Гроші та кредит - Щетинін А.І. - 6.3. Міжнародні валютні системи. Поняття та історія становлення

Як уже зазначалося, процес розвитку міжнародних економічних зв’язків, що відбувається на основі постійного поглиблення міжнародного поділу праці, міжнародної кооперації і торгівлі, вимагає організації системи розрахунків за поставки товарів і послуг з однієї країни в іншу. За часів золотовалютного стандарту розрахунки між країнами здійснювалися на основі валютного курсу, який визначався на підставі валютного паритету. У світі була єдина і зіставна основа загального еквівалента, і потреби в якійсь особливій, спеціально створеній міжнародній валютній системі не було. Це, однак, не означає, що система розрахунків між країнами не вимагала певної правової регламентації. Прикладом можуть бути домовленості, яких було досягнуто ще в 1867 р. в Парижі, що торкалися системи золотого стандарту, або рішення міжнародної Генуезької конференції 1922 р.

Але з крахом золотого стандарту ситуація докорінно змінилася. З переходом до паперово-грошових систем зникла і єдина база, яка дозволяла без особливих труднощів із високою точністю прирівнювати різні національні валюти одну до одної. З’явилась об’єктивна необхідність створення міжнародної валютної системи.

Міжнародна валютна система — це закріплена угодами організація міжнародних валютних відносин. Ця система формувалася історично, і метою її створення стало забезпечення розрахункових операцій між країнами та функціонування міжнародних валютних інструментів.

Організація міжнародної валютної системи базується на певних механізмах, які й забезпечують її функціонування. Серед цих механізмів, або елементів, системи слід назвати такі:

- установлення певних форм міжнародних засобів платежу (це може бути золото, національна валюта окремих країн, міжнародні валютні одиниці на зразок СДР, ЕКЮ або ЄВРО);

- формування механізму встановлення і підтримки валютних курсів;

- визначення правил розрахунків між суб’єктами міжнародних економічних відносин;

- розробка механізму балансування обсягів торгівлі, співвідношення експорту та імпорту;

- формування механізму балансування міжнародних платежів;

- утворення і функціонування міжнародних валютно-фінансових установ на зразок Міжнародного валютного фонду (МВФ) або Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР).

Створення міжнародних валютних систем має свою історію. Її початком слід уважати утворення валютних блоків, що стало певною реакцією країн на крах золотомонетного стандарту. Утворення валютних блоків відбулось на початку 30-х pp. XX ст. і мало певні особливості. Вони полягали в тому, що блоки зазвичай не набували форми утворень, які б закріплювались конкретними угодами. Найчастіше це були певні угруповання країн, які формувались на базі співвідношення сил між ними. Як правило, країни блоку домовлялись між собою про проведення певної узгодженої політики у сфері валютних відносин. У цих блоках домінувала та чи інша країна, яка спиралася на своє економічне і політичне становище серед інших країн.

Одним із перших (у 1931 р.) виник стерлінговий блок, який очолила Великобританія. Він охопив країни Британської імперії, за винятком Канади і Ньюфаундленду. У 1933 р. виник доларовий блок, до складу якого ввійшли США, Канада і країни Латинської Америки.

Для цих блоків характерною стала прив’язка валютних курсів країн-учасниць до валюти країни-гегемона і встановлення на її основі їх курсу стосовно до валюти третіх країн. Фунт стерлінгів у першому випадку і американський долар у другому виконували функції резервного і платіжного засобу у відповідних групах країн.

Дещо особливе місце займав валютний блок, який отримав назву »золотого блоку». Він виник у 1933 р. в складі Франції, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії і приєднаних до них дещо пізніше Італії та Польщі. Особливістю цього блоку було те, що в його межах було зроблено спробу зберегти золотомонетний стандарт. Валютні відносини між цими країнами будувались на основі валютного паритету. Але в умовах, коли інші країни вже відмовились від золотого стандарту, »золотий блок» опинився у важкій ситуації, став зазнавати певних труднощів у валютних відносинах з третіми країнами і в 1936 р. розпався.

На базі цих блоків у кінці 1930-х pp. склались валютні зони. Найвідоміші і найстійкіші з них — це стерлінгова зона, зона долара і зона франка. Дещо меншу роль відігравали такі зони, як зона португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена.

Зони формувались як валютні союзи країн, які в минулому знаходилися в колоніальній або напівколоніальній залежності від відповідної метрополії, але в ці союзи входили й інші країни. Ці союзи об’єднували значно більшу кількість країн, ніж аналогічні блоки, і відрізнялися ширшою й чіткішою системою регламентації валютних відносин між країнами-учасницями конкретної зони. Як правило, між усіма країнами-учасницями встановлювався твердий курс щодо валюти країни, яка очолювала зону. Між країнами-учасницями мав місце більший обмін валютою, а розрахунки між ними здійснювались через банки країни-гегемона, де, як правило, зберігалась і більша частина валютних резервів усієї зони.

Валютні зони, безсумнівно, давали певні переваги країні-гегемону. Прикладом може бути зона франка, яка ще в 30-ті pp. минулого століття, до отримання колоніями Франції незалежності, охоплювала Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та інші колоніальні території Франції. Остання, зосередивши у своєму банку валютні резерви цих країн, використовувала їх для своїх цілей. Курс франка стосовно до валюти цих територій установлювався метрополією і був завищеним, що давало можливість Франції отримувати підвищені прибутки від експорту капіталу і товарів у ці колонії.

Такі переваги були притаманні й іншим державам-гегемонам в інших валютних зонах. Це сприяло виникненню й постійному посиленню суперечностей між країнами, які входили до певної зони. Але головною причиною їх зникнення стало те, що валютні зони не вирішували проблеми організації міжнародних валютних відносин і тому на певному етапі свого розвитку вони себе вичерпали, оскільки вже не відповідали новому рівню економічних відносин, які склались між країнами. Ця низка причин і призвела врешті-решт до їх розпаду. Деяким винятком можна вважати зону франка, яка певною мірою зберегла своє значення. Колонії Франції в післявоєнний період отримали незалежність і почали створювати власні емісійні центри та грошові системи. Особливої трансформації зона франка зазнала з середини 1970-х pp., коли в Кінгстоні було підписано Ямайську валютну угоду (1976 p.). Це було викликано тим, що за цією угодою міжнародним платіжним і резервним засобом поряд з доларом визнавались валюти ще й інших високорозвинених країн. І сьогодні Франція продовжує використовувати зону франка у своїх інтересах.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютних відносин стало підписання в 1944 р. значною кількістю країн валютної угоди, яка отримала назву Бреттон-Вудської. Зібравшись на міжнародну конференцію в американському містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшир), 44 країни підписали »Заключний акт». Його підписанню передувала досить довга й гостра дискусія, яка була викликана, головним чином, зіткненням двох протилежних позицій. Одна була представлена американською стороною в особі начальника відділу валютних досліджень міністерства фінансів США Г. Уайта, а друга англійською стороною в особі відомого економіста Дж. Кейнса.

Свою позицію Дж. Кейнс виклав у праці »План міжнародного клірингового Союзу» (1943 p.), в якій запропонував створити наднаціональний банк. Цей банк, який він пропонував назвати Міжнародним компенсаційним союзом, повинен був:

- випускати міжнародні гроші-банкори.

- забезпечувати багатосторонню компенсацію боргів і позик центральних банків.

Банкори мали стати міжнародними грошима, за допомогою яких здійснювались би безготівкові розрахунки. Вони мали бути виражені в золоті, але на золото не розмінюватись.

Ідею банкорів у 1944 р. не було реалізовано, і в цілому було прийнято американський план, хоч окремі положення плану Дж. Кейнса все ж таки використано.

Основні положення Бреттон-Вудської валютної угоди зводились до такого:

- долар і фунт стерлінгів визнавалися як міжнародний резервний і платіжний засіб;

- для валют установлювався їх курс стосовно до долара, і коливання цього фіксованого курсу щодо ринкового не могло бути більшим за ±1 %, а в Західній Європі — ±0,75 %;

- установлювався золотовалютний стандарт, який передбачав фіксоване співвідношення долара і золота — 35 дол. за тройську унцію (31,1 г золота), а для центральних банків країн-учасниць — право вільного розміну доларів на золото США за цим фіксованим курсом.

- було заборонено вільну (приватну) купівлю-продаж золота;

- створювався МВФ, покликаний забезпечити стійкість валютних курсів і сприяти поступовій ліквідації валютних обмежень.

Бреттон-Вудська угода надавала значні, перш за все економічні, переваги для США. Долар перетворився на міжнародну валюту і відтоді зайняв панівне становище в міжнародних економічних відносинах. Але з іншого боку, і це теж слід підкреслити, Бреттон-Вудська угода, яка ґрунтувалась на доларі, накладала на США й величезну відповідальність, з якою вони досить довгий час з успіхом справлялися. Це забезпечувалося тим, що США мали великі досягнення в розвитку економіки. Достатньо сказати, що, за даними статистики США, в 1947 р. вони виготовляли 50 % промислових товарів від вироблених в усьому світі, а частка продукції американської промисловості у світовому експорті дорівнювала 35 %. Разом з тим Сполучені Штати Америки зосередили у себе величезну кількість золота. У 1949 р. в США було зосереджено офіційний золотий запас — 21,9 тис. т золота, що становило 75 % усіх золотих запасів капіталістичного світу.

Одним з визначальних моментів Бреттон-Вудської системи була фіксація валютних курсів. Вона діяла так. Якщо, скажімо, встановлювався базовий курс франка до долара, наприклад, на рівні 5 франків = 1 дол., то відхилення ринкового курсу від цього базового курсу могло бути в межах 1 дол. = 4,95 франка, або 1 дол. = 5,05 франка. Якщо, наприклад, попит на долар збільшився і курс вийшов за 1 дол. = 5,05 франка, тоді повинен втрутитися банк Франції, який мусить скуповувати франки за долари, щоб стабілізувати курс. Якщо цього недостатньо, то Франція вдається до зовнішніх запозичень з метою запропонувати більше доларів і тим самим підвищити курс франка до встановленої межі коливань. Окрім цього, за Бреттон-Вудською угодою для стабілізації свого курсу країна могла використати частину свого золотовалютного резерву на валютному ринку, а також до 10 % змінити (девальвувати) масштаб цін своєї валюти. Девальвація національної валюти понад 10 % могла бути здійснена тільки з дозволу МВФ.

Можливість для країн-учасниць обмінювати свою національну валюту на долари за фіксованим курсом і накопичувати резерви в доларах, які центральний банк мав можливість вільно обміняти на золото США, була вигідною країнам-учасникам. Це дозволило центральним банкам значну частину своїх авуарів зберігати в банках США або Європи і отримувати на них певний дохід.

Слід зауважити, що досить жорсткі межі коливання валютних курсів теж давали країнам-учасницям можливість для певного маневру. Відхилення вільного обмінного банківського курсу фіксувалося стосовно до офіційно заявленого країною паритету. При цьому уряд міг за певних економічних умов коректувати саму основу обмінного курсу, встановлюючи новий паритетний курс і навіть на деякий час вводити »плаваючий курс» щодо інших валют. Такі »плаваючі курси» вводили декілька країн. Канада, наприклад, вводила їх на кілька років, але засновники Бреттон-Вудської системи розглядали введення »плаваючого» курсу як відхилення від суті самої угоди.

Міжнародна валютна система, яка склалась на основі названої угоди, перебувала під загрозою негативного впливу на неї знецінення національних валют усіх країн-учасниць, включаючи і США. Зі збільшенням маси євродоларів і зміною співвідношення сил між країнами, довіра до долара поступово почала падати. Це стало помітно особливо з початку 1960-х pp. Центральні банки європейських країн усе частіше продавали золото на вільному ринку за ринковими цінами і обмінювали виручені долари на золото США за фіксованою ціною 35 дол. за тройську унцію.

Для захисту своїх золотих запасів США в 1961 р. створили »золотий пул», до якого ввійшли США, Франція, Італія, Великобританія, Швейцарія, Бельгія, Німеччина і Нідерланди. Метою пулу було утримання ціни на золото, яке продавалось на Лондонському ринку в межах 34,9—35,2 дол. за тройську унцію. Механізм підтримки такої ціни полягав у тому, що центральні банки країн пулу надавали Англійському банку золото для продажу і водночас брали на себе зобов’язання не обмінювати свої доларові авуари на золото США.

Ця спроба не змогла зупинити процес знецінення долара. У період з 1960 до 1970 рр. він відбувався досить помітними темпами. Достатньо сказати, що за цей період маса євродоларів збільшилася втричі й практично досягла позначки в 50 млрд дол. У той же час золоті запаси США зменшилися з 17,8 млрд дол. в 1960 р. до 11,1 млрд дол. в 1970 р. з розрахунку фіксованої ціни золота в 35 дол. за тройську унцію.

У 1965 р. Франція зняла з себе зобов’язання, і уряд генерала Де Голля здійснив масовий обмін доларових резервів свого центрального банку на золото США. У 1967 р. Франція відмовилась від основних операцій за »золотим пулом», що означало її фактичний вихід з цієї організації. У 1968 р. »золотий пул» припинив своє існування.

Спроба врятувати Бреттон-Вудську систему знайшла своє відображення в рішенні МВФ випустити спеціальні засоби запозичення (Special Drawing Rights — СДР), які мали стати поряд з доларом резервним і платіжним засобом під час міжнародних розрахунків. По суті, це була реалізація ідеї Дж. Кейнса, який запропонував у 1943 р. випуск міжнародних грошей-банкорів. Першу емісію СДР було здійснено в період з 1970 р. до 1972 р. в розмірі 9,6 млрд. Цю емісію активно підтримали США, бо СДР помітно зменшував навантаження на долар і в той же час емісія була не такою вже й великою.

Розподіл СДР здійснювався пропорційно до квот, які мали країни-учасниці в МВФ. Спочатку СДР дорівнював долару, а пізніше (після девальвацій долара) його курс дорівнював 1,2 дол. З переходом до плаваючого курсу ціна СДР визначалася на основі кошика валют спочатку 16 провідних країн світу, аз 1981 р. — 5 країн (США, Німеччина, Франція, Англія і Японія).

Проте операція з СДР не врятувала ситуацію, яка характеризувалась подальшим послабленням ключової для системи валюти — долара. І вже 3 серпня 1971 р. президент США Ніксон оголосив про заборону розміну доларів на золото США, а в грудні того самого року долар уперше за всі післявоєнні роки був девальвований. Ціна золота становила 38 дол. за тройську унцію. Ця девальвація не врятувала долар, у 1973 р. він знов був девальвований, і ціна тройської унції золота становила вже 42,2 дол. Країни — члени Бреттон-Вудської системи почали вводити плаваючі курси. Це означало крах цієї системи. Офіційно перехід до плаваючих курсів було оголошено після міжнародної конференції з грошового обігу в березні 1973 р.

Остаточний відхід від принципів підписаної в Бреттон-Вудсі угоди відбувся в 1978 p., коли почала діяти Ямайська валютна угода, прийнята в 1976 р. на Ямайці, в її столиці місті Кінгстоні. Нова угода зафіксувала ту практику міжнародних валютних відносин, яка склалась на початку 70-х pp.

Основні положення Ямайської валютної угоди:

- було здійснено повну демонетизацію золота. Скасовувалися офіційний золотий паритет, золотий вміст національної валюти і було знято будь-які обмеження на приватну купівлю-продаж золота;

- було санкціоновано режим плаваючих курсів, що означало вільний вибір курсоутворення кожною державою;

- золото втрачало свою офіційно фіксовану ціну і за ринковими цінами почало надходити на спеціальні аукціони;

- частина золота МВФ, а вона становила 1/8 від його загальної кількості (4665 тон), мала бути продана на аукціоні, а виручка поповнювала валютні резерви МВФ. Така сама частина золота мала бути повернена країнам-учасницям відповідно до квоти кожної країни;

- як міжнародні резервні і платіжні засоби поряд з доларом було визнано валюти інших країн, а також СДР.

З 1979 до 1987 р. було здійснено другу емісію СДР у розмірі 12 млрд. Ця емісія і особливо ліквідація монополії долара в ролі міжнародного резервного і платіжного засобу суттєво потіснили долар. Але й сьогодні система міжнародних валютних відносин базується переважно на доларі.

Підписання Ямайської угоди було важливим кроком у напрямку вдосконалення міжнародної валютної системи. Ця угода більше, ніж Бреттон-Вудська, була пристосована до нестабільності платіжних балансів та валютних курсів. Але й вона не могла повністю вирішити всі проблеми валютних відносин між країнами. Особливу складність становлять проблеми, які виникли у зв’язку з офіційним уведенням »плаваючих» курсів. Вони стали визначальними, хоча відповідно до Ямайської угоди країни між собою мали змогу встановлювати фіксовані курси відхиленням курсу відповідної валюти на зовнішніх валютних ринках у межах ± 4,5 %. Головною проблемою стали пошуки оптимальних вимірювачів динаміки валютного курсу тієї чи іншої валюти. Цю проблему країни вирішують шляхом визначення так званого ефективного валютного курсу. Він розраховується на певний період (здебільшого на рік) шляхом зіставлення валюти даної країни з валютою інших країн. Ця середньозважена величина розраховується з урахуванням питомої ваги кожної з валют, які використовуються у зовнішніх розрахунках цієї країни. Ефективний курс 18 основних валют провідних країн світового товариства розраховує МВФ з урахуванням частки кожної країни у світовій торгівлі.

Поряд із загальносвітовою валютною системою в Європі сформувалась Європейська валютна система. Ця система була створена за рішенням Європейської Ради у 1978 р. і почала діяти з 13 березня 1979 р. Певним стимулом до організації цієї системи стало те, що країни ЄЕС не були задоволені функціонуванням системи СДР і її тісним зв’язком з американським доларом. Ці країни були незадоволені також уведенням у зв’язку з рішенням Ямайської конференції (1976—1978 pp.) плаваючих курсів, що через механізм зовнішньої торгівлі негативно позначалось на їх інтересах і завдавало шкоди розвитку інтеграційних процесів, які мали місце в рамках ЄЕС і були досить потужними. Організатори європейської валютної системи пов’язували її створення з досягненням таких цілей:

1. забезпечення валютної стабілізації в межах Європейського співтовариства;

2. створення за допомогою цієї валютної системи умов для економічного зростання країн-учасниць;

3. посилення інтернаціоналізації виробництва та інтеграції країн співтовариства;

4. формування стабілізуючого впливу цієї системи на всю систему міжнародних економічних і валютних відносин.

Спочатку учасниками цієї системи були 8 країн-членів Європейського економічного співтовариства (Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Італія, Ірландія і Данія). Механізм Європейської валютної системи складався з трьох основних елементів: європейської валютної одиниці, яка отримала назву ЕКЮ; режиму спільного коливання валютних курсів — це так звана »суперзмія», та Європейського фонду валютної співпраці. Вирішальною умовою для досягнення цілей, пов’язаних зі створенням Європейської валютної системи, стало створення європейської валютної одиниці (екю) і спільних резервів для забезпечення її стабільності.

Курс екю визначався на основі кошика валют країн-членів співтовариства з урахуванням частки валового національного продукту й зовнішньоторгового обороту кожної країни. Питома вага кожної країни переглядалася один раз на п’ять років. Найбільшу вагу в цьому кошику мала німецька марка (більше ЗО %), французький франк (близько 20 %), англійський фунт стерлінгів (близько 12 %).

Особливістю Європейської валютної системи стало встановлення фіксованого курсу валют країн, які входили до цієї системи. Валюти країн-учасниць могли коливатись стосовно до європейської валютної одиниці (англ. European Currency Unit — ЕКЮ) в межах ±2,5 %. Лише для Італії відхилення було встановлено в межах ±6 %, а з приєднанням до Європейської валютної системи Португалії та Іспанії їм також установили цю межу коливань. Після валютної кризи 1983 р. було прийнято рішення про допустимі коливання курсів валют у межах до 15 %. Курс кожної валюти в екю визначався щоденно, щоб виявити реальну розбіжність (якщо вона мала місце) між ринковим і центральним курсами кожної валюти. Якщо відхилення переходили встановлену межу, то включався механізм підтримки курсу.

Підтримка курсу національної валюти у встановлених межах коливань здійснювалась на основі надання кредитів. їх отриманню передувало визначення рівня коливання валюти. Рівень установлювався за двома напрямками.

Перший пов’язаний з відхиленням ринкового курсу конкретної валюти стосовно до курсу валют, виражених в екю. Це так званий перший рівень, який виступав своєрідним індикатором, що свідчив про загальну спрямованість змін у курсі валют.

Другий напрямок був пов’язаний з визначенням коливань між окремими парами валют країн-учасниць. Усі національні валюти були пов’язані попарно й утворювали валютну сітку. Наприклад, на якийсь момент 1 марка = 3 франкам. Якщо курс франка падав до нижньої межі, то країни повинні були вдатись до певних дій, здійснюючи валютну інтервенцію. Французький банк починав продаж марки, а Німеччина здійснювала операції щодо купівлі франка.

Здійснення таких операцій, як правило, вимагало значних коштів і вони могли бути надані у формі кредиту. Якщо зміни в курсі здійснювалися в межах допустимих коливань (±2,5 %), то країна могла отримати короткостроковий кредит для так званого »внутрішньомежового втручання». Цей кредит надавався центральному банку тієї країни, чия валюта виявляла тенденцію до падіння. Кредити надавали центральні банки інших країн співтовариства на термін до 3 місяців, і цей кредит можна було повторити двічі, а загальна сума позики визначалася залежно від квоти, яка встановлювалась для кожної країни радою керуючих Європейського фонду валютної співпраці. Цей кредит давав змогу подолати негативні явища, що виникали у зв’язку з тимчасовим дефіцитом платіжного балансу країни.

Якщо країна зазнавала серйозних труднощів, то вона мала змогу отримати допомогу у вигляді кредиту на термін від двох до п’яти років за рахунок спільних коштів співтовариства. Але такий кредит супроводжувався певними умовами стосовно до економічної політики країни-позичальниці.

Екю частково базувалась на золоті. Це забезпечувалось тим, що країни-учасниці перераховували в спільний фонд 20 % своїх офіційно оголошених золотих резервів. Право власності на це золото з боку країни, яка його внесла, фіксувалось відповідною сумою в екю, яка зараховувалась в офіційні резерви. У спільному фонді країн Європейського союзу було зосереджено більше 2,5 тис. т золота.

Екю використовувалась як резервний засіб у валютних відносинах між країнами Європейського союзу, а також для розрахунків в операціях центральних банків у внутрішній і зовнішній торгівлі. За допомогою ЕКЮ в цих країнах надавались кредити, а з 1986 р. в екю здійснювався взаємний залік вимог через Банк міжнародних розрахунків у Базелі. Одночасно екю виконувала роль резервного активу і нагромаджувалась центральними банками країн Союзу. За депозитами в екю нараховувались відсотки, які розраховувались на базі ставок внутрішнього валютного ринку конкретної країни. Але екю не змогла повністю виконувати функції наднаціональної валюти, оскільки вона не існувала у вигляді банкнот, а це означало, що вона не була звичайним засобом розрахунків за межами центральних банків Європейського союзу.

Подальший розвиток Європейської валютної системи почався з 1989 р. Роботу над проектом удосконалення цієї системи вела комісія, яку очолював Ж. Делор, і тому цей проект отримав назву »План Делора». Суть проекту полягала у введенні в країнах Європейського союзу єдиної для цих країн валюти. Його реалізація передбачала три етапи. Перший повинен був початися з 1990 р. і мав на меті досягнення більш тісної економічної інтеграції країн та вирівнювання коливань курсів валют для всіх країн у межах ±2,5 %. Це означало, що більш високу межу відхилень для італійської ліри, португальського ескудо, грецької драхми і англійського фунта треба було відмінити, а коливання їх курсу мали бути теж у межах ±2,5 %.

Другий етап передбачав створення системи європейських центральних банків, що означало координацію та регулювання курсів національних валют і посилення інтеграції країн-учасниць в усій валютно-кредитній діяльності. З цією метою пропонувалося створити Європейський валютний інститут у Франкфурті-на- Майні (Німеччина), на базі якого пізніше планувалося створення Європейського центрального банку. Він повинен був здійснювати різні заходи, спрямовані на зменшення дефіциту бюджетів, боротьбу з інфляцією тощо. При цьому всі дії Європейського центрального банку повинні стати незалежними від національних урядів країн Європейського союзу. Початковий капітал цього банку планувався у розмірі 5 млрд екю.

Третій етап передбачав заміну національних валют єдиною європейською валютою. Емісію цієї валюти мав здійснювати Європейський центральний банк.

Слід зауважити, що терміни не встановлювались, але експерти вважали, що перший етап буде потребувати 6—7 років, а другий етап швидко трансформується в третій.

Як показав історичний досвід, процес розвитку даної системи хоч і відбувався досить важко, але в цілому успішно. Вже в 1991 р. європейські країни підписали в м. Маастрихті (Нідерланди) »Угоду про Європейський союз», яка стала чинною після її ратифікації в 1993 p., і передбачала посилення інтеграції країн-членів Європейського союзу з подальшим розвитком валютного союзу на основі введення єдиної грошової одиниці. З початку 1990-х pp. почав діяти перший етап плану Делора. Його успішна реалізація сприяла початку другого етапу і його трансформації в третій. Останній почався з 1997 р. після наради в Амстердамі країн-учасниць Європейського союзу. Країни підтвердили рішення про введення з 1999 р. єдиної європейської валюти (ЄВРО).

Цей досить складний і, головне, піонерний процес, який не мав (принаймні в таких масштабах) аналогів у попередній історії людства, вимагав певної підготовчої роботи. Вона полягала в тому, що ті країни, які бажали ввести єдину валюту, мали виконати певні умови. Вони досить жорсткі й вимагають значних зусиль з боку кожної держави. Найважливіші з цих умов:

1. країни повинні тримати дефіцит державного бюджету на рівні не більше 3 % від ВВП в ринкових цінах;

2. державний борг не може перевищувати 60 % ВВП, який підраховано на базі ринкових цін;

3. рівень інфляції не повинен бути вищим 1,5 % від рівня інфляції в трьох країнах-членах Європейського союзу з найменшими показниками інфляції;

4. середня номінальна ставка відсотка за довгостроковими (на 10 років) кредитами не може бути більшою 2 % від середнього рівня такої ставки в трьох країнах Союзу з найменшими ставками за такими кредитами.

Перелічені умови були досить жорсткими і спочатку тільки одна країна Європейського союзу (Люксембург) укладалась у »прокрустове ліжко» цих вимог. Але незважаючи на певні труднощі у виконанні цих вимог для більшості країн Союзу, процес реалізації плану введення єдиної європейської валюти поступово йшов до свого завершення. 1 січня 1999 р. було зафіксовано курс національних валют до євро, і на його основі почався перерахунок усіх фінансових та інших активів як у країнах-членах союзу, так і за його межами.

Початку цього процесу передувала велика підготовча робота, яка включала й експеримент. У 1999 р. за півроку було здійснено таке. В Італії за згодою Європейського центрального банку та Європейської комісії надрукували 1 млрд євро і завезли у поштові відділення двох маленьких міст біля Флоренції — Понтассьєве і Ф’єзоле. Громадяни цих міст могли поміняти свої ліри на євро за курсом 1 євро за 2000 лір і розрахуватись ними в усіх установах цих містечок. Експеримент викликав жвавий інтерес, особливо серед європейських нумізматів.

Підготовча робота полягала і в тому, що треба було накарбувати велику кількість монет. Тому з травня 1998 р. у французькому містечку Пессак (біля Бордо) почали карбувати монети євро. До кінця 2001 р. було викарбувано 7,5 млрд монет загальною вагою 30 тис. т, що в чотири рази більше ваги Ейфелевої вежі. А в цілому на початку існування євро було випущено 12 млрд банкнот номіналом 500, 200, 100, 50, 20, 10, 5 євро, а також 70 млрд монет номіналом 1,2 євро і в 50,20,5,2 і 1 цент.

Вже на початку 1999 р. 11 країн Європи (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Нідерланди, Австрія, Бельгія, Португалія, Фінляндія, Ірландія та Люксембург) ввели як паралельну валюту (поруч з національною) євро. Але до 1 січня 2002 р. ця валюта використовувалася в безготівкових розрахунках. Що стосується таких країн, як Великобританія, Швеція і Данія, то вони поки що займають очікувальну позицію і за бажанням можуть приєднатись до системи євро. Таке саме право має і Греція, але за умови, що вона досягне необхідних для такого вступу економічних показників.

Процес уведення євро йшов з успіхом і до початку 2002 р. в цих країнах євро було введено в готівковий обіг. Спочатку (у першій половині 2002 р.) євро ходив паралельно з національними валютами, а з 1 липня 2002 р. єдиним платіжним засобом став

тільки євро. Що ж стосується остаточних сум у національній валюті, то протягом декількох років їх можна буде поміняти на євро.

Введення євро має і суто економічне значення, бо, за розрахунками спеціалістів, з уведенням євро країни будуть економити приблизно 15—20 млрд дол. на рік, або в межах 0,5—1 % від ВВП кожної країни. При цьому в більшому виграші будуть малі країни Європейського союзу. Це важливий фактор, який сприяв уведенню єдиної валюти. Певною причиною введення євро є і те, що європейські країни завжди суперничали з США. Це суперництво пролягає і в площині валют. Зрозуміло, що екю не могло стати повноцінним конкурентом для долара хоча б через те, що ця грошова одиниця не використовувалася в готівковому варіанті. Більші перспективи у євро. Достатньо сказати, що економічна база євро досить широка і за рівнем розвитку економіки 11 країн Європейського союзу, які ввели євро, зіставна з економікою CILIA. Так у 2000 р. населення цих країн становило 291 млн чоловік (США — 268 млн), їх ВВП дорівнював 6,3 трлн дол. (США — 7,8 трлн дол.), загальний зовнішньоторговельний оборот цих країн становив 1,6 трлн дол. (США — 1,6 трлн дол.), а обсяг фінансових ринків (це капіталізація акцій, облігацій і банківських активів) становила 21,1 трлн дол. (США — 22,9 трлн дол.)

Проте глибинною причиною цього важливого процесу є інтернаціоналізація господарського життя. Шлях, яким іде об’єднана Європа, має міжнародне значення, а тому варто звернути увагу на складні проблеми, які ще необхідно вирішити країнам Європейського союзу в процесі використання єдиної валюти.

До числа найважливіших і водночас важких проблем слід зарахувати проблему наявності різних темпів інфляції, а також проблему дефіциту державних бюджетів, що за своїми показниками дуже відрізняється в різних країнах, які ввели євро. Зменшення темпів інфляції та зменшення бюджетного дефіциту — це один з головних напрямків подальшого вдосконалення сучасної Європейської валютної системи. Саме це повинно стати визначальним чинником забезпечення її стабільності принаймні на даному етапі.

З метою підтримки стабільності євро в умовах загрозливих темпів інфляції або суттєвого збільшення дефіциту державного бюджету передбачається застосовувати до країн-учасниць санкції у вигляді різноманітних штрафів, обмежень на отримання кредитів у європейському інвестиційному банку тощо до тих пір, поки не буде здійснено відповідне коригування дефіциту державного бюджету або доки не буде вгамовано інфляцію до прийнятних рівнів. Але поряд з цими каральними методами розробляються і заходи щодо надання допомоги країнам-партнерам, для котрих названі вище проблеми загострюються до масштабів, які становлять певну загрозу євро.

Уведення євро виводить цю валюту на світові фінансові ринки, що надає їй статусу значно більшого ніж статус власне регіональної валюти. Ураховуючи ці обставини і не маючи можливості найближчим часом приєднатись до цього валютного союзу, Україна вводить операції з євро на валютний ринок нашої держави. Вже на початку 1999 р. Національний банк України дозволив комерційним банкам здійснювати конверсію євровалют у євро і здійснювати купівлю-продаж євро на міжбанківських валютних біржах нашої держави.