Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 11.1.4. Золотий вік банкірів

Навіть у Великій Британії, де промислові підприємства мали з банками тільки короткострокові відносини, вирішення проблеми шукали у створенні інвестиційних фондів. Останні набули поширення в 60-х роках XIX ст., але їх розвиток було різко перервано кризою Барінга в 1890 р. З 1922 по 1929 р. було створено 54 нових інвестиційних фонди, хоча повною мірою вони не вважалися банками. В свою чергу, банки Англії, зазнавши невдачі при поверненні промислових кредитів, вдалися до конверсії цих кредитів в акції компаній. Такі дії спричинили певну нерівновагу в їх балансах між активами та пасивами. Тільки в 1930 р. Банк Англії підтримав інвестиційні фонди, створивши для управління цими інвестиціями холдингову компанію. Це була Банківська корпорація промислового розвитку, капітал якої становив 6 млн фунтів, з яких чверть належала Банку Англії, а решта — великим банкам.

Відносини між банками й промисловістю на континенті були більш розвиненими до 1914 р., тому повоєнне зменшення банківських ресурсів внаслідок масивних операцій з державою та інфляції призвело до вивільнення великої промисловості з-під контролю банківської системи, особливо у Франції та Німеччині.

Прагнення великих промислових груп Франції посилити свою фінансову незалежність проявлялося в планах щодо створення власних банків, що діятимуть від їх імені. Саме тому металургійне підприємство Шнайдера (Schneider) під час війни отримало контрольний пакет акцій "Банк де л'юніон Парісьєн" (Banque de I'Union Parisienne). У 1920 p. Євген Шнайдер організував за допомогою цього банку "Еуропеєн індустріель е фінансір" (Еигорёеппе Industrielie et Financiere), яка стала механізмом поширення його підприємницької діяльності в Центральну та Східну Європу. Спроби об'єднання промислового та фінансового капіталу в межах єдиної фінансової групи з 1924 по 1925 р. провалилися через сварку між Шнайдером та банком. Інша фінансова група під керівництвом президента сталевих підприємств Фірміні Вінсента була позаду експансії "Банк насьйональ де кредіт" (Banque Nationale de Credit), депозитного банку, створеного в 1913 р. У 1923 р. великі нафтові компанії заснували "Юніон дез мінес" (Union des Mines) — промислову банківську групу, яка мала пакети акцій підприємств — видобувників вугілля, металургійних та електричних підприємств. Через чотири роки компанія "Женераль д'електрісіте" (Compagnie Generate d'Elect-ricite) створила власний банк Електро-кредіти (Electro-Credit).

Такі ініціативи промислових компаній суперечили інтересам "бізнеси-банків, позиції яких були послаблені. На противагу "Банк де л'юніон Парісьєн" у "Парібас" продовжували домінувати фінансисти, які бажали відновити стосунки з промисловістю. Тому цей банк став ініціатором того, що угруповання електричних магнатів Франції електрифікувало залізницю. Крім того, він вкладав інвестиції у нафтову промисловість як в існуючих національних центрах, так і в експансію за кордоном. Для підтвердження своєї позиції на національному ринку комерційні банки впровадили два нових напрями розвитку: з одного боку, створення середньострокових кредитних установ та спеціалізованих банківських підрозділів, а з другого — установ для прямих відносин з регіональними банками для стимулювання продажу своїх цінних паперів у провінціях. Посередництво партнерів у цьому випадку було набагато кориснішим, ніж депозитних банків.

Фінансова емансипація великих промислових концернів у Німеччині вийшла на рівень, досягнутий універсальними банками напередодні війни. Внаслідок інфляції великі промислові підприємства в повоєнний період відчували швидку репризу, оскільки минулі борги були зменшені, а їх товари продавалися на ринку за умов зростаючого попиту. В цей час концентрація в промисловості відбувалася також швидше, ніж консолідація в банківському секторі. Фактично промисловці брали в банках короткострокові позики з метою пере-придбання акцій своїх підприємств та фінансування своїх інвестицій, що були стабільними в реальному вимірі, але девальвовані в грошовому. Для зміцнення своєї фінансової незалежності деякі промисловці реінвестували цінні папери банків у свою промисловість або створювали власні банківські угруповання — банки-концерни (Konzernbanken), яких у 1913 р. налічувалось 43, до 1928 р. їх кількість зросла до 112.

У Рурі промисловий магнат Гуго Стіннес досяг значних успіхів у придбанні акціонерних сертифікатів кількох великих банків. Після його смерті в 1924 р. його син хотів продовжувати політику промислового втручання в банківський сектор, але наступного року його плани були порушені "Дарм-штадтер банком" та Рейхсбанком. Це було ознакою репризи втручання банків у промисловість наприкінці 20-х років

XX ст., хоча їм не вдалося повністю відновити втрачені позиції. Грошова політика після стагнації в середині 20-х років була спрямована на припинення таких процесів. Практично для уникнення кредитних обмежень Рейхсбанку комерційні банки активно займалися кредитною діяльністю за кордоном, насамперед у Сполучених Штатах Америки та Великій Британії. Оскільки такі позики надавалися на короткий період, вони мали тенденцію обмежувати сферу довгострокового корпоративного фінансування цих банків і сферу придбання акцій та цінних паперів. Наприкінці 20-х років XX ст. близько 80—90 % активів комерційних банків складалися з короткострокових операцій. Хоча головним клієнтом була промисловість, банки віддавали перевагу прямим інвестиціям, але багато банків, незважаючи на це, відігравали значну роль у реструктуризації деяких секторів промисловості.

Промислові гіганти не мали великої потреби в посередництві банків для доступу до кредитних ресурсів Рейхсбанку чи міжнародних ринків капіталу. Не викликає подиву, що великі підприємства, такі як "Фарбен" з капіталом 1100 млн марок у 1927 р. (що майже в 10 разів більше, ніж у Дойче банку), не мали в складі свого правління жодного банкіра.

У повоєнній Бельгії "Мутуель солвей" (Mutuelle Solvay) став промисловою кредитною установою, що контролювалася промисловою групою, яка зберігала незалежність відносно банків. У ці роки змішані банки могли значно збільшувати свій вплив на промисловість Бельгії. Вони відігравали стимулюючу роль у розвитку нових секторів промисловості, таких як електрична промисловість, виробництво хімікатів, механічного скла та переробка кольорових металів з Конго.

Хоча "Сосьєте женераль" відігравав роль резервуара для колоніальних амбіцій Леопольда II, він брав активну участь в експлуатації Конго після війни. Жорстке протистояння між "Сосьєте женераль" та Банком Брюсселя за контроль над Банк д'Утремер показало важливість, яку колоніальні венчурні підприємства набули в той час. Перемога "Сосьєте женераль" привела до зміни відносин між двома банками. Наприкінці 1929 р. вони вирішили припинити своє протистояння в усіх галузях, особливо в електричній, де фінансування здійснювалося не тільки бельгійськими установами, а й іноземними промисловими та фінансовими групами. 22 лютого 1930 р. "Сосьєте женераль" підписав з компанією "Софіна" (Sofina), що являла собою міжнародне угруповання електричних підприємств німецько-американського походження, секретну угоду щодо управління відповідними інтересами в електричній промисловості. Ця угода "Сосьєте женераль" була частиною політики, спрямованої на нейтралізацію головного конкурента — електричного підприємства "Електробель" (Electrobel)t що контролювалося Банком Брюсселя та "Парі-басом". Результатом стала реорганізація "Електробель", що поставила його під контроль п'яти учасників, кожен з яких мав 20 % акцій: "Сосьєте женераль", Банк Брюсселя, "Парі-бас", "Мутуель солвей" та "Софіна". Ці приклади нагально демонструють, який вплив мали змішані банки на бельгійську промисловість та фінансові ринки.

Активна участь змішаних банків у промисловості в 20-х роках XX ст. спостерігається також в інших європейських країнах. В Іспанії такі банки відігравали велику роль у фінансуванні промисловості. В 1921 р. можна помітити, що директори семи найважливіших банків були присутніми в складі правління 274 компаній, на які припадало 49 % всього акціонерного капіталу іспанського бізнесу. Банки віддавали перевагу акціям великих підприємств у таких сферах, як залізниця, видобувна промисловість, виплавка чавуну та сталі, електрична галузь.

В Італії втручання банків у промисловість датується бумом 1922—1925 pp. Це було результатом швидше спекулятивних операцій на біржі, що проводилися банками з промисловими цінними паперами, ніж поміркованої інвестиційної політики. Крім того, в державах — наступницях Австро-Угорщини інтеграція банків та промисловості збільшувалася на користь банків, які відігравали значну роль у концентрації промисловості. Як уже зазначалось, Перша світова війна порушила міжнародний рух капіталів. Досить незалежно від проблем репарацій та зміни фінансової позиції США крах Австро-Угорської та Турецької імперій відкривав європейським банкам нові вигідні можливості. Центральна та Східна Європа швидко стали полем бою для банків Англії, Франції й Німеччини, які конкурували за підтримки своїх урядів та відповідних владних інститутів, що проводили грошову політику.

11.1.4. Золотий вік банкірів

Хоча в 20-х роках XX ст. Сполучені Штати Америки проводили політику ізоляції в дипломатичних справах, вплив американських банків та Федеральної резервної системи, керованої на той час Бенджаміном Стронгом, на європейські фінанси був відчутним. Незважаючи на те, що Сполучені Штати Америки виступали основним кредитором для багатьох країн, гудвіл американських банків став капіталом першочергової важливості в операціях зі стабілізації валют та оновлення ринків капіталу. Тому для досягнення цілей стабілізації європейських фінансових ринків відносини між американськими та європейськими банками стали вирішальним чинником. Контакти й формальні зустрічі між керівниками центральних банків та приватними банками здійснювалися частіше, а кон'юнктура 20-х років сприяла цьому. Це був також період, коли Монтаг Норман, керівник Банку Англії і ключова фігура на міжнародній фінансовій арені, мріяв про співпрацю центральних емісійних банків в управлінні економічною та фінансовою організацією світу незалежно від урядів та приватних фінансистів. Така система дала б змогу відокремити проблеми процвітання від політики, а відтак, від монетарної безпеки, розподілу кредитних ресурсів і руху цін.

26 лютого 1930 р. Банк міжнародних розрахунків як частина Плану Юнга, здавалося, пропонував конкретну форму такого проекту. Новий інститут мав управляти трансферами німецьких репарацій та сприяти співробітництву між центральними банками. Рада директорів складалася з представників центральних банків Великої Британії, Франції, Італії, Бельгії, Німеччини та Японії, а також з групи американських приватних банків. Дехто називав цей банк інструментом міжнародного "великого фінансування", навіть американського імперіалізму, але банк не виправдав сподівань своїх промоутерів. Значний вплив на нього мала криза. З 1931 р. мораторій Гувера призупинив трансфери репарацій, а відмова Британії та США від золотого стандарту скомпрометувала Банк міжнародних розрахунків як охоронця грошової стабільності. В історію він увійшов як місце зустрічі керівників центральних банків.