Фінанси країн Європейського Союзу - Карлін М.І. - 13.4. Фінансово-економічні результати демократичних реформ у Іспанії

Показником результативності реформ і зростання добробуту нації є підвищення середньорічного доходу на одну особу. Колись, на межі 50—60-х років, перші франкістські реформатори з католицького товариства "Опус Деї" несміливо мріяли про щорічний 800-доларовий дохід на одну особу. До кінця франкістського періоду їм вдалося довести цей показник до 4000 дол. Через чверть століття, до 2002 р., середньорічний дохід на одну особу зріс у 4,5 раза і перевищив 19 тис. дол. (85 % середнього рівня ЄС).

Частка бідних людей з доходом, меншим половини серед-ньонаціонального рівня, скоротилася за останнє десятиріччя на три пункти і становила 19 % (для порівняння: у Великій Британії, Португалії та Греції чисельність населення, що знаходиться за межею бідності, — 22—23 %). Частка 10 % сімей з найвищими доходами впала з 39,6 до 25,2 %, що, безумовно, свідчить про тенденцію до справедливішого розподілу національного багатства.

Головна особливість соціально-економічної моделі нової демократичної Іспанії — вражаюче зростання соціальних витрат, частка яких у ВВП за 1975—2002 рр. збільшилася у три рази і становила 24. При цьому іспанська держава (більш ніж яка-небудь інша в Європі) взяла на себе найбільшу частку (понад 80 %) фінансування цих витрат, чому значною мірою сприяла ефективна реформа податкової системи, що стала свого роду фундаментом і основою суспільної солідарності.

Вражаючі зрушення відбулися і в системі вищої школи. Остання остаточно покінчила з франкістською спадщиною і перестала бути елітарно-класовою та соціально недоступною для малозабезпечених верств населення. Зростання кількості студентів, особливо в державних вищих навчальних закладах, набуло лавиноподібного характеру. За 1980—2001 рр. їх кількість збільшилася з 500 тис. до більше 1,5 млн (30,5 % загальної кількості молоді), а частка осіб з університетським дипломом у загальній чисельності працездатного населення підвищилася з 5 до майже 9 %. Забезпечивши повну незалежність освітнього процесу університетів і їх автономію, держава, проте, взяла на себе основну частку фінансування вищої школи: 47 (з 57) вищих навчальних закладів сьогодні є державними, в них навчається 97 % загальної кількості студентів, значна частина молоді країни.

Як не парадоксально, але проблема іспанського безробіття — феномен демократичних перетворень. Не слід забувати, що франкістський патерналізм і соціальне законодавство, "проголошували соціальне братство", забороняли звільнення робітників (у обмін на заборону страйків й інших форм протесту), що дозволяло підтримувати досить низький рівень безробіття.

Надлишок робочої сили всередині країни регулювався її масовою еміграцією (у 1960—1970 рр. вона становила 3,3 млн осіб, 10 % населення країни). Швидке зростання цього показника (до 25 % на початку 90-х років, найвищий серед країн — членів ЄС), що почалося в постфранкістський період, було зумовлене, головним чином, структурними чинниками.

Особливо страждають від безробіття молодь (до 25 років), люди, що не мають роботи більше одного року, жінки. У загальній чисельності безробітних частка осіб цих трьох категорій становить відповідно 58, 54 і 51 %. Значних втрат завдає безробіття і суспільству в цілому. У зв'язку з ним, за експертними оцінками, економіка країни щорічно втрачає до 7 % приросту ВВП, а державний бюджет — до 60 % асигнувань на соціальні виплати.

Перші серйозні результати в боротьбі з безробіттям одержали лише в середині 90-х років, коли уряду, нарешті, вдалося зупинити вкрай негативну тенденцію на ринку праці. До 2002 р. кількість безробітних скоротилася більш ніж удвічі — до 2 млн осіб, що становило 12 % загального числа економічно активного населення країни. Лише за 1996—2001 рр. новими робочими місцями забезпечили 40 % людей, які не працювали протягом тривалого часу, 20 % літніх людей і майже 60 % молоді.

Предметом особливої гордості демократичного уряду країни, найважливішим чинником об'єднання іспанської нації є досягнуті в ході поетапного реформування якісне поліпшення та універсалізація системи національної охорони здоров'я (на основі рівності доступу до неї всіх громадян країни).

Частка витрат на охорону здоров'я у ВВП піднялася з 3,7 % (1975 р.) до 7,4 % (2001 р.). Узявши на себе 83 % цих витрат, уряд значно укріпив престиж державної системи охорони здоров'я, забезпечив високий якісний рівень державних медичних послуг і безкоштовне обслуговування 99 % населення країни. Держава, зокрема, повністю фінансує діяльність 608 національних клінік коротко- і середньострокового лікування, а також понад половину (з 192) лікарень довгострокового лікування. Більше того, на першій стадії клінічного лікування хворі сплачують тільки 40 % вартості ліків, хронічно хворі —

10 %, а пенсіонери повністю звільнені від їх оплати. В цілому держава фінансує 70 % фармацевтичних товарів, що продаються на внутрішньому ринку, що є одним з найвищих показників у ЄС.

У 80—90-ті роки створюється і нова, більш універсальна система соціального забезпечення, що забезпечує сьогодні досить високий рівень соціального захисту (82 % середньоєвропейського рівня проти 56 % у 1975 р.) для 95% іспанських громадян, особливо тих, хто з різних причин опинився за межами ринку праці або зазнає на ньому різних форм дискримінації. У 1980—2001 рр. соціальні виплати на одну особу щорічно збільшувалися в середньому на 4,3 %, тоді як у провідних країнах Західної Європи цей приріст коливався від 1 до 3 %

Вирішальним чинником руху в цьому напрямі став структурний перерозподіл традиційних джерел фінансування системи соціального забезпечення, до яких належать бюджетні кошти, відрахування підприємств і внески самих працівників. Якщо в 1975 р. основний обсяг фінансування соціальних виплат припадав на два останні джерела (64 і 21 % відповідно), а частка держави не перевищувала 16 %, то протягом поетапного реформування фінансової структури єдиного Соціального фонду країни виплати на соціальне забезпечення з бюджетних коштів за рахунок податку на фізичних осіб піднялися до 71,7 % (2000 р.), а частка підприємств і працюючих впала відповідно до 23,6 і 4,7 %. Іспанська модель соціального забезпечення, що склалася за роки реформ, має деякі особливості. Йдеться, у першу чергу, про високу динаміку зростання і тривалість пенсійних виплат (у зв'язку зі старістю) і допомоги у зв'язку з безробіттям у загальному обсязі витрат на соціальне забезпечення. До початку 2001 р. виплати за цими статтями становили більше 55 % (14,5 % у 1975 р.) загального обсягу коштів соціального забезпечення, тоді як аналогічний середній показник у ЄС — 43 %. Нині пенсії у зв'язку зі старістю одержують 7 млн іспанців, і всі вони знаходяться сьогодні в набагато кращій фізичній формі, на значно вищому культурному і матеріальному рівні, ніж їх попередники. Усвідомлюючи обмеженість своїх фінансових можливостей на перспективу (очікується, що до 2020 р., за умови збереження нинішніх показників тривалості життя, кількість пенсіонерів зросте майже до 21 % загальної чисельності населення країни, а дефіцит пенсійних виплат становитиме величезну суму), уряд разом із соціальними партнерами (підприємцями і профспілками) веде постійні пошуки шляхів вирішення цієї серйозної проблеми. З кінця 90-х років Іспанія вступила на шлях створення змішаної (державно-приватної) системи пенсійного забезпечення, внесення відповідних змін у пенсійне законодавство, включаючи пізніший вихід на пенсію, розвиток альтернативних форм соціального захисту людей похилого віку, зокрема створення спеціальних приватних фондів для літніх людей, які автоматично забезпечать більший обсяг заощаджень до настання пенсійного віку. Проте в цілому значення приватних пенсійних фондів, незважаючи на динаміку зростання, поки невелике: вони охоплюють тільки 20 % економічно активного населення країни, а обсяг закумульованих ними засобів становить 5 % ВВП (проти 38% дляЄС).

Разом з літніми людьми в ході демократичних перетворень значно виграли і безробітні, що отримували допомогу або інші форми соціальних виплат. За 1975—2001 рр. їх кількість збільшилася з 245 тис. до 1,3 млн осіб (близько 70 % загальної чисельності безробітних). Як правило, це особи, зареєстровані на біржі праці, які хочуть одержати роботу, включаючи вимушено зайнятих неповний робочий день. При цьому розмір допомоги залежно від віку, стану здоров'я, кількості утриманців у сім'ї може становити від 75 до 220 % мінімальної заробітної плати (за умови наявності в сім'ї двох — трьох дітей). У цілому на витрати, пов'язані з різноманітними заходами з регулювання ринку праці, витрачається до 18 % коштів соціального забезпечення, зокрема 85 % — допомоги у зв'язку з безробіттям (в інших країнах ЄС цей показник становить 45—75 %).

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Назвіть особливості реформування фінансово-економічної системи Іспанії в кінці XX — на початку XXI ст.

2. Які особливості дохідної та видаткової частин державного бюджету Іспанії?

3. Назвіть особливості фінансування різних автономних спільнот в Іспанії.

4. Які податки сплачують фізичні особи в Іспанії?

5. Які податки сплачують юридичні особи в Іспанії?

6. Як вплинуло реформування фінансово-економічної системи Іспанії на доходи підприємств і домашніх господарств?