Міжнародні валютно-фінансові відносини - Боринець С.Я. - 7.2. Зовнішній борг і проблеми його обслуговування

Зовнішня заборгованість — це сума фінансових зобов'язань країни іноземним кредиторам, що підлягають погашенню в обумовлені терміни. Найгостріше проблема зовнішньої заборгованості стоїть перед країнами, що розвиваються, і переросла нині в проблему кризи заборгованості.

Криза заборгованості зумовлена, на перший погляд, рухом позикового капіталу, кредитних коштів, що видавалися промислово розвинутими країнами молодим державам. Насправді її причини значно глибші. Вони охоплюють усю систему відносин господарського спілкування між партнерами з приводу руху капіталів, товарів і послуг. Тому за своєю політико-економічною природою криза заборгованості має трактуватися не просто як криза фінансово-кредитних відносин розвинутих країн з молодими державами, а як найбільш узагальнюючий прояв кризи всієї системи світогосподарських відносин між ними. І якщо це так, то і вихід з неї в рамках діючої системи нерівноправних відносин неможливий. Отже, ситуація вимагає докорінної зміни цих відносин, їх перебудови на справедливій демократичній основі, встановлення нового міжнародного економічного порядку.

Загальний обсяг зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, на початку XXI ст. перевищив 2 трлн доларів. Проте тягар заборгованості визначається навіть не стільки абсолютним обсягом боргу, скільки сумою платежів із його погашення, їх відношенням до валового національного продукту і експорту.

Погіршення умов кредитування молодих держав останніми десятиріччями супроводжувалося більш швидкими темпами збільшення виплат з обслуговування боргу, особливо процентів, ніж зростання самого боргу. Саме ця обставина в поєднанні з різким скороченням експорту, погіршенням умов торгівлі, зростанням масштабів нееквівалентності в обміні та посиленням протекціоністських дій ТНК не дозволила країнам, що розвиваються, своєчасно сплачувати заборгованість. Проблема зовнішнього боргу переросла в кризу заборгованості.

Зовнішня заборгованість країн, що розвиваються, становила (у млрд. дол. США): 1955 р. — 37,1; 1965 р. — 72,9; 1975 р. — 335,0; 1985 р. — 1186; 1990 р. —1600,0; 1995 р. — 2000,0.

З кожним роком молоді держави змушені витрачати все більшу частину своїх експортних надходжень на відшкодування боргу та сплату процентів, що істотно обмежує можливості імпорту необхідного цим країнам виробничого устаткування і технології, та негативно позначається на перспективах їх економічного розвитку. Так, якщо у 1975 р. країни, що розвиваються, витрачали на відшкодування боргів і сплату процентів 13 % своїх експортних надходжень, то з 1986 р. — понад 30, що значно перевищує критичну межу у 25 %. У Латинській Америці й Африці на південь від Сахари відношення платежів з боргу до суми експорту становить відповідно 41 і 25 %.

У деяких країнах, що розвиваються, платежі з боргу навіть перевищують експортні надходження. Тягар платежів з боргу настільки значний, що не лише стримує економічний розвиток молодих держав, а й практично не дає змоги підтримувати навіть той злиденний рівень споживання в багатьох з них, який було досягнуто в 70-ті роки. Усе це гальмує і навіть паралізує економічний прогрес країн, що розвиваються, блокує підвищення життєвого рівня населення, відкидаючи його нерідко на багато років і навіть десятиріч назад.

Країни, що розвиваються, економічно неспроможні сплатити величезні борги і проценти по них. Вони опинилися у своєрідній пастці. Водночас ситуація, що склалася, реально загрожує і кредиторам, бо може викликати ланцюгову реакцію банкрутств, практичний розвал усієї фінансово-кредитної системи, а тому змушує уряди і керівників міжнародних фінансових кіл здійснювати певні заходи щодо лібералізації фінансово-кредитних відносин із країнами, що розвиваються. Остаточно подолати кризу заборгованості не можна без прийняття глобальних і разом з тим кардинальних політичних рішень, які б враховували інтереси молодих держав і не підривали функціонування всесвітнього господарства, всієї системи світогосподарських зв'язків.

Термін "криза заборгованості" цілком придатний і для характеристики стану зовнішньої заборгованості деяких країн Східної Європи, і передусім Польщі. Так, протягом 1971—1987 рр. ця країна, отримавши кредитів на загальну суму 47 млрд. доларів, виплатила за них у рахунок погашення своєї заборгованості 50 млрд. доларів і залишалася ще винною близько 40 млрд. Щоправда, кредитори Польщі за останні роки "подарували" їй значні суми боргу, що привело до суттєвого зменшення загальної зовнішньої заборгованості. Так, за деякими розрахунками, зовнішній борг Польщі на початок 1992 р. становив лише 23 млрд. доларів.

Країни з розвиненою ринковою економікою також мають зовнішні борги (а деякі і досить значні), проте, у зв'язку з їх відносною економічною стабільністю зовнішня заборгованість не набула тієї гостроти, як для країн, що розвиваються, та держав Східної Європи.

За даними Міжнародного валютного фонду, валовий (внутрішній і зовнішній) борг усіх разом узятих індустріально розвинутих країн світу зріс з 40 % розміру сумарного валового внутрішнього продукту (ВВП) у 1978 р. до понад 70 % у 2004 р. США, наприклад, маючи найбільший у світі розмір ВВП, найзначніші розміри закордонних інвестицій, найбільшу масу своєї валюти за межами країни, є в той же час найбільшим у світі боржником.

За подібних обставин розвинутим країнам треба було б бити на сполох, однак у жодній з них проблема заборгованості не стояла і не стоїть на першому плані, оскільки державний борг, якщо він за своїми розмірами не виходить за прийняті параметри макроекономіки, не є чимось загрозливим. Крім того, у високо-розвинутих країнах, як правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи менший борг інших країн-дебіторів.

У такому разі, коли сприятливі економічні умови, державний борг здатний навіть "працювати" на державу. В кінці XIX ст. у Росії за рахунок випуску та розміщення за кордоном державних облігацій, тобто фактично за рахунок зовнішнього боргу, були засновані численні казенні заводи, збудовані залізниці та інші важливі об'єкти.

Якщо державний борг зростає швидше, ніж валовий внутрішній продукт, тоді обслуговування державного боргу може здійснюватися і за рахунок накопичення та споживання, тобто за рахунок зниження життєвого рівня населення.

Якщо державний борг зростає в умовах припинення росту ВВП або його падіння — то наслідки для країни-боржника можуть бути більш негативні. Коли борги накопичуються з року в рік, то це може спричинити до поступового сповзання країни в боргову кабалу і навіть поставити питання про майбутню економічну незалежність і втрату політичних позицій у світовому співтоваристві.

Щодо управління державним зовнішнім боргом в Україні, то суттєвою проблемою тут є високий рівень валютного ризику, що зумовлено значною часткою зовнішнього боргу в загальній заборгованості держави (70 %). Залежно від ситуації на внутрішньому і міжнародному фінансових ринках слід використовувати можливості виваженого трансформування зовнішнього боргу у внутрішній, що у свою чергу вимагає від уряду та НБУ вжиття ефективних заходів щодо радикального удосконалення внутрішнього фінансового ринку. Це можливе лише за належної ліквідності державних цінних паперів і високого рівня їх капіталізації.

У системі управління платоспроможністю України важливу роль відіграє лімітування зовнішнього запозичення. Цей механізм теж має бути повністю прозорим — від стадії розгляду доцільності запозичення до остаточного боргу.

Зміцнення платоспроможності України лежить у площині загального прискорення соціально-економічного розвитку, ефективнішого використання власних матеріальних і фінансових ресурсів, поглиблення процесів ринкової трансформації економіки, а також її детінізації. Зміцненню фінансових позицій Української держави мають також слугувати легалізація та повернення в Україну вивезених коштів, удосконалення зовнішньоекономічної діяльності, її геостратегічна диверсифікація, поліпшення умов міжнародної торгівлі.