Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 9.2. Роль банків у міжнародному русі капіталів

Не можна недооцінювати значення воєнних контрибуцій у розмірі 5 млрд франків, накладених на Францію Німеччиною в 1871 р., в експорті капіталу та інтернаціоналізації банківської діяльності в останній чверті XIX ст.

Крім розміру суми та строків сплати, Франція мала керуватися режимом платежу, що потребував використання різних інструментів переказу грошей і не дозволяв здійснювати сплату банкнотами Банку Франції та французькими переказними векселями. Крім золота та срібла, Німеччина була готова приймати банкноти центральних банків Англії, Пруссії, Нідерландів та Національного банку Бельгії, а також першокласні переказні векселі, що виставлялися до сплати в Англії, Пруссії, Нідерландах та Бельгії.

Позики, отримані в 1871—1872 pp. Адольфом Тьєром, фінансовий успіх якого вразив Європу, мали багато переваг для банківської системи. "Хойте банк" та нові банки гостро конкурували за позики, збір гарантованих комісій, розміщення цінних паперів, прибутки від арбітражних угод та векселів. У той час як Ротшильди створили міжнародний.синдикат "Хойте банк", депозитні та комерційні банки створили в серпні 1871 р. за ініціативою Банку Парижа свій власний синдикат для отримання вигод від операцій французького уряду. Потреба забезпечувати уряд іноземною валютою та векселями привела до того, що синдикат почав розповсюджувати позикові цінні папери за кордоном через розгалужену мережу кореспондентів. "Банк де Парі е дез пейз-бас", створений у 1872 p. через ці операції, становив собою синдикат з чотирнадцяти німецьких банків (включаючи Дойче банк та Дис-конто-Гезельшафт), трьох брюссельських, трьох венеціанських, кількох швейцарських фінансових груп та голландського синдикату.

Перша позика 2,5 млрд франків вміщувала близько 1135 млн франків з закордону. Щодо позики в 3,5 млрд 1872 р., то тільки на грошовому ринку Берліна було запропоновано З млрд франків. Спекулятивні прибутки, які одержували банки від позики Тьєра, були значними. Видані на рівні 82,5 у липні 1871 p., ренти під 5 % досягли рівня 100,5 в 1874 р. та 120 — у 1880 р. В одній операції в 1873 р. "Кредит Ліонез" відклав 60,5 млн франків для інвестування в 5 % ренти (загальний обсяг інвестицій становив 159,6 млн франків). Від цього було отримано дохід у розмірі 4,756 млн франків, тобто 7,8 %, а чистий сукупний прибуток від операції становив 4,856 млн франків.

Стимул, наданий позикою Тьєра міжнародному рухові капіталу та розширенню банківської мережі, сприяв тому, що вільні кошти почали шукати вигідного використання. Це стосувалося не тільки будівництва залізниці, потреби якої в капіталі скоротилися в період з 1873 по 1895 p., коли спостерігалася фундаментальна тенденція до зниження цін та циклічної депресії, стали скорочуватися також інвестиції в промисловість. У результаті банківський сектор, особливо в Британії та Франції, почав шукати нові сфери інвестування з більшим потенціалом прибутків, ніж в їх національних економіках.

Відтепер капітал спрямовувався в економічно менш розвинені країни — в нові галузі економічного зростання Європи та Америки (в Італії, США, Канаді та Аргентині), а також у країни Північної Африки та Азії, уряди яких потребували іноземного капіталу для створення оборонної та транспортної інфраструктури (Єгипет, Марокко, Китай та Турецька імперія).

Експорт іноземного капіталу набув досить різноманітних форм: позики іноземним урядам, прямі іноземні інвестиції, фінансування торгівлі та закупівля сировини. Європейські банки брали в цьому участь через посередників за кордоном, що працювали з обмеженим колом підприємств чи індивідів, або через надання кредитів іноземним клієнтам, фірмам чи урядам. Банки також могли брати пряму участь в акціонерному капіталі іноземних підприємств або надавати брокерські послуги з розміщення цінних паперів в Європі.

Безперечно, наприкінці XIX ст. головна роль банків у експорті капіталу полягала у посередництві між іноземними кредиторами та європейськими заощадженнями. Великі міжнародні позики й фінансування великих проектів чітко демонструють не тільки диверсифікацію політики та поведінки банків, а й суттєву складність стосунків між інтересами банків та політикою.

Державні міжнародні інвестиції в цей період майже не існували, не було законодавства чи регулювання свободи руху капіталів. Проте це не стосується ситуації щодо обігу товарів, хоча обсяги та значення деяких міжнародних фінансових операцій потребували тісної співпраці між банкірами та урядами, особливо дипломатичної. Політики Франції та Німеччини, в свою чергу, не втримувалися від спокуси тиснути на банки, коли їх операції не відповідали цілям зовнішньої політики. Однак здатність урядового контролю була обмеженою. Основним інструментом була заборона видавати бони (облігації) позик іноземних урядів на грошовому ринку. Після 1873 р. Франція мала отримати згоду іноземних міністерств та міністерства фінансів для продажу цих облігацій на Паризькій фондовій біржі. В Німеччині постановою від 1896 р. було накладено на іноземні цінні папері ретельні перевірки. Комісія складалася з банкірів та промисловців, яким допомагали члени уряду без права голосу. В той час як бельгійські та британські банки мали в цьому відношенні повну свободу, банки Франції й Німеччини могли уникнути авторитарної процедури тільки у разі невеликих позик. Пропозиція акції через партнерів банку або пропозиція ціни безпосередньо через банк (тобто регулювання зовнішнього фондового ринку) були поточною практикою. Тільки дуже великі позики іноземним урядам укладалися шляхом консультацій між банками та політиками.

Така сама ситуація спостерігалась в Німеччині, де політична влада могла впливати на Рейхсбанк таким чином, щоб зменшити роль іноземних цінних паперів на ринку капіталів Німеччини. В цьому відношенні достатньо послатися на відомий "Ломбардфербот" (Lombardverbot) 1887 p. Після погіршення стосунків між Росією та Німеччиною Бісмарк дав інструкції Рейхсбанку та його філіям не приймати цінні папери Росії як заставу для отримання позики. Це рішення не було оголошено публічно і мало дискримінаційний характер до цінних паперів Росії, що призвело до поступового продажу російських облігацій на ринку Німеччини, а це становило близько 60 % всього зовнішнього боргу Російської імперії. Кінцевим результатом стало те, що Париж замінив Берлін як головний ринок обігу цінних паперів Росії.

Віддалення Німеччини від Росії та поновлення Троїстого союзу привели до посилення фінансових зв'язків між Італією та Німеччиною з метою зменшення залежності Італії від ринку капіталів Франції. Це було покладено в основу заснування в 1890 р. за ініціативою Дойче банку "Берлінер хандельсгезельшафт консорціум фюр італініше гешафте" (Berliner Handelsgesellschaft Kansortium fur italienische Geschafte). Цей потужний консорціум включав більшість великих змішаних та приватних банків, таких як "Бляйхродер" (Bleichroder) й "Оппенгейм та Ко" (S. Oppenheim and Co), і мав наприкінці XIX ст. вирішальний вплив у сфері державного кредиту та в усій кредитній системі Італії загалом. Німецькі банки відігравали вирішальну роль у заснуванні двох провідних змішаних банків — Італійського комерційного банку (Вапса Commerciale Italians) в Мілані (1894) та "Кредит Італьяно" (Credito Italiano) (1895).

Погіршення стосунків між Німеччиною та Росією в другій половині 80-х років XIX ст. сприяло більш активній участі банків Франції на ринку позик Росії. Синдикат, керований "Банк де Парі е дез пейзбас", уклав у 1888 р. угоду про позику 500 млн рублів під 4 %. Це відкрило новий етап у галузі міжнародних фінансів Франції. Відсотки перевищували ті, які сплачувалися за урядовими рентами Франції, і становили 3 %, що гарантувало стабільні прибутки та безпеку інвестицій. Такі дії стимулювали французького заощадника, який з ентузіазмом ставився до будь-якого нового продажу облігацій державної позики Російської імперії. Позика від

10 грудня 1888 р. розміщувалася на всіх головних грошових ринках Європи, однак 86 % цієї позики було розміщено у Франції. Відтепер операції цього синдикату та його супротивників, Ротшильдів, на ринку позик уряду Росії зводилися до переказу цінних паперів з Німеччини до Франції. Ініціатива, впроваджена французькими банкірами в Росії, мала багато наслідків, які полягали в тому, що рекламні кампанії, спрямовані на інвесторів, створювалися за принципами "бона фіде", що було новим в цій інвестиційній галузі. Це супроводжувалося масованим пабліситі, який представляв Російську імперію в найяскравіших кольорах. Популярність російських романів у Франції датується цим періодом, а інтенсифікація фінансових стосунків з Росією підготувала суспільну думку до наступного зближення з Росією (1893), задовго до того як до цього дійшли політики. Ділове товариство Франції було спрямовано в напрямі інвестицій в Росію також і цим чинником. Співпраця велася також у галузі військово-промислового комплексу.

Чи можна сказати, що зі створенням у 1893 р. франко-російського альянсу було досягнуто тісної співпраці між банкірами та політиками? Насправді ситуація не є простою: альянс швидко досяг обмежень щодо франко-російських підприємств у Китаї, коли Росія відхилила французький капітал, інвестований у Російсько-Китайський банк, для власних потреб із забезпечення імперіалістичних проектів у Китаї. В такий самий спосіб, коли Японія завдала Росії поразки під Мукденом у 1905 р., а в країні почали розгортатися революційні події, банки Франції відмовилися надавати Росії нову позику. З великою напругою французький уряд розмістив нову позику для того, щоб врятувати Росію від банкрутства після Російсько-японської війни, але натомість Росія мала повністю підтримувати позицію Франції в Марокко. Банки отримали дозвіл на емісію цінних паперів тільки після досягнення Францією своїх цілей на конференції 1906 р, в Алжирі.

Хоча інтенсивність зв'язків між банками та державою значно варіювала від держави до держави, роль банкірів у зовншшій політиці урядів була досить значною. В цьому контексті варто згадати втручання французьких і британських банків у процес підведення Єгипту під подвійний мандат 1872 р. та швидку допомогу Ротшильдов Дізраелі у листопаді 1875 р. для купівлі 43 % акцій Суецького каналу, що належали хедивам, з метою огородження торговельних та стратегічних інтересів Британії від повного володіння каналом Францією. Під час Марокканських криз 1905 та 1911 pp. французькі міністри Рув'е та Кайо використовували власні стосунки з банками, сподіваючись владнати конфлікт з Німеччиною.

Шляхи експорту капіталу не завжди суворо відповідали напрямам зовнішньої політики. Не були поодинокими випадки, коли космополітизм банківських операцій впливав на міжнародну діяльність, яка була несумісна з вказівками дипломатів та громадською думкою. Отже, впродовж чотирьох десятиліть після поразки Франції в 1871 р. не можна було навіть подумати про розміщення позики Німеччини на фондовій біржі Парижа, хоча в цей період французькі банки продовжували розміщувати короткострокові вклади на ринку Берліна та співпрацювати зі своїми німецькими колегами в багатьох іноземних підприємствах як в Європі, так і за кордоном. Так, "Комптуар насьйональ д'ескомпте де Парі" (Comptoir National d'Escompte de Paris) в 1898 p. брав участь в управлінні "Кредит Італьяно", а між "Парібасом" та Італійським комерційним банком встановилися нові стосунки. "Парібас" тісно співпрацював з Дойче банком в раді директорів "Банк д'утремер" (Banque d'Outremer) в Брюсселі.

Для ілюстрації суперечок дипломатії та фінансів немає кращого прикладу, ніж діяльність Багдадбанку (Baghdadbahn) в Турецькій імперії. Міністерство закордонних справ Франції в особі Делькассе ворожо ставилося до співпраці між Дойче банком та Імперським банком Туреччини, де домінували інтереси банків Франції. Навесні 1903 р. французький уряд за ініціативою Делькассе виступав проти розміщення акцій залізничної компанії Стамбул — Багдад на фондовій біржі Парижу, що не завадило Імперському банку Туреччині? брати участь у підприємстві, акціонерами якого були в основному німці.

Імперіалістична боротьба за Китай після війни 1894— 1895 pp. є нагальним прикладом ролі банків у інтернаціоналізації ринків капіталів. Уряд Китаю опинився в ситуації, коли йому були потрібні кошти для сплати військових контрибуцій Японії і спорудження залізниці. Це привело до формування міжнародних банківських груп з лідером в кожній країні — Шанхайська та Гонконгівська банківська корпорація в Британії, Індокитайський банк (Banque de I'Indo-Chine) у Франції та Російсько-Китайський банк, що діяли під захистом своїх урядів. Під час Сіньхайської революції 1911 р. банки Англії, Франції, Німеччини та Америки, незважаючи на загрозу війни, пов'язану з Агадирською кризою, створили консорціум для монополізації позик новій Китайській республіці.

Активна роль банків у експорті капіталу та формуванні міжнародних фінансових угрупувань супроводжувалася інтернаціоналізацією грошових ринків Європи. Присутність на грошовому ринку Парижа іноземних банків має довгу історію. В Лондоні цей феномен є відносно новим: дуже важлива група іноземних банкірів та фінансистів з'явилася тут наприкінці XIX ст. Центр цієї групи представляли німці. Вони розвинули мережу тісних стосунків з великими банками Німеччини, які відкривали філії в Лондоні. В 1873 р. було відкрито філію Дойче банку, а після цього у 1895 та 1899 pp. — Дрезденер банку та "Дисконто-Гезельшафт". У мережі також активно діяв "Сосьєте де банк сюїз" (Societe de Banque Suisse). Сер Брнест Кассель, син дрібного банкіра з Кельна, приїхав до Лондона в 1870 p., коли йому виповнилося 18 років. Він став основною фігурою на грошовому ринку Лондона та одним із найбільш типових іноземних банкірів Англії цього періоду.

Інтернаціоналізація грошового ринку Брюсселя після 1870 р. характеризується створенням агенцій та філій іноземними банками, а також відкриттям кредитних установ з великою часткою участі іноземців, таких як "Банк д'утремер" (Banque d'Outremer) та Міжнародний Брюссельський банк (Banque Internationale de Bruxelles). Філія "Парібасу" в Брюсселі зайняла провідне місце і займалася великими фінансовими операціями з державною владою.

Інший показник інтернаціоналізації грошових ринків можна побачити на прикладі формування банками Франції та Німеччини мережі іноземних представництв і агентів, З 1870 по 1879 р. "Кредит Ліонез" створив філії в Лондоні,

Женеві, Мадриді, Александры, Санкт-Петербурзі та Стамбулі. "Сосьєте женераль" відкрив філії в Лондоні (1871), Брюсселі (1898) та Санкт-Петербурзі (1901). В свою чергу, в 70-х роках XIX ст. Дойче банк відкрив філії в Лондоні, Шанхаї та Йокогамі. В 1909 р. він заснував підрозділ у Стамбулі, а наступного року — в Брюсселі.

В той час як роль британських приватних банків, зокрема купців-банкірів, на національному рівні була не досить по* мітною, вони мали велике значення в інвестиційній сфері на міжнародному рівні. Фактично в період з 1870 по 1874 р. 53 % іноземних облігацій, проданих на грошовому ринку Лондона, належали купцям-банкірам. Через сорок років ця цифра зменшилася до 35 %, хоча все ще в два рази перевищувала відповідний показник акцій акціонерних банків, іноземних і колоніальних. У будь-якому разі приватні банкіри брали активну участь в радах директорів цих інститутів.

Така сама ситуація спостерігалась і у випадку приватних банкірів Німеччини, таких як Варбург, Мендельсон, Варшау-ер, Бляйхродер та Оппенгейм. Вони здійснювали власні операції з іноземними урядами, насамперед разом зі змішаними банками у фінансових підприємствах за кордоном — в Італії, Китаї, на Балканах.