Ринок фінансових послуг - Науменкова С.В. - 3.1. Сутність та види лізингу

3.1. Сутність та види лізингу.

3.2. Порядок оформлення договору фінансового лізингу.

3.3. Надання послуги фінансового лізингу.

3.4. Розрахунок лізингових платежів.

3.5. Оподаткування операцій фінансового лізингу.

3.1. Сутність та види лізингу

Лізинг — один із найпоширеніших у світовій практиці методів фінансування технічного оснащення та оновлення виробництва, який має давні традиції.

Загальне поняття лізингу наведено в ч. 1 ст. 292 Господарського кодексу.

Лізинг — це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Основою будь-якої лізингової угоди є фінансова (кредитна) послуга: лізингодавець купує майно у власність для наступного надання його у користування лізингоодержувачу, який за рахунок періодичних лізингових внесків відшкодовує його вартість. Отже, лізинг має ознаки, властиві кредиту, — терміновість, платність, матеріальне забезпечення.

Лізинг також постає як вид підприємницької діяльності, який сприяє розвитку економіки, перетворившись у самостійну сферу вкладання капіталу. Слід зазначити, що лізингова діяльність охоплює не тільки великі компанії, а й сферу середнього і малого бізнесу, Частка витрат на лізингові операції в загальних обсягах капітальних вкладень у машини й обладнання становить: у США — 33 %, в Англії, Франції, Швеції, Іспанії — 13—17; Італії, Голландії — 12-14 %. В Японії щорічний приріст обсягу лізингових операцій становить 25—30%.

До основних функцій лізингу належать:

— виробнича: оперативне розв'язання проблем технічного пере оснащення виробництва; забезпечення доступу підприємства до нової техніки та технологій;

— фінансова: надання основних фондів у користування на умовах кредиту; використання податкових та амортизаційних пільг;

— збутова: стимулювання просування продукції; освоєння нових сегментів ринку.

Лізинг виник на основі розвитку орендних відносин, що обумовлює спрощене сприйняття лізингу як форми довгострокової оренди основних фондів, які передаються у тимчасове користування на платній основі і на визначений угодою строк. Разом з тим є певні відмінності між поняттями лізингу та оренди, а саме:

— у більшості лізингових операцій (це стосується насамперед фінансового лізингу), на відміну від оренди, передбачається участь третьої сторони — продавця (постачальника) майна, оскільки при укладанні лізингового договору лізингодавець, як правило, ще не є власником майна, на нього тільки покладається обов'язок придбати його у власність;

— предметом лізингового договору є не споживна річ, що належить до основних фондів, у той час як на практиці має місце оренда землі чи житлових приміщень;

— лізинговий платіж, на відміну від орендного, має особливу структуру (з огляду на склад витрат, що відшкодовуються лізингоодержувачем).

Правова природа лізингу відображається у Цивільному кодексі (визначено загальні правові ознаки лізингових операцій); Господарському кодексі (визначено загальні правові ознаки лізингових операцій та встановлено особливості правового регулювання лізингових операцій для банків); законах України "Про фінансовий лізинг" від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР; "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001р. № 2664-ІП (визначено питання державного регулювання фінансового лізингу як фінансової послуги); "Про банки і банківську діяльність'' від 7 грудня 2000 р. № 2121-ПІ (регулює загальні умови та порядок здійснення лізингових операцій банками); "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 р. №334/94-ВР та "Про податок на додану вартість" від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР (визначено правила оподаткування лізингових операцій) (табл. 3.1).

Історична довідка

Документи свідчать, що оренда (лізинг) має глибоке історичне коріння. Про цей вид угод було відомо ще в древній державі Шумер (приблизно 2000 р. до н. е.). У шумерському місті Ур знайдені глиняні таблички, які містять відомості про оренду сільськогосподарських знарядь, землі, водних джерел, волів та інших тварин. Представники інших древніх цивілізацій, наприклад, греки, римляни та єгиптяни, вважали оренду доступним та вигідним засобом придбання устаткування, землі та домашньої худоби.

Англійський історик Т. Кларк виявив кілька положень про оренду в Законах Хаммурапі, прийнятих у 1775—1750 рр. до н. е. Група статей, що стосуються власності, — найбільша в судебнику царя Хаммурапі. У статтях докладно розглянуто всі випадки оренди й норми орендної плати, умови застави майна.

Про доцільність відокремлення права володіння від права власності згадується у працях Арістотеля (384/383—322 р. до н. е.). Саме йому належить назва одного з трактатів у "Риториці": "Багатство полягає в користуванні, а не в праві власності".

Древні фінікійці використовували оренду суден, яка за своєю природою дуже схожа на типову форму сучасного лізингу устаткування. Довгострокові чартерні угоди підписувалися на строк, що покривав розрахунковий період експлуатації суден, та передбачали взяття орендарем переважної частини зобов'язань, що випливали з монопольного використання орендованих засобів.

Як свідчить історія, орендували навіть військову техніку. Відомості про одну з перших таких угод відносять до 1066 р., коли Вільгельм Завойовник орендував у нормандських судовласників кораблі для вторгнення на Британські острови.

У XI ст. у Венеції практикувалися угоди, які за змістом наближалися до лізингових. Вони передбачали передачу в оренду торговцям і власникам торгових суден дорогі на ті часи якорі, які після плавання поверталися власникам.

Протягом тривалого часу лізингові відносини мало чим відрізнялися від орендних, тобто були взаємопов'язаними. У середні віки орендна діяльність обмежувалася здаванням сільськогосподарського знаряддя і коней. У той час операції, аналогічні лізинговим, застосовувалися у Великий Британії, де у 1284 р. був прийнятий Закон Уельсу, що регулював відносини, схожі з лізинговими. Унаслідок жорсткої системи земельного законодавства придбання земельних прав обмежувалося, тому довгострокова оренда у багатьох випадках була єдиним доступним засобом використання землі. Також відомо, що оренда коней і фургонів застосовувалася у США на початку XIII ст.

Стрімкий розвиток економічних відносин зумовив зацікавленість виробників техніки й устаткування у необхідному фінансуванні. Ця обставина викликала в США на початку XX ст. хвилю кредитування в розстрочку. Вважається, що саме тоді була започаткована практика лізингового фінансування.

У 30-ті роки Генрі Форд ефективно використовував оренду з метою розширення збуту своїх автомобілів. Проте "батьком" автомобільного лізингового бізнесу вважається Золлі Френк — торговий агент із Чикаго, який на початку 40-х років першим запропонував довгострокову оренду автомобілів.

Під час Другої світової війни почав швидко розвиватися лізинговий бізнес, коли здійснювалося постачання американської техніки.

Комерційні банки США брали участь у лізингових операціях на початку 60-х років. Розвиткові лізингового бізнесу сприяло рішення Федеральної резервної системи у 1971 р. про дозвіл банкам створювати дочірні фірми для здавання в оренду устаткування, а потім і нерухомості.

У країнах континентальної Європи лізингові компанії почали формуватися у першій половині 60-х років XX ст. На відміну від США і Великої Британії, в Європі правове середовище для розвитку лізингу виявилось менш сприятливим унаслідок особливостей західноєвропейської системи права, яка, на відміну від романо-германскої правової системи, ґрунтувалася на Інших підходах щодо поділу права власності та права володіння.

Розвиток лізингу у країнах Західної Європи висвітлюється у річних звітах Європейської федерації асоціації лізингових компаній LEASEUROPE, яку було створено у 1972 р. у Брюсселі. її членами є лізингові союзи Бельгії, Данії, Німеччини, Фінляндії, Франції, Великої Британії, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Австрії, Португалії, Швеції, Швейцарії, Іспанії та Росії. За даними LEASEUROPE найбільші обсяги взятого в лізинг устаткування припадають на Велику Британію, Німеччину і Францію. Найчастіше договір лізингу укладається на автомобілі (38,7 %), машини та промислове устаткування (24,4 %), комп'ютери та офісну техніку (13,9 %), транспортні засоби (13,8 %). ,

Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу.

Суб'єктами лізингу можуть бути:

— лізингодавець — юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

— лізингоодержувач — фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

— продавець (постачальник) — фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу;

— інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

Суб'єктами лізингу можуть бути лізингові компанії, банки, суб'єкти господарської діяльності (підприємства, організації та об'єднання всіх видів і форм власності, асоціації, союзи" концерни, консорціуми, торгові доми, посередницькі та консультаційні фірми, страхові компанії, кредитно-фінансові установи), засновницькими документами яких передбачено здійснення лізингової діяльності, об'єднання лізингових компаній та інших суб'єктів лізингової діяльності, національні та міжнародні комерційні та некомерційні об'єднання, що створюються з метою реалізації великих проектів і програм, отримання додаткових вигод і досягнення соціального ефекту.

Таблиця 3.1. Визначення лізингу відповідно до законодавства України

Закінчення табл.3.1.

Будь-який із суб'єктів лізингу може бути як резидентом, так і нерезидентом країни.

Предметом лізингу (предметом договору лізингу) може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Це може бути будь-яке нерухоме та рухоме майно, в тому числі машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка тощо, не заборонене до вільного обігу на ринку та щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

Предметом лізингу не можуть бути земельні ділянки та інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого немає заборони передачі в користування або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, встановленому Законом "Про фінансовий лізинг".

Залежно від особливостей придбання майна лізингодавцем розрізняють прямий та непрямий лізинг.

Прямий лізинг має місце, коли за договором лізингу лізингодавець передає лізингоодержувачеві у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем.

Непрямий лізинг має місце у випадку спеціального придбання майна лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов.

Господарський кодекс України визначає два головні види лізингу: оперативний та фінансовий.

Незважаючи на те, що немає спеціального закону про оперативний лізинг, правові ознаки оперативного лізингу в Україні окреслено у відповідних статтях Цивільного та Господарського кодексів, Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (див. табл. 3.1). Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються Законом України "Про фінансовий лізинг" та положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку.

За договором фінансового лізингу (далі — договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

До головних спільних ознак фінансового та оперативного лізингу належать такі:

1) строковий та платний характер;

2) предметом лізингу є неспоживна річ, віднесена відповідно до законодавства України до основних фондів;

3) участь у лізингових операціях, на відміну від оренди, третьої сторони — продавця (постачальника) майна (для фінансового та непрямого оперативного лізингу).

Разом з тим є відмінності між оперативним та фінансовим лізингом.

Так, у п. 2 ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг зазначається, що операція фінансового лізингу — операція, яка включає такі характерні риси:

— лізингоодержувач визначає обладнання й вибирає постачальника, здебільшого не покладаючись на досвід і думку лізингодавця;

— обладнання, придбане лізингодавцем у зв'язку з договором лізингу, який або укладений, або має бути укладений між лізингодавцем і лізингоодержувачем;

— лізингові платежі, належні до сплати за договором лізингу, обчислюються таким чином, щоб урахувати, зокрема, амортизацію всієї або значної частини вартості обладнання.

Основні відмінності між оперативним та фінансовим лізингом узагальнено в табл. 3.2. Вони стосуються насамперед особливостей обліку та використання майна.

Таблиця 3.2. Порівняльна характеристика оперативного та фінансового лізингу

Закінчення табл. 3.2.

Так, оперативний лізинг:

— передбачає значно менший, ніж нормативний строк служби, термін експлуатації майна лізингоодержувачем;

— сума лізингових платежів за період дії лізингового договору забезпечує відшкодування лізингодавцю шляхом нарахування амортизації вартості об'єкта лізингу лише частину його початкової (відновлюваної) вартості;

— після закінчення дії договору оперативного лізингу предмет лізингу підлягає поверненню лізингодавцю та може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу або договір може бути продовжено;

— предмет лізингу не обліковується на балансі лізингоодержувача.

При фінансовому лізингу:

— лізингоодержувач користується предметом лізингу протягом більш тривалого періоду (не менше, ніж один рік);

— за період дії лізингового договору амортизується вся або більша частина вартості майна;

— після закінчення строку дії договору фінансового лізингу право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача за умови укладання відповідного договору купівлі-продажу;

— предмет фінансового лізингу обліковується на балансі лізингоодержувача та ним амортизується, що дає змогу оптимізувати податкову базу;

— лізингодавець має право інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти.

Це обумовлює можливу участь банківських установ у кредитному обслуговуванні лізингових компаній, перетворюючи лізинг у складну форму господарських зв'язків, яка водночас поєднує елементи купівлі-продажу, кредиту та оренди.

Страхування та технічне обслуговування предмета лізингу здійснюється за рахунок лізингоодержувача, якщо інше не передбачено договором.

Відповідно до законодавства України фінансовою послугою вважається лише фінансовий лізинг.

Лізингові угоди мають певні особливості, що дає змогу виокремити численні види лізингу (табл. 3.3).

Таблиця 3.3. Основні види лізингу

Продовження табл. 3.3.

Закінчення табл. 3.3.

При розгляді видів лізингу враховують насамперед ознаки їх класифікації. До таких ознак належать: ступінь окупності та термін використання предмета лізингу, обсяг обслуговування, склад учасників, джерела фінансування, форма лізингових платежів та ін.

Як окремий вид піднайму предмета лізингу виокремлюють ще сублізингу.

Сублізинг — це вид піднайму предмета лізингу, згідно з яким лізингоодержувач за договором лізингу передає третім особам (лізингоодержувачем) у володіння та користування за плату на погоджений строк відповідно до умов договору сублізингу предмет лізингу, отриманий раніше від лізингодавця за договором лізингу. При передачі майна в сублізинг право вимоги до продавця переходить до сублізингоодержувача за договором сублізингу, для укладання якого обов'язково потрібна письмова згода лізингодавця.

Особливості правового забезпечення лізингових відносин у різних країнах подано у табл. 3.4.

Відповідно до Закону України "Про приєднання України до Конвенції УНЩРУА про міжнародний фінансовий лізинг" від 11 січня 2006 р. № 3301-IV наша держава з 1 липня 2007 р. приєдналася до зазначеної Конвенції, укладеної 28 травня 1988 р. у м. Оттаві.

Метою приєднання є:

— потреба зробити міжнародний фінансовий лізинг доступнішим;

— усунення юридичних перешкод для міжнародного фінансового лізингу обладнання та забезпечення справедливої рівноваги інтересів усіх сторін операції;

— удосконалення правових норм та їх адаптація до особливих тристоронніх відносин на основі операції фінансового лізингу;

— розроблення уніфікованих правил, які стосуються цивільного та торговельного прав міжнародного фінансового лізингу.

Таблиця 3.4. Правове забезпечення лізингових відносин у різних країнах

З метою сприяння всебічному поглибленню економічного співробітництва держав Співдружності Незалежних Держав, забезпечення сприятливих умови для розвитку лізингу між державами на взаємовигідній основі та підтримки прагнення до взаємовигідного співробітництва суб'єктів економічної діяльності в 1998 р. у Москві главами урядів країн СНД було прийнято Конвенцію про міждержавний лізинг країн — членів СНД.

У 2005 р. на 25-му пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї країн — учасників Співдружності Незалежних Держав з метою розвитку форм інвестицій на основі лізингу, захисту прав власності, прав учасників інвестиційного процесу, забезпечення ефективності інвестування було прийнято "Модельний закон про лізинг", у якому визначено правові та організаційно-економічні особливості лізингу в країнах СНД.