Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 7.2. Концентрація емісійної діяльності та надання банкнотам офіційного статусу

Хоча банкноти вже знайшли своє застосування у Великій Британії та на континенті, їх не вважали інструментом кредитування, за яким можна було одержати відсотки, чи дійсною формою грошей. їх розглядали як гарантію платежу. Через те що вони були впроваджені для збільшення й поліпшення платіжних засобів, а також розширення можливостей обміну, обіг банкнот залежав від довіри їх емітентам. Отже, поширення банкнот у Європі мало непостійний характер і здебільшого визначалося успіхами чи провалами попередніх емісій. Не менш важливим було й те, що індустріалізація в Європі в XIX ст. супроводжувалася зростаючим попитом на платіжні інструменти, які широко використовувалися. Влада усвідомила, що право емісії для банку має бути обмеженим, а банкнотам для відчуття впевненості з боку населення треба надати офіційний статус.

До 1914 р. вільна конвертація банкнот була догматом. Будь-який власник банкноти міг у будь-який час представити її до конверсії в цінний метал емітенту. І хоча під час кризи конвертація тимчасово припинялася, влада прагнула відновити її якомога швидше. Емітенти банкнот знали, що в будь-який момент вони могли зіткнутися з попитом на конверсію (цінний метал), тож для задоволення ймовірного попиту банку потрібні були значні резерви золота та срібла. Ця проблема є серцевиною суперечок між банківською та валютною школами в Англії, які точилися в першій половині XIX ст. Для банківської школи банкнота була інструментом кредитування, а відтак її емісія мала бути вільною, щоб задовольнити всі операції в економіці. При цьому банк повинен мати резерви для забезпечення хоча б частки емісії. Валютна школа вважала, що банкноти були формою грошей, а тому їх емісія повністю має бути забезпечена банківськими резервами.

Криза 1816—1817 pp. призвела до краху 90 емісійних банків Великої Британії. Через кілька років під час торговельної кризи 1825—1826 pp. було закрито ще 60 банків держави. Акт (закон) про банківський статут від 1826 р.

поставив Банк Англії в привілейоване положення щодо емісії банкнот. Це дало змогу створювати акціонерні банки в Англії та "Уельсі, які могли емітувати банкноти в будь-якому місці, що знаходилося не ближче як за 65 миль від Лондона. Пізніше Акт про банківський статут від 1833 р. скасував заборону, але надав банкнотам Банку Англії номіналом вище за 5 фунтів статус законного засобу обігу, а дисконтна ставка банку дозволяла відхилення від офіційного максимуму на 5 %. Кризи 1836 та 1839 pp. тільки загострили суперечки між валютною та банківською школами. Обсяги емісії були скорочені не лише внаслідок скорочення резервів Банку Англії, а й через те, що в 1839 р. банк мав звернутися за допомогою до купця-банкіра Барінгса, щоб отримати у позику готівку у Франції та Гамбурзі для підтримання конвертованості. Акт про банківський статут Піля від 1844 р. ознаменував перемогу поглядів валютної школи.

Відповідно до положень Акта 1844 р. діяльність Банку Англії мала бути розділена в межах двох департаментів (відділів). Емісійний відділ мав постачати банкноти до банківських резервів золотих монет та золотих і срібних зливків, плюс додаткова незабезпечена емісія обсягом 14 млн фунтів. У свою чергу, банківський відділ не регулювався: він залучав депозити та вів рахунки. Якщо в емісійного відділу були наявні банкноти, він передавав їх у розпорядження банківського відділу, якому вони були потрібні для задоволення ймовірного попиту. Для цього банківський відділ використовував дисконтну ставку, яка регулювала співвідношення попиту на кредит і його пропозиції на даний момент.

Основним результатом впровадження положень валютної школи було те, що обіг банкнот контролювався дуже ретельно. Концентрація емісійної діяльності в межах Банку Англії була підкріплена у 1844 р. іншими законодавчими актами. Вони передбачали відсутність будь-яких інших емітентів банкнот та заморозили обіг банкнот, виданих раніше 300 іншими приватними банками. У разі злиття з неемісійним банком приватний банк втрачав право емітувати свої власні банкноти.

Зникнення приватних емісійних банків відбувалося повільно: в 1881 р. їх налічувалося близько 150, а через 40 років — тільки 60. З одного боку, такі банки як "Фокс" (Fox), "Фовлер та Ко" (Fowler & Co) втратили свої права у 1921 р. після злиття з Банком Ллойда. З другого боку, обіг банкнот Банку Англії швидко замінив банкноти приватних банків. Він у три рази перевищував рівень обігу приватних банкнот 1850 р., в дев'ять разів — 1880 р. та в 27 — 1901 р.

Стійка система емісії банкнот, впроваджена Банком Англії, утримувалася до Першої світової війни. Вона ефективно захищала золоті резерви країни та вселяла довіру до фунта стерлінгів, який став основним інструментом міжнародних платежів і сприяв домінуючій ролі Великої Британії в глобальному капіталізмі з 1850 по 1914 р.

Однак у періоди кризи Банку Англії було важко допомагати приватним банкам та іншим підприємствам, які відчували проблеми з ліквідністю. В окремих випадках він не підкорявся правилам, покладеним на нього, а під час криз 1847, 1857 та 1866 pp. попросив уряд тимчасово припинити дію Акта про банківський статут. Наприкінці XIX ст. банк позичав золото в інших іноземних банках (зокрема в Банку Франції), які мали надлишкові резерви.

Англійського прикладу не наслідували на континенті, хоча у Франції та деяких інших країнах, де відбувалися революції, було помічено певні елементи. Використання банкнот розвивалося більш повільними темпами, а правила емісії були менш жорсткими.

У Франції, де розгорнулися такі самі суперечки, як і у Великій Британії, реорганізація емісії банкнот відбулася із заснуванням Наполеоном у 1800 р. Банку Франції. Маючи з самого початку монополію на емісію банкнот у Паризькому регіоні, що насправді мало чим відрізняло його від інших банків, Банк Франції як приватна установа під контролем уряду поступово розширив сферу своїх привілеїв по всій Франції. До 1848 р. він видавав тільки банкноти великих номіналів — по 500 та 1000 франків, які мало використовувалися серед населення. Після поглинання регіональних емісійних банків Банк Франції фактично отримав контроль над пропозицією паперових грошей. Ця монополія була підтверджена революцією 1848 р. Впроваджені правила емісії не базувалися на готівкових резервах, проте не перевищували меж, установлених законом, що певною мірою можна прирівняти до положень валютної школи. У 1800 р. такий ліміт становив 12 млн франків, 5 серпня 1914 р. — 12 млрд. За винятком криз 1848 p., літа 1870 р. та літа 1914 p., які призвели до масового збільшення офіційних лімітів, вони підвищувалися поступово, з врахуванням економічного розвитку та платіжного балансу, який наприкінці XIX ст., як правило, був позитивним. Незважаючи на це Франція, здійснюючи політику монетарної експансії, рівень якої варіював від 65 до 90 %, опинилася на позиції посередника між Англією та іншими країнами континенту.

"Банківський принцип" переважав і в Пруссії, яка першою впровадила практику офіційного фіксування співвідношення між обігом банкнот та резервами цінних металів. У 1846 р. Банк Пруссії — державний емісійний банк, було перетворено в акціонерну компанію, шосту частину акцій якої утримувала держава, а управління здійснювали акціонери. Банку було дозволено емітувати банкноти на суму 21 млн талерів за умови, що емісія буде забезпечена резервами зливків та монет принаймні на третину. Такий принцип було впроваджено і в Бельгії під час заснування в 1850 р. Національного банку, а також у інших країнах, проте з вищим рівнем забезпеченості: в Нідерландах — 35 %, в Італії та Швейцари — 40, у Росії та Данії — 50 %.

Концентрація емісії банкнот була результатом тривалого процесу консолідації в унітарних державах, де криза відігравала роль каталізатора, як було в Бельгії в 1848 р. Ситуація була більш складною у федеральних державах, тому для її вирішення було надано монополію федеральним емісійним банкам, таким як Рейхсбанк у Німеччині та Національний банк у Швейцарії.

До створення Банку Пруссії в 1846 р. у Німеччині діяло п'ять емісійних банків, а прусська ініціатива сприяла конкуренції. Потреби в ліквідності, які висувала індустріалізація, Банк Пруссії задовольняв шляхом збільшення емісій банкнот, а в 1866 p., коли розгорнулася Австро-прусська війна, в обігу німецькомовних держав, включаючи Австрію, перебувало близько 125 млн прусських банкнот. У 1865 р. Банк Пруссії також почав створювати відділення поза межами Прусського королівства.

Не будучи задоволеним своєю інновацією офіційно фіксувати співвідношення забезпеченості емісії банкнот, Банк Пруссії, підписавши в 1871 р. Франкфуртську угоду, впровадив іншу ініціативу. За статтею VII угоди сплата контрибуцій, покладених на Францію, могла відбутися в банкнотах Банку Англії чи Банку Пруссії, Банку Нідерландів чи Національного банку Бельгії. Банкноти Банку Франції не приймалися, оскільки під час Франко-прусської війни конвертацію було призупинено. Отже, угода вперше визнала банкноти як засіб платежів між урядами.

Зі створенням Німецької імперії було порушено питання про створення федерального центрального емісійного банку. Національні ліберали Північної Німеччини були прибічниками створення Рейхсбанку на більш фундаментальних засадах та, маючи більшість, проштовхували свої плани в Рейхстазі. Однак ідея викликала багато суперечок у Бундесраті, де були представлені також інтереси провінцій, зокрема Півдня. В цей період функціонувало 34 емісійні банки, хоча дві третини всіх банкнот в обігу були банкнотами Банку Пруссії.

У 1875 р. з Банку Пруссії було створено Рейхсбанк. Фіксована межа забезпеченості на одну третину золотом чи сріблом залишилася. Перевага Рейхсбанку над іншими емісійними банками встановлювалася в законодавчому порядку, що давало йому право приймати рішення про здійснення емісії або збільшення її обсягів. Тільки Рейхсбанк міг створювати філії по всій імперії. Банк мав ще одну перевагу над іншими банками. Вона полягала в тому, що дві третини боргових зобов'язань банку, не забезпечених резервами, звільнялися від оподаткування, яким керував Рейхсбанк.

Наслідки цієї реформи були очевидними: з наступного року шістнадцять банків позбулися права емісії банкнот. Напередодні Першої світової війни залишилося тільки чотири емісійні банки. Вони були в країнах, що перебували під прус-ською гегемонією: Саксонії, Баварії, Бадені та Вюртемберзі. Отже, монетарна політика Пруссії відкрила шлях до швидкої консолідації емісійної діяльності, а об'єднання Німеччини стало реальністю, хоча законним засобом обігу банкноти Рейхсбанку стали після Марокканської кризи у 1905 р. З 1876 по 1913 р. емісія банкнот Рейхсбанком зросла в 3,4 раза, а їх частка в акціонерному капіталі — з 24 до 39 %.

Монетарне об'єднання Швейцарії на федеральному рівні відбулося набагато спокійніше. Після заснування перших емісійних банків у кантонах Берн (1834) та Цюріх (1836) кількість нових банків почала збільшуватися. До 1850 p., коли після ратифікації федеральної конституції 1848 р. було впроваджено швейцарський франк, банкноти видавалися в "іноземних" деномінаціях, так само як французький франк, талер і флорин. У 1864 р. право здійснювати емісію мали 20 банків, а в 1880 р. їх кількість досягла 36, хоча межі діяльності були обмежені. В більшості кантонів обсяг резервів становив від 30 до 33 %. У 1876 р. 21 банк підписав угоду про прийняття банкнот інших банків номіналом 50 і більше швейцарських франків. Через п'ять років законодавством було встановлено 40 %-й рівень металевого забезпечення, заборонено створювати банки з інших підприємств і шляхом придбання акцій та нерухомості. З 1887 р. Банк Цюріха відмовився від Угоди 1876 р. та від емісії банкнот, проте в 1907 р. було засновано Національний банк Швейцарії, який отримав монополію на емісійну діяльність.