Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 8.7. Поява змішаних банків у Бельгії

Промислова експансія Бельгії на початку XIX ст. була пов'язана з формуванням банківського апарату, який відігравав не меншу роль, ніж кредитні установи Франції і банки Німеччини, в забезпеченні необхідного капіталу для модернізадії та експансії ключових секторів промисловості. Проте цей процес не відображав спокійну та обмірковану стратегію розвитку промисловості, він багато в чому залежав від непередбачених обставин кризи 1830 р.

До революції "Сосьєте женераль", акціонерний банк, заснований у 1822 р. королем Нідерландів Віллемом І, був подібним до інших банків того періоду. Він увійшов до вже існуючої ще до його появи фінансової структури і поступово посів у ній домінуюче місце. Саме замороження дисконтних операцій щодо видобувних та металургійних компаній Ено (Ген-негау) сприяли тому, що банк почав займатися інвестиціями у промисловість та підтримувати життєспроможні підприємства для запобігання катастрофі. Банк вирішив не наполягати на виплаті боргів, а запропонував обміняти борги на акції цих підприємств, визнаючи їх як акціонерний капітал. Отже, банк опинився на новому шляху. Його безпосередні інтервенції привели до прагматичного створення промислової імперії з центром в Ено та головним ринком збуту у Франції.

Домінуюча позиція "Сосьєте женераль" в економіці Бельгії змусила політичні та фінансові кола створити якусь альтернативу цьому закладу. Для цього в 1835 р. у формі акціонерного товариства було створено Банк Бельгії; його покровителями були король Леопольд І та закордонні єврейські банкіри в особі Джеймса Ротшильда і Джонатана Бішофсхайма. Як і "Сосьєте женераль", новий банк займався фінансуванням промисловості, концентруючись, зокрема, на металургійній промисловості регіону Льєж.

Інвестиції в металургію та видобувну промисловість, спричинені будівництвом національної залізниці, значно зменшилися після кризи 1838 p., яка поставила на коліна систему, налагоджену великими банками, і посилила конкуренцію між ними. І хоча в 40-х роках XIX ст. спостерігалися поліпшення і стабілізація, ліквідації слабких місць банківської системи не відбулося.

Слабкі місця були здебільшого в структурі активів банків та їх інвестиційній стратегії. Крім довгострокових активів, які складалися з власних коштів, капітальних депозитів і резервів, банки видавали короткострокові зобов'язання на два чи три роки і мали короткострокові ресурси, які отримували від емісії банкнот і деяких видів депозитів. "Сосьєте женераль" міг використовувати депозити, покладені до його ощадних банків, а також кошти, які він тимчасово зберігав як банкір уряду. Якщо власні кошти номінально становили більше від половини ресурсів банку, то напередодні кризи 1848 р. майже половина портфеля "Сосьєте женераль" була його акціями, які ще або не були викуплені, або банк скупив їх назад з різних причин, або отримав у результаті надання контокорентного кредиту. Насправді власні кошти банку для довгострокового кредитування становили не більш як третину його ресурсів.

Щодо інвестицій, то, з одного боку, хоча Банк Бельгії і обмежувався після кризи 1838 р. короткостроковими дисконтними операціями та вексельними кредитами, його портфель містив не менше консолідованих позик промисловим підприємствам. "Сосьєте женераль", з другого боку, займався фінансуванням промисловості набагато раніше. Його дисконтні операції майже завжди передбачали довгострокові вексельні кредити, які рефінансувалися кілька разів. У такий спосіб вексельні кредити у багатьох випадках завершувалися тим, що банк отримував акції промислових компаній.

У багатьох короткострокових операціях фінансування промисловості відбувалося в двох основних формах: безпосередня участь в частині капіталу та перетворення підприємства на акціонерній основі; відкриття контокорентного кредиту групі фірм. Хоча кредити мали короткостроковий характер, вони недовго чекали на перетворення в кредити під векселі чи цінні папери компанії-боржника, що потрапляли до портфеля банку. Незважаючи на такі зусилля залучити заощадження населення, активи "Сосьєте женераль" та Банку Бельгії виявилися неліквідними, що робило їх дуже уразливими до будь-якого зменшення впевненості серед власників їх банкнот та депозиторів.

З 1835 по 1837 р. обидва банки створили спеціалізовані підрозділи, завданням яких було фінансування промисловості для залучення малих та середніх заощаджень через емісію акцій. Виявилося, що ці холдингові компанії були передчасними. Хоча їх роль у промисловому розвитку 30-х років XIX ст. не можна заперечувати, залучати заощадження населення для інвестування промисловості у такий спосіб було складно. Незважаючи на очевидний успіх таких емісій, частина акцій утримувалася для акціонерів банку, які сплачували за це тільки 10 %, і не готівкою, а цінними паперами. Багато акціонерів спекулювали на акціях, часто купуючи їх на кілька мільйонів франків. У цьому їм допомагали комерційні банки, які надавали кредити під цінні папери. Швидке зростання емісій цінних паперів призвело до ситуації, коли підозра щодо фондового ринку досягла такої точки, що фінансові холдингові компанії замість того, щоб брати ресурси на ринку капіталів, мали здебільшого покладатися на ресурси своїх материнських компаній і почали банкрутувати під тягарем промислових зобов'язань.

Напередодні кризи 1848 р. промислові інвестиції та контокорентні кредити філіям досягли рівня 40 % активів Сосьєте женераль, за винятком власних цінних паперів банку. Позики під цінні папери становили 33 % активів. Для фінансових компаній, які спеціалізувалися на емісійних та редисконтних операціях, такий великий відсоток неліквідних активів свідчив про їх уразливість до будь-якого зрушення в довірі з боку населення. Криза 1848 р. мала великий вплив на банківську систему. Інтервенція уряду та реформа грошового обігу після подій 1848 р. позбавили банки обмежень, накладених на них роллю емісійних установ, та дали змогу більшою мірою спрямувати свою діяльність на промислові інвестиції й надання комерційного кредиту. Модель змішаних банків була впроваджена в економіку Бельгії впродовж кількох десятиліть.

Отже, можна зробити висновок, що перша половина XIX ст. не заклала фундаментального підґрунтя для інновацій у банківських технологіях. Цей період характеризувався здебільшого поширенням та інтернаціоналізацією фінансових операцій і специфікацією професії банкіра. Перевага приватних банкірів, які працювали здебільшого, використовуючи свій досвід міжнародної торгівлі й контрактів, розгалуженої мережі кореспондентів і підрозділів по всій Європі, привела до того, що вони почали відігравати ключову роль у розміщенні позик урядів. У той час як в Англії банківська діяльність розвивалася, концентруючись на короткостроковому кредитуванні, на континенті банки займалися в основному інвестуванням промисловості (залізниці Франції та Німеччини, текстильна галузь та важка промисловість тощо). Криза 1848 р. виявила проблеми з ліквідністю та мобільністю капіталу. В Бельгії політика була спрямована на забезпечення економічного підґрунтя для збереження незалежності країни, що привело до становлення нового типу банківської системи, де домінували два змішаних банки. Вони відігравали ключову роль в індустріалізації Бельгії в 30-х роках XIX ст.