Філософія - Щерба С.П. - 4. Матеріальне й ідеальне

Свідомість є не лише породженням матерії, але й її відносною протилежністю, у певному розумінні навіть її подоланням. Це виражається в тому, що за способом свого буття свідомість не матеріальна, а ідеальна. Матеріальне - це те, що існує як об'єктивна реальність. Матерія має якість субстанціональності, тобто самобуття. Вона існує в просторі й часі, перебуває в постійному русі, нескінченному процесі змін і розвитку, і сама з себе породжує всю риноманітність своїх властивостей.

Свідомість - це не об'єктивна, а суб'єктивна реальність. Вона є тим "для-себе-буттям", яке виникає на найвищому рівні розвитку матерії. Це не означає, що свідомість замкнута в собі, як це розуміє суб'єктивний ідеалізм. Навпаки, вона є тим "внутрішнім світом", який відкритий світові зовнішньому. Вона відображає цей зовнішній світ, і в своїй творчій діяльності так чи інакше "відштовхується" від нього, і в ньому знаходить свій вихідний матеріал. Але те, що становить зміст свідомості і є її продуктом - відчуття, сприйняття, уявлення, думки, Ідеї, мрії тощо - саме по собі позбавлене будь-яких речовинних і взагалі матеріальних характеристик.

Для справді наукової, діалектико-матеріалістичної філософії неприйнятна позиція так званого "вульгарного матеріалізму, типовими представниками якого в XIX столітті були німецькі природодослідники Л.Бюхнер, К.Фогт, Я.Молешот, які не бачили якісної відмінності між ідеальним та матеріальним, зводили перше до другого. Звичайно, як вираз цієї позиції наводять висловлення К.Фогта: "думка знаходиться майже в такому ж відношенні до головного мозку, як жовч до печінки"1. Суть вульгарного матеріалізму полягає в тому, що відношення між матерією і свідомістю мисляться на зразок відношень між нею й іншими її властивостями - фізико-хімічними, біологічними; робляться спроби пояснити думку, спираючись тільки або головним чином на склад, структуру, функціонування мозку. Прояви такого вульгарно-матеріалістичного підходу трапляються і в наш час, коли людське мислення уподібнюють до операцій, що здійснюються комп'ютерною технікою. В певних, точно визначених межах, така аналогія може бути проведена, бо, як наголошувалося, можливе моделювання математичних і формально-логічних операцій, але поза цими межами аналогія між людиною і машиною є неправомірною. Адже мислить не мозок сам по собі, а людина за допомогою мозку, та й не ізольована людина, а як член суспільства. Людина ж має не тільки здатність мислити, а й різноманітні потреби, інтереси, бажання, прагнення, емоції, переживання - і все це включається в структуру її свідомості. Найскладніша машина - комп'ютер - цього позбавлена, в неї немає суб'єктивності, їй не властиві душевність і духовність.

Комп'ютери - це техніка, і треба вміти правильно, ефективно нею користуватися і подбати про те, щоб вона не була спрямована проти людства.

Свідомість звичайно визначається як особлива властивість високоорганізованої матерії. Як така, свідомість суттєво відрізняється від інших властивостей матерії і навіть є її (матерії) відносною протилежністю. Цю протилежність не слід зводити в абсолют, тобто відривати свідомість від матерії. Це було б помилкою, протилежною тій, яку робить вульгарний матеріалізм, котрий ототожнює свідомість з матерією, ідеальне з матеріальним.

Ідеальне, як і свідомість, не має самобуття, не є субстанцією. Воно породжується матеріальним началом, залежить від нього, "вписується" в матеріальну єдність світу.

Залежність ідеального від матеріального виявляється в трьох відношеннях:

1) ідеальне (образи, думки, ідеї тощо) є продуктом діяльності матеріального органу (людського мозку); воно "будується" на основі нервово фізіологічних процесів, нейродинамічних структур, які утворюються в мозку;

2) ідеальне має своїм початком відображення об'єктивного, матеріального світу;

3) ідеальне відображення дійсності виникає і функціонує на основі чуттєво-предметної, матеріально-практичної діяльності і спілкування між людьми, причому воно відіграє роль суттєвої ланки в цій діяльності.

Залежність психіки, включаючи найвищий її прояв - свідомість від центральної нервової системи, від процесів вищої нервової діяльності неспростовно доводиться величезною сукупністю фактів, даних спостережень і експериментів. Ґрунтовні дослідження закономірностей і механізмів вищої нервової діяльності тварин та людини провели відомі вчені І.М.Сєченов, І.П.Павлов, О.О.Ухтомський, М.О.Бернштейн, І.С.Беріташвілі й інші. Вивчення структури й діяльності головного мозку триває, відкриваючи все нові й нові їх сторони.

За сучасними уявленнями, найвищий відділ головного мозку людини, який безпосередньо "відповідає" за психічну діяльність і свідомість, - це кора великих півкуль, яка складається з 13-15 мільярдів нервових клітин - нейронів, кожний з яких має кілька тисяч контактів (синапсів) з іншими нейронами і може знаходитись у кількох різних станах. "Інформаційна місткість" людського мозку, його пізнавальні можливості надзвичайно великі. Навіть най здібніша і ерудована людина, яка засвоїла колосальну кількість інформації, використовує лише невелику частину (кілька відсотків) можливостей свого мозку; вони практично безмежні.

У корі великих півкуль є спеціалізовані центри й ділянки, але, водночас, мозок працює як цілісна динамічна система, яка визначається надзвичайною пластичністю і широкими можливостями компенсації ділянок, котрі з якихось причин випали. В її енергетичному забезпеченні, напевно, велика роль належить так званій ретикулярній (сіткоподібній) формації, яка розташована в стовбуровій частині мозку. Повнота, різноманітність, інтегральний характер психічної діяльності, взаємодія інтелектуальних і емоційних процесів залежить від узгодженої діяльності кори, підкірки та стовбурових структур.

Залежність свідомості від стану й діяльності мозку не залишає сумнівів у тому, що зі смертю і розпадом мозку зникає й свідомість, а отже домисли про "безсмертя душі" позбавлені будь-якої підстави.

Визнаючи мозок органом мислення і, отже, свідомості, треба знову підкреслити, що не мозок мислить сам по собі, а людина, органом якої він є. І людина - це не "думаючий пристрій", а жива істота, вершина біологічної еволюції, член суспільства, суб'єкт практичної діяльності, пізнання, спілкування, моральних та інших відносин.

Людина не народжується з "душею", свідомістю. Не можна погодитися ні з вченням Р.Декарта про "природжені ідеї", ні з твердженням ДжЛокка, що у вихідному стані душа - це "чиста дошка". Душа не передує своєму певному змісту, а формується разом з ним1. Людина успадковує не душу, не свідомість, а лише можливість стати мислячою істотою; стає вона такою, оволодіваючи людськими формами й способами предметної діяльності, вступаючи в спілкування з іншими людьми, засвоюючи історично вироблені форми і зміст культури.

У тварин є психіка, "суб'єктивність", але навряд чи правильно приписувати їм здатність ідеального відображення дійсності. Ідеальне характеризується тими особливостями, які були вже відмічені при аналізі сутності й структури свідомості: воно має предметну віднесенісгь і саме являє собою "ідеальну предметність": людина володіє і оперує своїми ідеальними образами, поняттями і таке ін. як своєю власністю, своїм надбанням, духовним багатством. Для розуміння ідеального як специфічно людської форми відображення важливо взяти до уваги таку обставину: воно є не тільки відображенням наявного, даного, а й виявленням тих можливостей, які криються в цьому наявному, передбаченням того, що має з'явитися внаслідок цілеспрямованої людської діяльності. Тобто в формі ідеального - образів, понять, задумів, планів, ідей і таке ін. - відображується не тільки суще, але й належне, дійсність - не тільки такою, якою вона є, але й такою, якою вона може й повинна стати. Таке розуміння ідеального розкриває той аспект цього поняття, витоки якого можна знайти уже в філософії Платона: ідеальне як уявлення про той зразок, якому повинна відповідати дійсність, про повну досконалість.

Здатність ідеального відображення виникла й розвинулася в процесі праці, який включає ціле покладання, планування, передбачення результатів діяльності. Ідеальне як таке (не кажучи про його матеріальні втілення) існує лише в людській голові, тобто суб'єктивно, але воно невідривне від людської предметної діяльності, від її предметів. Воно виникає, існує, функціонує в двоєдиному процесі опредметнення і розпредметнення. Цей процес включає і перетворення матеріального в ідеальне (в розумінні відображення об'єктивних предметів, їх властивостей, відношень і таке ін. в людській голові) і перетворення ідеального в матеріальне, тобто втілення, реалізацію, матеріалізацію ідеальних цілей, прообразів, задумів, знань людини. Він включає і зворотний перехід цього матеріалізованого ідеального у свою власну, суб'єктивну форму - коли люди, оволодіваючи предметами, створеними людиною для людини, знов розкривають для себе те, що було вкладено в них їх творцями, - певні знання, задуми, ідеї тощо; в цьому і полягає "розпредметнення".

Ідеальне втілюється, набуває зовнішнього, ніби незалежного від людини існування не лише в предметах (у світі матеріальної культури), але й у різних суспільних установах, відносинах, а також у знакових системах, які ґрунтуються, насамперед, на використанні мови як найбільш універсальної, базової знакової системи. Книги, твори мистецтва - це втілення ідеального у сфері духовної культури. Звичайно, самі по собі, крім своєї включеності в процес життєдіяльності суспільства в ході пізнання, спілкування предмети будь-якого роду, створені людиною - це просто матеріальні об'єкти. Ідеальне, втілюючись, матеріалізуючись у тому або іншому предметі, ніби "згасає" в ньому. Але воно знов "спалахує", оскільки відбувається його включення в процес Життєдіяльності. Лише в цьому русі, перетвореннях, переходах від суб'єктивного до об'єктивного і навпаки існує Ідеальне. Спроби розуміти його як щось "дане", "застигле", таке, що "сидить" у мозку, ведуть або до ідеалізму, або до вульгарного матеріалізму.

Ідеальне є продуктом не ізольованої свідомості окремої людини (таке взагалі неможливо), а діалектичної взаємодії індивідуальної та суспільної свідомості. Ідеальні утворення поняття, ідеї, вчення, теорії, художні образи, правові й моральні норми тощо набувають своєрідного над індивідуального буття, незалежного від кожної окремої людини. Вони фіксуються, передаються від покоління до покоління за допомогою мови і всіх втілень матеріальної та духовної культури. Перш ніж створювати щось своє окрема людина повинна оволодіти цим ідеальним багатством духовної культури - шляхом освіти й виховання, спілкування з іншими людьми, практичного оперування предметами, системами, в яких втілений певний ідеальний зміст.

Розглядаючи свідомість, традиційно вживають такі поняття, як "душа", "дух". У християнському релігійному вченні людину розуміють як таку істоту, що має тіло, душу й дух. Чи мають ці поняття науково-філософське значення? Так, мають.

Слово "душа" етимологічно пов'язане з таким, як "дихання", "дихати". Отже, в найширшому розумінні - це начало життєвості, те, що робить людину живою істотою, і причому саме з людськими якісними ознаками. До "душі" відносяться всі життєві прояви людини, оскільки вона має психіку, свідомість і особливо - емоційно-моральну сферу, здатність співчуття, співпереживання. Саме в цьому розумінні кажуть про "душевність", якості душі і навпаки - про "бездушність", якщо людині бракує цих якостей.

"Дух", "духовність" з наукової точки зору - це не прояв свідомості - той, на якому найбільше і найповніше проявляється її відносна самостійність, її "зворотний вплив" на матерію, її творча свобода, подолання інертної сторони матеріального буття. Духовність - це єдність індивідуально-особистісного і соціального начала. Створювані суспільством пізнавальні (знання, наука), морально-етичні, естетичні цінності переломлюються крізь власну свідому активність особистості, її здатність вільного самовизначення, творчого ставлення до дійсності.

Людина як духовна істота - не пасивний продукт природних і суспільних обставин, а творець, який робить ці обставини предметом свого розуму й своєї волі. Поняття духовності невіддільне від понять свободи, творчої активності, особистісного начала, самовизначення, людської гідності. Як носій духовного начала людина є відповідальною за інших людей, і як свідчать сучасні екологічні проблеми, за всю живу природу і, навіть, за світ.

Дух не терпить ніякого деспотизму, бо його стихія - це свобода. Духовне начало треба в собі підтримувати та розвивати.

Контрольні запитання:

1. Проблема свідомості в історико-філософській культурі.

2. Відображення і свідомість, їх зміст та співвідношення.

3. Як ви розумієте положення; "Свідомість - вища форма відображення дійсності", "Свідомість - властивість високоорганізованої матерії"?

4. Суспільно-історична сутність свідомості.

5. Як ви розумієте фразу: "Свідомість не тільки відображає світ, а й творить його"?

6. Роль знання у структурі свідомості.

7. Як ви розумієте поняття: "свідоме", "підсвідоме", "несвідоме", "розумове", "розсудкове"?

8. Чим відрізняється психіка людини від психіки тварини?

Теми рефератів:

1. Відображення - властивість всієї матерії.

2. Відображення та інформація.

3. Виникнення і розвиток психіки.

4. Роль біологічного й соціального у виникнення свідомості.

5. Структура свідомості та її рівні.

6. Активнотворчий характер свідомості.

Рекомендована література:

1. Алексеев П.В., Панин A.B. Теория познания и диалектика. - М., 1991.

2. БезантА. Исследование сознания. - М., 1997.

3. Грушин Б. А. Массовое сознание. - М., 1987.

4. Дельгадо X. Мозг и сознание. - М., 1991.

5. Дубровский Д.И. Проблема идеального. - М., 1983.

6. Духовність українства / Ред. Ю.М.Білодід та СП Щерба - Житомир, 1998.

7. Енгельс Ф. Роль праці в перетворенні мавпи в людину // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 20.

8. Иванов A.B. Сознание и мышление. - М., 1994.

9. Клике Ф. Пробуждающееся мышление. - К., 1985.

10. Лекторский ВА. Субъект, объект, познание. - М., 1980.

11. Ленін B.L Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повн. зібр. тв. - Т. 18.

12. Ленін В.І. Філософські зошити // Повн. зібр. тв. - Т. 29.

13. Леонтьев А.Н. Деятельность, сознание, личность. - М., 1975.

14. Лой А.Н. Сознание как предмет теории познания. - К., 1988.

15. Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Твори. - Т. 3.

16. Методологическое сознание в современной науке. - К., 1989.

17. Мировоззренческая культура личности. -К., 1986.

18. Общество и сознание. - М., 1984.

19. Прист Ст. Теория сознания. - М., 2000.

20. Проблема сознания в современной западной философии. - М., 1989.

21. Пролеев С. Духовность и бытие человека. - К., 1992.

22. Скворцов Л В. Культура самосознания. - М., 1989.

23. Социально-философские проблемы информатики, вычислительной техники и средств автоматизации // Вопросы философии 1986.-№9,10,11.

24. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. - М., 1972.

25. Творче, практичне і критичне мислення / Відповід ред СП. Щерба. - Житомир, 1997.

26. УмдовА.К. Духовная жизнь общества. - М., 1980.

27. Фогт К. Физиологические письма. - СПб, 1967.

28. Человек и мир человека. -К., 1977.

29. Шынкарук В.И. Единство диалектики, логики и теории познания.-К., 1977.

30. Эвристические функции мировоззренческого сознания. - К.,

31. Юркевич П. Серце та його значення в духовному житлі людини, згідно з ученням Божим // Вибране. - К., 1993.

32. Яценко А.Ж Целеполагание и идеалы. -К., 1977.