В таких умовах кожний член громадянського суспільства відчуває і проявляє свою відповідальність за утвердження злагоди і взаємодопомоги в людських відносинах. Громадянське суспільство – це суспільство, в якому повною мірою втілюється принцип соціальної справедливості.

Громадянське суспільство тісно пов'язане з правовою державою. Успішне функціонування, виконання суттєвих принципів громадянського суспільства можливе лише в умовах правової держави. Основною характерною рисою правової держави є беззаперечне панування закону в усіх сферах суспільно-політичного життя.

Правова держава:

– створює закони і одночасно обмежує свою діяльність законами, виконання яких має бути святим;

– забезпечує непорушність свободи індивіда;

– охороняє і гарантує права, інтереси, честь і гідність особи;

– забезпечує реалізацію громадянських прав і свобод людини на рівні міжнародно визнаних норм.

Взаємозв'язок громадянського суспільства і правової держави проявляється в обов'язковій взаємній відповідальності держави та особистості. А це, у свою чергу, передбачає, по-перше, чіткий розподіл влади і, відповідно, чітке функціонування законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. По-друге – чітке законодавче закріплення та дотримання політичного і правового статусу особистості.

78. Культура як предмет філософського осмислення

Одним із найбільш популярних і поширених у роздумах про вічні філософські проблеми є слово "культура". Вивченням культури займаються різні науки – історія, археологія, соціологія, антропологія, етнографія, мистецтвознавство. Нараховується декілька сотень визначень культури, десятки теоретичних концепцій та моделей культури.

Найбільш загальним визначенням культури є таке: культура – це все те, що створила людина, сукупність результатів матеріальної і духовної людської діяльності. Але це надзвичайно широке визначення, воно не враховує розмаїття моделей культури. Розглянемо основні з цих моделей.

"Натуралістична" модель (Вольтер, Руссо, Гольбах). Її представники розуміли культуру як одну зі сходинок природної еволюції, що втілює розвиток здібностей "природної" людини. Вони ЗВОДИЛИ культуру до предметно-речових форм її прояву. Завдяки культурі людина стає вищою ланкою в ланцюгу розвитку природи. Німецькі просвітники пов'язували поняття "культура" з особистісним розвитком людини, в центр своєї уваги ставили моральне виховання.

"Класична" модель культури (характерна для XIX ст.). Вона є своєрідним результатом звільнення людини від жорсткої залежності від природного та божественного світів. Тут людина виступає як розумна динамічна істота, яка розвиває свої духовні здібності і є творцем культури. В основі цієї моделі лежать принципи гуманізму, раціоналізму та історизму.

У класичній моделі культура виступає як суто духовне утворення. Це головна, суттєва, визначальна сфера розвитку людини. Про матеріальний аспект культури тут мова не йде. В цілому, класична модель культури у філософії ідеалістична.

У марксистській філософії класична модель культури отримала матеріалістичне тлумачення. Культура розуміється не лише як духовна проблема виховання та освічення індивіда, а також як проблема створення необхідних матеріальних умов для всебічного розвитку людини. При цьому стверджується, що культура є не лише сукупністю результатів трудової діяльності суспільства, а й самим процесом людської діяльності.

У XX ст. виникає криза класичної моделі культури. Криза була викликана, в основному, такими причинами. По-перше, стало очевидно, що у вивченні культури недостатньо посилатися лише на точну наукову об'єктивність. Слід враховувати переживання, смисли, тлумачення, інтереси суб'єктів культури в її дослідженні. По-друге, класична модель втілювала ідеологію європоцентризму, тобто неєвропейські форми культури сприймалися як недорозвинені, неповноцінні. Але бурхливе розширення зв'язків з неєвропейськими культурами, криза колоніалізму показали "некоректність" такого ставлення до цих культур.

"Некласична" (модерністська) модель. Ця модель спрямовує увагу на повсякденне життя людини. Культурну реальність розглядають як культуру окремої особистості, етносу, соціуму, які взаємодіють між собою, і сприймається ця культурна реальність людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення.

Для некласичної моделі характерні песимізм, ідея абсурдності, "темноти" світу, пріоритет особистого над суспільним у житті людини, тенденції небажання упорядкування світу тощо.

Постмодерністська модель. Ця модель пов'язана з думкою, що світ немовби чинить опір впливу на нього людини, що порядок, який існує в Світі, "мститься" людським спробам творчо його переробити, перевести з "нерозумного" стану в "розумний" (класична модель культури). Відмова від перетворення світу спричиняє відмову від спроб його систематизації. Звідси випливає висновок: світ не тільки не піддається людським зусиллям, ай не уміщається ні в які теоретичні схеми.

Поняття "культура" не можна виразити лише шляхом виділення сукупності її ознак, як це спостерігається в кожній з розглянутих моделей культури. Необхідно враховувати її тлумачення залежно від конкретного аспекту розгляду культури, тобто конкретного підходу до осмислення культури.

Аксіологічний (ціннісний) підхід полягає у зосередженості уваги на сфері буття людини, яку можна назвати світом цінностей. Саме до цього світу, на думку прихильників підходу, і прийнятне поняття культури. Культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, складною ієрархією ідеалів і смислів та їх реалізація в інтересах певного суспільного організму. Головними проблемами аксіологічного підходу є розуміння природи цінностей, їх походження та загальнозначущість.

Діяльний підхід. Культуру розуміють як діалектичний процес реалізації в єдності об'єктивних і суб'єктивних моментів, передумов і результатів. Вона виступає способом регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, це "технологія виробництва та відтворення людини і суспільства", основа творчої активності людини, механізм пристосування особистості в суспільстві. Культура – це свого роду "технологія" людської діяльності.

Семіотичний підхід. Оскільки культура є суспільним утворенням, то принципово важливим для її розуміння є розгляд, аналіз ролі знакових систем, що забезпечують соціальну спадкоємність. Крім того, символи, знаки є тими засобами реалізації цінностей та смислів культури, які найбільш доступні для вивчення.

Структуралістський підхід. Культуру розглядають як сукупність соціальних елементів – носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність, тобто сім'ї, шлюбу, звичаїв, символів, текстів ТОЩО, Але особистісний фактор тут не враховується.

"Соціологічний" підхід. Культуру тлумачать як соціальний інститут, що дає змогу розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від природи. Культуру розглядають з погляду її функціонування в конкретній системі суспільних відносин та інститутів, що визначають ролі і норми поведінки людей у суспільстві.

Гуманітарний підхід. При цьому підході зосереджується увага на вдосконаленні людини як духовно-морального суб'єкта культури. Культуру розуміють як процес, що поєднує всі види людської творчості і який регулюється людиною як членом колективу. Вона охоплює всі сторони життя людини, виступає як процес відтворення людини в усьому розмаїтті її властивостей і потреб.

Всі ці підходи заслуговують на увагу. Адже у кожному з них увага звертається на певний суттєвий аспект культури. Але зберігається необхідність у формуванні узагальненого розуміння культури, тобто у філософському розумінні.

Філософія вивчає культуру не як особливий об'єкт, що досліджується поряд із природою, суспільством, людиною, а як всезагальну характеристику світу як цілого. Культура відображає прагнення до безмежності й універсальності людського розвитку. Для філософії культура – це увесь світ, в якому людина знаходить себе.