Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 6.2. Обмінний банк Амстердама в XVII ст.

Під час Вісімдесятилітньої війни (1568—1648) економіка Антверпена зазнала значних втрат. Захоплення Антверпена Александром Фарнезе, герцогом Парми, у 1585 р. призвело до скорочення торгівлі, що не вдавалося подолати впродовж двох століть. Незважаючи на це, на ринку Антверпена відбувалася реприза міжнародної торгівлі, особливо в період Дванадцятилітнього перемир'я в Нідерландах, яке почалося у 1609 р. Однак ситуація знову погіршилася у 1621 p., коли розпочалися воєнні кампанії. Грошовий ринок Антверпена відчув різні наслідки цих змін. Війна завжди мала також і стимулюючі наслідки. Воєнні операції проти повстанців та повернення Південних Нідерландів до Іспанії фінансувалися здебільшого за рахунок надходження іспанських податків та імпорту срібла з Нового світу, що прибував у Севілью. Спочатку генуезькі банкіри, а пізніше їх португальські колеги надавали іспанським губернаторам та воєначальникам кошти в Нідерландах, де вони їм були найбільш потрібні, через посередництво грошового ринку Антверпена. Реприза міжнародної торгівлі Антверпена пояснюється економічним співробітництвом з Амстердамом, містом, де з 1585 р. відбувалася значна експансія торгівлі, що сприяло перетворенню його на провідний торговельний центр Європи. Амстердам уже був важливим експортним ринком риби та молочних продуктів, транзитним ринком інших товарів, особливо зерна і деревини з країн Балтики, Скандинавії та Північної Росії. Після завоювання Антверпена Фарнезе у 1585 р. і закриття Шельди численні купці та промисловці емігрували до Амстердама чи його міст-сателітів і вели свою діяльність там. До них приєдналися також підприємці з інших міст Південних Нідерландів. Разом вони створили сприятливі умови для розвитку в голландських провінціях нових секторів промисловості, зокрема текстильного. В свою чергу, купці-емігранти експортували ці нові товари і відкрили великі можливості для торгівлі на великі відстані. Наприклад, зернові з країн Балтики експортувалися прямо на Середземноморське узбережжя. Купці Антверпена зробили також значний внесок у розвиток торгівлі між Амстердамом, з одного боку, та Близьким Сходом, Далеким Сходом та Новим світом — з другого. Значною мірою вони займалися фінансуванням торгівлі з Левантом та стали важливими акціонерами голландських компаній в Ост-Індії й Вест-Індії. Саме цим купцям Антверпена завдячує збільшення торгівлі Нідерландів з Іспанією та Португалією.

Купці з регіонів, що повстали, які підпадали під заборони іспанської корони, не могли брати участі у прибутковій торгівлі з Іспанією та Португалією. Однак емігранти з Антверпена знайшли шляхи, щоб обійти заборони. Через посередництво материнських компаній чи кореспондентів голландські купці могли вести свою торгівлю через Антверпен і уникати іспанських ембарго. Вони допомагали ринку Антверпена, який як центр тяжіння продовжував опосередковано — через Амстердам — відігравати значну роль у світовій торгівлі та міжнародних фінансах. Динамізм банкірів і купців Антверпена мав вплив на еволюцію торговельних і фінансових технологій в Амстердамі. Це місто швидко перейняло фінансові технології Антверпена. З правового погляду, "традиції Антверпена" (Ant-werpse Coetuymen), нове "видання" яких з'явилося у 1597 р. в Амстердамі, продовжували бути відправним пунктом для юридичних посилань. У справах законодавства та морського страхування зразком також був Антверпен. Структура біржі Амстердама була точною копією антверпенської, з обігом товарів і грошей, а також іноземний обмінний ринок.

У 1600 р. Амстердам успішно скопіював також касовий бізнес, впроваджений в Антверпені у XVI ст. Касири надавали свої послуги як голландським, так і іноземним купцям, кількість клієнтів зростала високими темпами. Вони брали у своїх клієнтів кредити і здійснювали все більше платежів від їх імені, виконували жиротрансфери між рахунками і надавали контокорентні кредити. Нарешті, касири були дуже активними у торгівлі векселями, зокрема зобов'язувальними листами та переказними векселями з положенням "на пред'явника", здійснювали купівлю, продаж та обмін монет.

Тому факту, що монетарні функції стали переважними в діяльності касирів, є кілька пояснень. По-перше, війна спричинила хаос у фінансах. Північні та південні провінції Нідерландів продовжували використовувати однакові облікові гроші — флорин з 20 наммардів. Фактично тип валюти не змінився, але єдиної карбувальної системи вже не було. На півдні монетні двори перебували під наглядом іспанського уряду, але вимоги до монет, які сплачувалися найманцям, дозволяли видавати легші монети. Це давало змогу карбувальникам Нідерландів зі срібної марки карбувати більше монет та пропонувати постачальникам цінного металу більшу ціну. Щодо півночі, то автономія провінцій призвела до збільшення кількості монетних дворів і видів монет. Тут також карбувалися легші монети, здебільшого у зв'язку з конкуренцію з іншими монетними дворами. Більш того, малі незалежні монетні двори, розташовані на східному кордоні, вигравали від хаосу, спричиненого війною. Вони випускали в обіг багато фальшивих монет, тобто монет з меншим вмістом металу. Північні Нідерланди, де в обігу також була валюта Півдня, мали тепер справу з розмаїттям монет різної якості.

По-друге, важливу роль відігравала специфічна структура великомасштабної торгівлі, що практикувалася в Амстердамі. За імпорт з країн Балтики, Леванту та Далекого Сходу треба було платити в твердих валютах, відомих як "неготіпенінги" (negotiepenningeri), що привело до зростання попиту на монети високої якості. При цьому касири Амстердама (включаючи професійних обмінювачів грошей) були у виграші. Коли платежі здійснювалися в Амстердамі готівкою, вони відбирали монети високої якості для перепродажу їх зі значною премією імпортерам балтійських та азіатських товарів. Добрі монети відбиралися касирами чи експортувалися, вилучалися з монетних дворів, що призводило до деградації національного монетарного резерву, в чому магістратура Амстердама звинуватила касирів.

З метою запобігання обігу монет нижчої якості у торговельних операціях купці наказували своїм касирам використовувати готівкові платежі якомога менше, а натомість використовувати жиротрансфери та зобов'язувальні листи. Касири здійснювали платежі від імені своїх клієнтів шляхом випуску зобов'язувальних листів та переказних векселів, строк сплати яких настав. За кінцевий платіж відповідальність несли клієнти, так само як і на грошовому ринку Антверпена. Муніципальне положення Амстердама від 1608 р. свідчить, що на початку XVII ст. процедура асигнування була усним процесом. Сучасні індосаменти в практиці Антверпена ще не використовувались. Застосування технології, яка була досить елементарною, збільшувало рівень невпевненості, особливо коли торговельний інструмент проходив через кілька рук. Для подолання цих труднощів практику індосації переказних векселів потрібно було привести до спільного знаменника.

Касири та обмінювачі грошей потрапили під другу хвилю критики з боку місцевої магістратури. Якщо в разі нестачі готівки купці не могли отримати готівкою за зобов'язувальними листами, строк сплати за якими настав, касири та обмінювачі грошей були готові придбати їх із знижкою та надати купцю готівку, але не завжди у "неготіпенінгах". Вони часто відбирали монети більшої деномінації, металевого та вагового вмісту, які були гіршими. Опосередковано премія в цьому випадку означала, що навіть реалізація срібних монет меншої вартості відбувалася за переоціненими курсами. Влада вважала, що касири та обмінювачі грошей сприяли обігу "поганих" грошей і були винними у перевищенні курсів великих монет порівняно з рівнем, встановленим законодавством.

Магістрати Амстердама намагалися зменшити кількість таких монет в обігу і зобов'язували обмінювачів грошей дотримуватися офіційних курсів, а згодом навіть відмовитися від професії касира. Ці заходи не мали успіху, оскільки купці Амстердама вважали, що присутність касирів та обмінювачів грошей необхідна для ринку і були проти таких вказівок. Однак ситуація погіршувалася з такою швидкістю, що в 1608 р. котирування монет найвищої якості на ринку на 9 % перевищили офіційно встановлені курси. За таких умов місцева рада запропонувала альтернативне рішення: замість регулювання чи простого стримування діяльності касирів та обмінювачів грошей вона запропонувала змінити законодавчі положення. Постановою від 31 січня 1609 р. приватне ведення такої діяльності було заборонено, водночас рада оголосила про створення державного Обмінного банку Амстердама (Amsterdamse Wisselbank), який мав відігравати роль касира та обмінювача грошей для всього міста. Іншими словами, нова установа мала монополію на платежі та обмінні операції, що передбачало також операції з валютами великого номіналу. Успіх був таким великим, що амстердамську модель швидко перейняли інші муніципальні обмінні банки, зокрема в Мідделбурзі (1616), Гамбурзі (1619), Делфті (1621) та Роттердамі (1635).

Головне завдання Обмінного банку Амстердама полягало в регулюванні монетарної системи, особливо стабілізації фіксованих курсів золотих та срібних монет великого номіналу. За таких обставин влада була впевнена, що організація буде успішною. Фактично платежі цими великими монетами, що раніше здійснювалися приватними касирами та обмінювачами грошей, відтепер стали виключною сферою Обмінного банку Амстердама. Як державна установа, останній мав дотримуватися офіційних валютних курсів на ці валюти й підтримувати їх. Переказні векселі на загальну суму, що перевищувала 600 флоринів, виставлені в Амстердамі чи за кордоном для сплати в цьому місті, мали сплачуватися в bank gulden через Обмінний банк. За таких умов можна вважати, що курси залишалися стабільними.

Обмінний банк Амстердама керувався принципами, впровадженими у 1587 р. у Венеції, які можна спостерігати в операціях Банко делла п'яцца ді ріалто. Останній приймав як касир монети за номінальною вартістю, оскільки вони були високої якості і викарбувані в Нідерландах. Спочатку ці монети складалися винятково з " рікс доларів" (ріксдаальдер, ріксдалер) (rixdalers). Залучені на депозити суми відображалися в головних книгах банку у флоринах, а обмінним курсом було встановлено курс ріксдолара. Депозитори могли отримати свої активи у банку, при цьому сплата проводилася в касах банку в ріксдоларах або переводилася жиро-трансфером третій особі. Банку не дозволялося використовувати рікс до л ари, надані йому для надання позик чи для будь-яких інших комерційних цілей. Депозити, що залишалися в сховищах банку, були резервом золотих та срібних зливків найвищої якості. Внаслідок цього рівень довіри до банку міг тільки зростати. Більш того, місто Амстердам виступало правовим гарантом повернення депозитів, що ще більше підвищувало безпеку.

Обмінний банк виконував також функцію обмінювача грошей. Крім цінних монет Нідерландів, він приймав усі монети, а також зливки чи метал, який ще не був виплавлений. Замість цього банк за вимогою повертав клієнту ріксдолари високої якості чи відкривав на його ім'я кредитну статтю в головній книзі банку. Відповідні обмінні операції завжди відбувалися на основі офіційних курсів.

Функція обміну грошей Обмінного банку Амстердама мала й інший аспект: купці, які потребували відмінних та якісних твердих валют (negotiepenningen) для фінансування своєї діяльності, особливо для оплати імпорту, завжди могли отримати їх у банку як кредит або безпосередньо у вигляді монет чи цінних металів. За часів, коли панувала монетарна небезпека, а моделі платежів були елементарними, численні послуги, які Обмінний банк надавав купцям, що брали участь у великомасштабній торгівлі, були гарантією його успіху. Зобов'язання погасити через цю установу всі переказні векселі на загальну суму більш як 600 флоринів було іншим вагомим елементом. У 1609 p., невдовзі після створення банку, там мали рахунки щонайменше 730 купців. У 60-х роках XVII ст. власників рахунків налічувалося більш як дві тисячі. Авторитет банку продовжував зростати навіть у 1672 p., коли він без будь-яких труднощів справився з повальним вилученням депозитів, спричиненим панікою від французького нападу. Кількість власників рахунків збільшувалась до кінця століття: у 1700 р. вона становила 2799, а через двадцять років — 2900 осіб.

У XVII ст. Обмінний банк Амстердама зробив значний внесок у стабілізацію валюти. З цього приводу Ван де Лаар зазначав: "Найважливішим стосовно діяльності Обмінного банку Амстердама було не те, що він міг здійснювати жиро-трансферти, а швидше те, що трансфертувалося. Якщо десь у 1600 р. через приватних касирів переказувалося близько 1000 флоринів, то це означало переказ 1000 "підстандартних флоринів" досить невизначеної якості. Тож купець, який просив касира здійснити платіж на його поточний рахунок, не завжди міг бути впевнений у "порядності" операції. З іншого боку, трансфер такої суми через банк після 1609 р. був еквівалентним депозиту флоринів, іншими словами, — грошам з відповідним вмістом срібла та незмінної вартості". У XVII ст. постійний металевий вміст флорина був дещо модифікований. З 1619 р. офіційний еквівалент вартості в головних книгах банку, ріксдолар вищого ґатунку, був змінений з 48 до 50 наммардів (в банківських грошах — з 2 флоринів і 8 наммардів до 2,5 флорина).

Нова система, впроваджена Обмінним банком, була неспроможною повністю ліквідувати випадки зносу, які траплялися щодня з грошима в обігу. Фактично монети меншої ваги великої чи малої деномінації ще використовувалися майже впродовж століття. Монетарна система, яку було покладено в основу здійснення платежів через посередництво Обмінного банку, найбільш повно на той час відповідала вимогам захисту грошей. Вона проявилась як така, що є корисною в галузі фінансів і міжнародного обміну. Поза цим сектором обмінна банківська система мала незначний реальний ефект.

За таких умов діяльність Обмінного банку Амстердама була спрямована лише на збільшення лагу між монетами в обігу та твердими валютами, що використовував банк. Банк ефективно вилучив з обігу всі монети високої якості або тримав їх у сховищах для експорту як неготіпенінги до країн Балтики, Близького та Далекого Сходу. У XVII ст. обсяги таких монет, відвантажених до цих регіонів, значно збільшилися внаслідок розвитку міжнародної торгівлі в Амстердамі. Гостра нестача твердих валют, особливо срібних ріксдоларів, призвела до того, що Обмінний банк з 1638 р. прирівняв до офіційних твердих валют певні типи менш цінних монет, зокрема срібного намагона та дукаїона, які карбувалися в Південних Нідерландах і були в надлишку на Півночі. Якщо ці монети не були пошкодженими, банк погоджувався приймати їх на депозити та сплачувати їх клієнтам. У 1638 р. срібні намагони, які були частиною готівки в обігу, були обмежені на вільному ринку 50 наммардами, що було ухвалено владою. Коли їх приймали чи використовували як тверді валюти, банк реєстрував їх за нижчою ставкою, щоб зазначити відмінність від офіційного тарифу на ріксдолар, який також становив близько 50 наммардів. Отже, монетарна система була влаштована так, що включала облікові та банківські гроші. В цій ситуації влада відігравала свою роль і з 1659 р. встановила для намагона два обмінних курси: він оцінювався у 48 наммардів як банківські гроші та в 50 — в обігу.

Подвійна монетарна система невдовзі мала позитивний вплив на монетарний обіг. З'явилася тенденція до встановлення офіційного курсу між банківським флорином та флорином у поточному обігу. Відтепер розрив між банківськими і обіговими грошима, що було зафіксовано як ажіо та дизажіо в Амстердамі, лише відображав коливання пропозиції та попиту на два типи грошей.

У монетарній реформі Обмінний банк Амстердама досяг часткового успіху. Він не довів поточний грошовий обіг до рівня якості банківських грошей, на що сподівалася влада. Банк не міг зробити більше, ніж пасивно сприяти створенню подвійної монетарної системи. Великого успіху він досяг в організації міжнародних платежів. Всі купці, які брали участь у великомасштабній торгівлі на ринку Амстердама чи діяли на грошовому ринку, відкривали рахунки в банку. Вони отримували банківські гроші з фіксованим вмістом срібла та могли одержати в будь-який час тверді валюти найвищої якості для фінансування імпорту. Закон вимагав користуватися банківськими послугами при сплаті переказних векселів на суму, що перевищувала 600 флоринів. Тому всі важливі трансакції все частіше здійснювалися через жиротрансферти між рахунками, відкритими в банку.

Збільшення обсягів міжнародної торгівлі через Амстердам надало жироплатежам великого міжнародного значення. Крім голландських купців, великі іноземні фірми також відкривали рахунки в банку. Зростаюча кількість міжнародних торговельних трансакцій, навіть тих, де Нідерланди не відігравали безпосередньої ролі, здійснювалися через переказні векселі до сплати в Обмінному банку Амстердама. Така концентрація платежів зробила Амстердам найважливішим грошовим ринком світу в XVU ст. Отже, Обмінний банк Амстердама відігравав роль міжнародної клірингової палати, яка здійснювала дво- та багатосторонні взаємозаліки боргів і кредитів для всього світу, використовуючи для цього облікові гроші (банківський флорин) фіксованої вартості, що за вимогою могли бути обміняні на готівку найвищого ґатунку.

Окрім касових та обмінних операцій, банк виконував третю функцію — надавав кредити. Хоча статут і забороняв надання кредитів, у двох випадках правила порушувалися, — якщо йшлося про Голландську Ост-Індську компанію та Муніципальну скарбницю Амстердама. Перша з 1609 р. до кінця XVIII ст. отримувала значні позики (anticipatienningen) для розбудови і підтримки флоту. Друга також одержувала великі позики, зокрема у другій половині XVII ст. До 1750 р. ліквідність банку була найвищою. Позики Голландській Ост-Індській компанії мали короткостроковий характер і, принаймні до середини XVIII ст., були покриті великими надходженнями від колоніальної торгівлі. Муніципальна скарбниця, в свою чергу, могла брати значні резерви банку, оскільки власником банку було місто.

Поступово Обмінний банк Амстердама почав виконувати і свою четверту важливу функцію — дилера цінних металів. Оскільки він надавав тверді валюти, то фактично завжди виконував цю функцію. Однак після підписання Вестфаль-ського миру у 1648 р. перспективи дилінгу цінними металами стали більш сприятливими. Іспанські кораблі, завантажені сріблом з Мексики та Перу, могли безпосередньо з'єднувати Севілью й Кадіс з Амстердамом. Це збільшило поставки пінних металів для монетних дворів. Задля припинення діяльності приватних брокерів та надання нового поштовху банківській торгівлі цінними металами місцева рада у 1683 р. надала банку повноваження приймати цінні метали та монети як заставу. Таким чином, рахунок купця, який депозитував монети певного виду в банку, наприклад, срібні дукати, кредитувався на еквівалентну суму банківських флоринів, при цьому щомісяця сплачувалися депозитні витрати. Водночас на цю суму він отримував переказний депозитний сертифікат, чи "рецепт" (receipt), де зазначалася кількість і тип заставних монет. Власник такого сертифіката міг без будь-яких затримок та формальностей (крім сплати невеликої комісії) прийти до банку й одержати вказані в документі гроші.

Описана система давала змогу досить вільно перевести цінні метали та монети будь-якого типу в банківські флорини. Банківські флорини у такий же спосіб могли бути негайно переведені у цінні метали чи певний тип золотих або срібних монет національного чи іноземного походження. Це траплялося у разі здійснення міжнародних готівкових платежів, якщо обмінний курс відхилявся від золотих і срібних точок. Операції з цінними металами були дуже успішними. Депозитні сертифікати (recepisse), що підтверджували певні види монет або певні кількості цінних металів, були в обігу на Амстердамській біржі. Ними активно торгували, а з 1683 р. до кінця XVIII ст. вони відігравали вирішальну роль у грошових потоках та міжнародному русі капіталу.