Екологія довкілля. Охорона природи - Грицик В. - 4.2. Охорона природи як інтегральна наукова дисципліна

У своєму най загальнішому філософському змісті проблема відносин у системі "суспільство - навколишнє середовище" виступає як протиріччя, що виникло з появою людини. З одного боку, людина, яка з'явилася в результаті тривалого процесу еволюції, є невід'ємною частиною природи, живе серед природи і потребує її, а з іншого - вона є продуктом не тільки природи, але й самої себе, перетворюючи природу в своїх інтересах. І поки будуть існувати природа і людина, буде існувати це протиріччя, сутність якого полягає не лише в тому, що людина змінює природу і черпає з неї всі необхідні ресурси, але й у тому, що в своєму відношенні до природи людина формує себе також у якості істоти, нерозривно пов'язаної з природою, що відображається у культурних характеристиках її буття.

Зрозуміло, що в системі "суспільство - навколишнє середовище" на перший план виступає екологічний аспект відношення людини до природи як до середовища свого мешкання, від стану якого залежить її розвиток. Немаловажними є ресурсні, генетичні, еволюційні, економічні, соціологічні й демографічні аспекти взаємовідносин людини і природи.

Стихійний характер відносин суспільства і природи на першому етапі виявився перш за все у виснаженні природних ресурсів. У зв'язку з цим виникла необхідність не тільки в створенні системи практичних заходів з їх охорони, а й у розробці наукових основ раціонального природокористування, тобто формуванні нової наукової дисципліни - охорони природи.

На другому, якісно новому етапі відносин, коли порушення екосистем і забруднення довкілля сягнули глобальних масштабів та призвели до погіршення екологічних умов життя людей, виникла необхідність у розширенні проблематики, що охоплюється даною науковою дисципліною, і в трансформації її у більш багатопланову наукову дисципліну.

Отже, на сучасному етапі розвитку охорона природи - це інтегральна наукова дисципліна, яка вивчає відносини суспільства і навколишнього середовища і на цій основі розробляє заходи і способи регулювання цих відносин з метою збереження, відновлення, оптимізації навколишнього середовища, раціонального використання його ресурсів і біосфери в цілому.

Складність цього завдання полягає у тому, що ми одночасно повинні забезпечити збереження природи і збереження темпів її експлуатації, оскільки розвиток суспільства неможливий як без збереження природи, так і без її інтенсивного використання.

В літературі існує багато назв цієї наукової дисципліни. В англомовних країнах це - "охоронна біологія" (conservation biology), у німецькій літературі - "охорона природи" (Naturschutz). Виходячи з того, що суспільство є частиною планетарної геосистеми і несе моральну відповідальність за забезпечення її організованості, найбільш логічною є біосферна концепція визначення сутності й завдань охорони природи.

Тому було запропоновано назвати дану науку геосозологіею (від грецького "созо" - охороняти, рятувати) і розглядати її як систему природоохоронних наукових дисциплін, у т.ч.: фітосозології, зоо-созології, гідросозології, педосозології, аеросозології, созології ландшафтів, соціальної созології, економічної созології, заповідної созології (Стойко, 1980).

4.3. Охорона ґрунтового покриву

Охорона та раціональне використання земель є одним із найважливіших завдань людства, бо 98% продуктів харчування, які споживає людина, отримуються за рахунок обробітку землі. Агрокультурою людина займається майже 10 тисячоліть. За цей період у багатьох частинах планети розквітали й гинули цивілізації, колись квітучі краї перетворювалися на пустелі. Низька культура землеробства та хижацька експлуатація земель завжди призводили до руйнування ґрунтового покриву. Вченими підраховано, що за весь історичний період людство втратило близько 200 млн.га родючих земель (площа всього Європейського континенту ледве перевищує 100 млн.га).

Найбільших збитків ґрунтам завдають водна і вітрова ерозії, де-гуміфікація (зниження вмісту гумусу й поживних речовин), засолення і закислення ґрунтів, висушення й перезволоження (забодочування), забруднення промисловими відходами і викидами, забруднення отрутохімікатами. Весь цей комплекс деградаційних процесів виснажує ґрунтові ресурси, знижує врожаї сільськогосподарських культур, призводить до безповоротних втрат високопродуктивних земельних угідь.

Заходи щодо підвищення продуктивності земель та їх охорони дуже різноманітні і повинні здійснюватися комплексно, як єдина система, взаємно доповнюючи один одного і посилюючи дію всіх інших.

На сьогоднішній день особливого значення набуває рекультивація земель - повне або часткове відновлення ландшафту і родючості ґрунту, порушеного попередньою господарською діяльністю, добуванням корисних копалин, будівництвом тощо. Вона включає вирівнювання й закріплення земель, лісопосадки, створення парків і озер на місці гірничих розробок та інші заходи.

Протягом 1986-1989 рр. в Україні було рекультивовано понад 93 тис.га земель. Проте розрив між девастованими і поновленими земельними площами ще великий, незважаючи на зростання обсягів рекультивації порушених земель.