Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 9.3. Інші типи кредитних установ

Незважаючи на значну експансію європейських банків у XIX ст., велика частина населення не брала участі в мобілізації заощаджень і не мала доступу до кредиту. Приватні особи, бізнесмени та влада висували різні ініціативи (деякі з них були подібні до ініціатив XVIII ст.), спрямовані на середній клас, робітників та селян. Це породило установи різного типу, такі як ощадні банки, земельні, сільськогосподарські й іпотечні кредитні установи, кредитні спілки та кооперативи. У багатьох країнах державна влада брала активну участь у цій сфері, тому формування державного банківського сектору відбувалося ще до Першої світової війни.

Щодо інших типів банків, то розвиток Британії у цій галузі відрізнявся від країн континенту. В той час як у Великій Британії спостерігався передчасний розвиток ощадних банків та довірчих товариств, на континенті діяльність ощадних банків часто була пов'язана з кредитними операціями, зокрема з фінансуванням під заставу. Хоча Британія і була колискою кооперативного руху, їй не вдалося розвинути кредитні кооперативи. Такий особливий розвиток був пов'язаний з раннім проникненням банківської мережі на сільські території та зі зникненням наприкінці XVIII ст. малих та середніх сільськогосподарських підприємств.

Ощадні банки Британії, створені за ініціативою приватних осіб, церкви та заможних філантропів, в першій половині XIX ст. помножувалися. Однак всупереч бажанням їх керівників, які прагнули залучити заощадження робочого класу, клієнтура складалася здебільшого з державних службовців та нижнього прошарку середнього класу. Відповідно до своїх статутів ощадні банки мусили інвестувати свої ресурси в цінні папери уряду, але втрати, яких вони зазнали при падінні цін на ці "фонди" під час Кримської війни, поставили під питання всю систему. За ініціативою міністра від лібералів Гладстона в 1861 р. Британія стала першою державою, яка по всій країні створила державну систему поштових ощадних банків. її перевагою було те, що вона базувалася в поштових відділеннях, які були відкриті кожного дня, в той час як приватні ощадні банки працювали тільки один чи два дні на місяць. Через дванадцять років кількість вкладників зросла до 1,5 млн, перевищивши всю клієнтуру ощадних банків. Цей факт свідчить про те, що поштові ощадні банки стали улюбленими депозитними установами дрібних заощадників. Успіх проекту призвів до швидкого скорочення кількості приватних ощадних банків: з 638 у 1861 р. до 481 в 1873 р.

Приклад Британії наслідували в першій половині XIX ст. багато ініціаторів на континенті, особливо в протестантських країнах. Приватні ощадні банки досягли значного успіху в німецьких країнах, де з 1836 по 1850 р. їх кількість зросла з 280 до 1200. Засновані, як правило, на колективних засадах, вони не витрачали часу і функціонували не тільки у сфері депозитів, оскільки їх обсяги були досить обмеженими. Соціальне законодавство Німеччини 80-х років XIX ст. фундаментально змінило їх роль як страхових установ для хворих та осіб похилого віку робітничого класу. Отже, до кінця XIX ст. ощадні банки Німеччини перетворилися на установи для середнього класу. Наприкінці 1918 р. з 66 млрд марок, покладених на депозити банківської системи Німеччини, 33 % зберігали ощадні банки, а 31 % — комерційні банки. З 1909 р. ощадні банки були уповноважені використовувати чекові платежі та жирооперації. Тісний зв'язок з місцевою економікою давав змогу ефективно залучати місцеві заощадження, однак на шляху реінвестування цих депозитів стояло багато жорстких правових перепон.

В усіх країнах державна влада займалася захистом заощадника і водночас піклувалася про надання йому послуг ощадних банків. Внаслідок цього ощадні депозити дуже часто інвестувалися через уряд. Приклад Франції чітко показує можливість залучати заощадження і через ощадні банки регулювати державний борг. З 1835 p., відповідно до закону, ощадні банки мали вкладати свої депозити до "Каси дез депо е консігнасьйон" (Caisse des Depots et Consignations), державного органу, заснованого в 1816 p., що сприяло встановленню автономії з метою управління проблемами державного боргу і вселяло довіру заощадникам. Впродовж XIX ст. "Каса дез депо" відігравала досить абстрактну роль, проте все ще збирала значний рівень заощаджень, виконуючи стабілізуючу функцію для ринкових курсів облігацій позики французького уряду. Наприкінці Другої імперії Каса утримувала 60 % депозитів ощадних установ, приватних та комерційних банків, а напередодні Першої світової війни депозити ощадних банків, покладені до Каси, дорівнювали 6,3 млрд франків, що становило майже половину всіх банківських депозитів. Більша частина цих коштів була інвестована в ренти французького уряду, але наприкінці XIX ст. "Каса дез депо" також займалася наданням позик місцевій владі або придбанням цінних паперів залізниці.

Створення ощадних банків в Європі залежало від ініціатив філантропів та місцевої влади, які мали на меті допомогти робітничому класу. В Бельгії розвиток відбувався за дещо іншим сценарієм.

На відміну від інших країн, де в першій половині XIX ст. ощадні банки засновувалися постійно та рівномірно, в Бельгії впродовж п'ятнадцяти років, з 1832 по 1848 р., в цій сфері банківської діяльності тривав справжній бум. Ініціаторами були банки, що прагнули залучати заощадження заможної буржуазії. Вони використовували покладені до банків депозити швидше для фінансування промисловості, ніж для надання позик сільськогосподарському сектору, інвестування в національний борг та придбання товарів. Оригінальність випадку Бельгії в цей час полягає в поєднанні ощадного та змішаного банку, що було пов'язано з передчасним розвитком змішаних банків у Бельгії та процесом індустріалізації в країні. Криза 1848 р. виявила всі небезпеки, які загрожували банківській системі в цілому з боку установ такого типу. Державна влада використовувала допомогу банків, але не піклувалася про захист заощадників. Тоді як приватні ощадні банки відчували спад у своєму розвитку, комерційні банки не бачили сенсу утримувати великі ощадні депозити.

На початку 60-х років XIX ст. заощадником в Англії виступав кожний п'ятнадцятий житель, у Франції — кожний тридцять шостий, Австрії та Пруссії — кожний тридцять четвертий, а в Бельгії — лише кожний сто тридцять сьомий житель. Під тиском лібералів уряд взяв зобов'язання стимулювати заощадження серед широких мас населення, заснувавши у 1865 р. "Каса женераль д'епаргне е де ретрейт" (КЖЕР) (Caisse Generate d'Epargnes et de Retraite, C.G.E.R.).

Ця установа почала швидко зростати. В 1890 р. вона контролювала 90 % ощадних операцій в Бельгії, що було зумовлено поширенням її операцій у поштових відділеннях. У цей час кожний восьмий бельгієць мав ощадний рахунок у банку. В 1913 р. налічувалось 3 млн рахунків (один на 2,4 особи населення) та один офіс на кожні дві комуни. Як і в інших країнах, депозити здебільшого розміщувалися в державні цінні папери, а також в акції бельгійських компаній, деякі з яких були гарантовані державою. КЖЕР допомагала фінансувати соціальні реформи, розвиваючи пенсійні фонди для своїх працівників.

До кінця XIX ст. багато країн Європи відчували зростання іпотечних кредитних установ, деякі з яких поєднували свою діяльність з діяльністю ощадного банку.

Незважаючи на набутий впродовж перших десятиліть свого існування досвід, французький "Кредит фонсьєр" (Credit Foncier), заснований у 1852 р. за часів Другої імперії, був зразком розвитку німецьких іпотечних банків з 60-х років XIX ст. У Франції, як і в Німеччині, ці установи було створено для забезпечення сільськогосподарського кредиту. Проте така ідея згодом була замінена на користь фінансування розвитку урбанізації. За деякими оцінками, з 1870 по 1913 р. від однієї чверті до однієї третини чистих інвестицій Німеччини були спрямовані на будівництво міст. Таке фінансування досягалося частково через іпотечні банки, частково — через ощадні, які також займалися іпотечним кредитуванням, і меншою мірою — через страхові компанії.

Експансія іпотечного фінансування в Бельгії наприкінці XIX ст. є передумовою відродження приватних ощадних банків. Ініціатором була "Каса іпотекар анверсойс" (Caisse Hypothecate Anversoise), заснована у 1881 р. У 1897 p. її директори, переконані в безпеці першокласних іпотечних позик, вирішили створити ощадний банк для залучення депозитів, які вони збиралися використовувати в своїх операціях. Таке поєднання іпотечного та ощадного банку широко копіювалося, породивши сучасні ощадні банки Бельгії.

Безперечно, зміна у розвитку банківської справи в Німеччині, що відбувався паралельно з розвитком великих галузей промисловості, має багато спільного з піонерською роллю, що відігравали зростаючі кредитні кооперативи в середині XIX ст. Практично ані банки, ані ощадні чи іпотечні установи не змогли пристосуватися до обмежених потреб у кредиті ремісників, малої промисловості чи сільського господарства. Перший кредитний кооператив Німеччини, який часто називали "народний банк", виник у Делічі в 1850 р. за ініціативою Германа Шульце-Деліча — впливової фігури в колах лібералів Пруссії та переконаного прибічника співпраці з ремісниками та малою промисловістю. Завдяки активній пропаганді та підтримці лібералів ця ініціатива була такою успішною, що в 1864 р. налічувалося близько 80 кредитних кооперативів, що об'єднували майже 18 тис. членів, утворюючи мережу, управління якою відбувалось з центрального офісу. Восени 1864 р. в Берліні у формі товариства з обмеженою відповідальністю було створено "Дойче генозеншафтсбанк сцергель" (Deutsche Genoesenschaftsbank Scergel). Метою установи було приймати депозити "народних банків" та надавати їм можливості комерційних операцій. В наступні десятиліття кредитні кооперативи швидко збільшувалися, і в 1870 р. їх кількість досягла 740 (314 656 членів). До 1913 р. для співпраці з малою промисловістю існувало 1500 кредитних кооперативів, кількість членів яких становила понад 800 000 осіб.

У 1864 р. за ініціативою Вільгельма Райффайзена та Вільгельма Гааса в Німеччині також з'явилися перші сільськогосподарські кредитні кооперативи. Не вдаючись у подробиці щодо конкуренції між керівниками кооперативної кредитної системи, яка мала такий великий успіх у Німеччині, слід звернути увагу на систему Райффайзена, яка набула поширення і мала релігійний, соціальний і навіть педагогічний характер. Сподіваючись поліпшити умови сільського життя та сприяти солідарності в сільськогосподарських умовах, організація базувалася на чотирьох принципах. Банки Райффайзена функціонували на місцевому рівні — комун чи округів. Депозити, залучені в сільській місцевості, надавалися у позику землеробам. Низькі відсоткові ставки за ощадними депозитами та вільне виконання членами кооперативів адміністративних функцій передбачали довгострокове кредитування за низькими відсотками, що було необхідно для сільського господарства, де розвиток відбувався більш повільними темпами, ніж у промисловості. Відповідальність членів кооперативів була спільною та необмеженою, що свідчило не тільки про платоспроможність, а й підкреслювало відсутність у системі тяжіння до прибутків.

Незважаючи на конкуренцію, що існувала між кооперативними мережами Гааса та Райффайзена, кількість сільськогосподарських кредитних кооперативів напередодні Першої світової війни становила близько 17 тисяч. Значний успіх кредитних кооперативів потребував створення центральних кооперативних банків. Тому уряд Пруссії запровадив спеціалізований банк, підконтрольний міністерству фінансів. У 1913 р. на кредитні кооперативи припадало 9 % депозитів всієї банківської системи Німеччини.

До 1914 p. ні в одній країні кредитні кооперативи не досягли такого рівня розвитку, як у Німеччині. У Франції та Швейцарії ініціативи в цьому напрямі почали впроваджуватися наприкінці XIX ст. У Франції система Райффайзена була впроваджена після 1893 p., але в довоєнний період не досягла значного успіху. Як і в Німеччині, в Бельгії "народні банки" підтримувалися ліберальними реформаторами. Пік їхнього успіху припадає на період з 1864 по 1878 р. — у 1869 р. було створено Федерацію народних бельгійських банків (Federation des Banques Populaires de Belgique). Кількість таких установ ніколи не перевищувала ЗО і з кінця століття почала скорочуватися.

Досвід Бельгії позначений створенням у 1860 р. Кредитного комуналу (Credit Communal) та успіхом кооперативної кредитної системи на зразок Райффайзена, запровадженої фламандськими селянами-католиками та контрольованої Боеренбондом. З 1848 р. в Бельгії розроблялись різні механізми для фінансування нових потреб малих та середніх комун, пов'язаних зі зростанням населення та індустріалізацією. Міністр від лібералів Фрер-Орбан вибрав проект створення акціонерної компанії, акціонерами якої мали бути комуни та провінції. Ця компанія, Кредитний комунал, розміщувала позики через емісію цінних паперів, а одержані кошти надавала у позику місцевій владі. Кожна комуна чи провінція подавала заяву на отримання цих цінних паперів. Щоразу, коли влада брала позику у Кредитного комуналу, 5 % з цієї суми використовувалося на акції компанії. Ця новітня процедура вирішила проблему капіталізації компанії. Успіх Кредитного комуналу був пов'язаний з повноваженням, яке уряд надав комунам: сплачувати цю частку банку, що давало змогу останньому сплачувати необхідні витрати, пов'язані з позикою, та надавати покупцям цінних паперів гарантії. Незважаючи на статус приватної установи, Кредитний комунал функціонував як кредитний кооператив і був прототипом державних кооперативів, які поширювалися в XX ст.

Як і в інших країнах Європи, сільськогосподарська криза 80-х років XIX ст. значно ускладнила доступ селян до кредитних можливостей. Серед заходів, спрямованих на підтримку сільського господарства, можна назвати закон від 1884 р.

Він передбачав створення КЖЕР "сільськогосподарських точок" (відділень для співробітництва з сільськогосподарським сектором) з метою надання позик фермерам. Цей захід був малоуспішним, а велика мережа кредитних та ощадних установ у сільській місцевості виникла після впровадження в 1892 р. Боеренбондом системи Райффайзена. Вона інтегрувалася з гільдіями селян-католиків та підтримувалася духовенством на фламандських територіях країни. Закон 1894 р. уповноважив КЖЕР переводити певну частину своїх депозитів до банків Райффайзена у формі сільськогосподарських кредитів. Наступного року Боеренбонд заснував "Мідденкредіткас" (Mtddenkredietkaas), зокрема для організації своїх трансфертів між КЖЕР та місцевими банками Райффайзена. Інші центральні кооперативні банки створювалися за допомогою місцевих організацій католиків. У 1910 р. понад 700 кас Райффайзена обслуговували кожну четверту комуну. Кількість членів ледве перевищувала 40, а середній рівень кожного окремого депозиту був нижчим, ніж у КЖЕР, включаючи заощадження шкіл. Система не виключала участі селян, оскільки більше п'ятої частини членів були походженням з сільського середнього класу та робітничого прошарку. Вони вдавалися до допомоги кредитних банків Райффайзена для задоволення своїх потреб у приватному споживанні, професійному знарядді та будівлі чи ремонту своїх домівок.

У період з 1850 по 1914 р. у банківській системі Європи спостерігається безпрецедентне зростання, позначене поширенням акціонерних банків, концентрацією та диверсифікацією. В той час як спеціалізована модель розвивалася і вдосконалювалася в Британії, на континенті широко впроваджувалася система універсальних, чи змішаних, банків, перше випробовування яких відбулося в Бельгії, а апогею досягнуто в Німеччині. Як посередник банківська система Франції розвивалася в два етапи: перший характеризувався домінуванням змішаних банків і закінчився після фінансової кризи 1882 p.; другий — розподілом функцій між депозитними та комерційними, або бізнес-банками.

Інтернаціоналізація банківських операцій, що відбувалася на початку XX ст. за ініціативою приватних банкірів набула незнаних до цього масштабів після Франко-прус-ської війни 1870—1871 pp. За мобілізацію капіталу на міжнародному рівні конкурували нові й старі банки, шукаючи більших прибутків. Вони сприяли переорієнтації фінансової діяльності в напрямі нових центрів зростання в Європі та Америці, а менш розвинені країни Північної Африки були простором для отримання прибутків у результаті модернізації. З усіма цими змінами інтернаціоналізація фінансових центрів тривала.

Слід зазначити, що збільшення операцій акціонерних банків все ще не задовольняло потреб широких верств населення в ощадних установах та потреб нижчого прошарку середнього класу в кредиті. У цей період спостерігаємо виникнення "народних" і кооперативних ощадних і кредитних інститутів у країнах Європи, чому сприяли приватні підприємства або державна влада. їх часто об'єднували соціальні та релігійні погляди. В той час як багато з таких установ контролювали невеликі обсяги капіталу, були й такі, що акумулювали значні ресурси, а отже, могли фінансувати уряд та надавати кредити середньому класу.