Вступ до мовознавства - Кочерган М.П. - 2.4. Лінгвістичний (функціональний) аспект у вивченні звуків

Поняття фонеми

Як уже зазначалося, звуки можна вивчати у фізичному (акустичному) і фізіологічному (артикуляційному) аспектах. Третім аспектом у вивченні звуків є лінгвістичний, який розглядає функції звуків у мові. Функціональний аспект у вивченні звуків є найважливішим.

Для того щоб вивчити функції звуків, їх необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах. Протиставлення в мовознавстві називають опозицією.

Опозиції бувають релевантні (від англ. relevant "доречний, до діла"), тобто здатні служити для розрізнювання слів і морфем, і нерелевантні, які не здатні виконувати таку функцію. Так, скажімо, опозиція [а] - [и] - [у] в українській мові є релевантною, бо вона розрізняє значення слів дам, диму дум. В англійській мові релевантною є опозиція [е] - [л] - [і] - [і:] - [о] - [о:] - [аг] - [u:]: bet [bet] "заклад, парі", but [bAt] "але, крім", bit [bit] "кусок, трошки", beat [bi:t] "бити", "удар", bot [bot] "личинка овода", bought [bo:t] "купив", bat [baet] "кажан", boot [bu:t] "черевик".

Опозиція довгих і коротких голосних для української мови є нерелевантною (nop. мама і ма-а-ма, де значення від довготи [а] не залежить), тоді як для англійської і німецької мов є релевантною (англ. cart [ka:t] "віз" - cut [kAt] "різати", нім. saat [za:t] "посів" - satt [zAt] "ситий"). Для російської мови нерелевантною є опозиція [г] - [у]: [гол] - [уол], а для української мови вона є релевантною: ґніт [ґн'іт] "шнур, що використовують у деяких освітлювальних приладах - гасових лампах, керогазах тощо" - гніт [гн'іт] "гноблення".

Як бачимо, в українській мові довгота чи короткість звука не впливає на розрізнення слів, так само як заміна [г] проривного на [g] фрикативний у російській мові.

Функцію розрізнення виконує фонема.

Фонема - мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць - морфем і слів.

Отже, звуки [а], [и], [у], [ґ], [г] в українській мові є окремими фонемами, бо вони, як свідчать вищенаведені приклади, служать для розрізнення слів, так само як звуки [е], [л], [і], [і|], [з], [о:], [ае], [u:] - в англійській, [о:], [а] - в німецькій. Іншими словами, фонема - це мінімальна релевантна звукова одиниця.

Фонема виконує дистинктивну (від лат. distinctio "пізнання") - тобто смисло- і форморозрізнювальну функції. Так, у словах як [jax], так, пак фонеми <j>, <т>, <п>, нім. Капіеикра&", Tante "тітка" фонеми <k>, <t>, фр. coûte [kut] "варто", toute [tut] "уся" фонеми <к> і <t> виконують смислорозрізнювальну функцію, а в словах рука, руки, англ. man [пне.п] "чоловік", men [men] "чоловіки, люди" фонеми <а> і <и>, <зз> і <е> мають форморозрізнювальну функцію, оскільки розрізняють іменникові форми у першому випадку називного і родового відмінків, а в другому - однини та множини. Загалом, можна було б не акцентувати на форморозрізнювальній функції фонем, оскільки зміна форми завжди зумовлює зміну смислу (різні форми мають різний смисл).

Додатковою є делімітативна функція (від фр. delimitation "визначення кордону"), яка вказує на межі слів чи морфем. Так, скажімо, в англійській мові фонема <г)> не може знаходитися на початку слова чи морфеми. У японській мові фонема <g> трапляється тільки на початку слова, а в інших позиціях вона реалізується в звуці [т]].

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема й звук не одне й те саме. Це різні величини. Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:

1) фонема - соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук - індивідуальне явище;

2) фонема - мовна одиниця; звук - мовленнєва;

3) фонема - абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук - конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку тощо;

4) фонема - величина стала; звук - величина залежна (у слові боротьба звук [т*] під впливом сусіднього

[д] вимовляється як [д'], однак цей звук [д' ] представляє фонему <т>).

Про те, що фонема і звук - різні речі, засвідчують також такі факти:

1) у ролі однієї фонеми можуть виступати різні звуки. Так, у словах просити і просьба [проз'ба] фонему <с> представляють звуки [с] і [з'], а в російських словах вол [вол], волы [валы], валовой [въллво£] фонема <о> представлена трьома звуками - [о], [л], [ъ];

2) у ролі однієї фонеми можуть виступати два звуки разом (за умови, коли дифтонги трактувати як поєднання двох голосних у межах одного складу, а не один складний голосний звук): англ. boy [bol] "хлопець", house [haus] "будинок", time [taim] "час", note [nout] "записка", beer [Ьіз] "пиво"; нім. Eisen ['aezen] "залізо", heute ['hoete] "сьогодні", Haus [haus] "будинок". Тут дифтонги [oi], [au], [ai], [ои], [із], [ае], [ое] є окремими фонемами, бо кожне слово протиставляється всім іншим дифтонгом, а не якоюсь його частиною. Наприклад: boy [bol] "хлопець", by [bal] "при, біля", bay [bei] "бухта", be [bi:] "бути", bar [ba:] "хвіртка", bow [bau] "кланятися". Фонеми, які складаються з двох звуків, завжди належать до одного складу, характеризуються однією артикуляцією, не перевищують довготи монофтонгічної фонеми. Така фонема функціонує як одне ціле, хоч і складається з двох звуків;

3) в одному звукові можуть збігатися дві фонеми. Так, у слові сміється [с'м'цец'а] звук [ц*] представляє фонеми <т"> і <с'>, а в російському слові сшить [Й1ыт'] звук [пі] представляє фонеми <с> і <ш>;

4) крім сегментних фонем, за деякими теоріями, зокрема теорією фонем американської фонологічної школи, існують суперсегментні фонеми - фонеми тону і наголосу. У словах мука і мука, скажімо, сегментні фонеми одні й ті самі, однак ці слова різняться значенням, і єдиним засобом розрізнення є наголос, що дає підставу інтерпретувати його як фонему.

Отже, фонеми існують у нашій свідомості як єдині комплекси звуків. У філософському плані співвідношення фонеми і звука можна визначити як відношення сутності та явища.