Світ переживає безпрецедентну з часів Другої світової війни економічну кризу, яка має глобальний характер, оскільки прямо чи опосередковано зачепила майже всі країни. Вона стала першою економічною кризою епохи глобалізації, яка до того ж почалася на ринках розвинутих країн, вразивши спочатку фінансовий сектор, а потім швидко поширилась на всю економіку.
Саме глобальний характер кризи зумовив необхідність багато в чому переосмислити зміст та особливості перебігу сучасних економічних процесів як таких, роль і можливості національної держави та міжнародних інституцій у регулюванні виробничо-комерційної діяльності приватних економічних агентів.
Для України розв'язання економічних проблем фактично означає пошуки адекватної відповіді на питання: як адаптувати національну економіку до вимог конкуренції на регіональних і глобальних ринках за нормальних умов; як адекватно реагувати на зовнішні економічні шоки під час світових економічних криз.
Щодо проблеми ролі держави за сучасних умов актуальною є думка Дж. Даннінга, який вважає за необхідне здійснити переосмислення в чотирьох аспектах:
- розуміння різниці між системною та операційною ролями держави в економіці;
- специфічні для цієї країни фактори, що впливають на роль держави в економіці;
- шляхи відповіді уряду на глобалізацію;
- необхідна територіальна юрисдикція урядів.
У цьому зв'язку є слушним зауваження Кенічі Омаї про те, що суверенітет нації зазнає впливу ерозії, що також знаходить свій вияв в обмеженій свободі здійснення економічної політики2. Названа проблема для України має конкретний зміст - як будувати та реалізовувати національну економічну політику за умов глобалізації, щоб мінімізувати зовнішні шоки та максимально повно використати можливості для забезпечення сталого економічного розвитку. До цього часу такий підхід не отримав відповідного визнання серед української політичної еліти.
Особливість кризи полягає в тому, що вона протікає за умов надзвичайно високого рівня взаємозалежності національних економік. Така взаємозалежність означає, що кризові явища швидко поширюються у світовому господарстві, втягуючи у свою орбіту майже всі країни, хоча масштаби "національних" кризових проблем у кожному конкретному випадку можуть суттєво відрізнятись.
Серед країн СНД і держав Центральної та Східної Європи економіка України постраждала від кризи чи не найбільше1. Сучасна криза виявила фундаментальні проблеми української економіки, зумовлені відсутністю системних структурних та інституційних реформ. Криза вражає як реформовані, так і не реформовані економіки, але реформована економіка за інших рівних умов має більше можливостей для мінімізації негативних наслідків кризи з погляду наявних фінансових ресурсів та інструментів економічної політики.
Водночас здатність проводити реформи під час масштабної кризи в таких країнах, як Україна, є обмеженою. Тому спочатку йдеться про подолання кризи, а потім - про політику відновлення економічної активності, елементом якої мають стати певні реформи. Адекватне усвідомлення причин, трансмісійних механізмів і наслідків кризи має стати одним з основних чинників, які визначатимуть зміст, характер і пріоритети інституційних та структурних реформ.
Глобальний характер кризи зумовив той факт, що вона стала серйозним тестом на ефективність наявних механізмів координації економічної політики на регіональному та міжнародному рівнях. Криза довела необхідність посилення їх ефективності, саме тому можна вести мову про те, що формат в20 став домінувати над форматом ¿8. Саме на Вашингтонському самміті Є20 (2008) було прийнято рішення про необхідність запровадження урядами в тій мірі, у якій це можливо, широких програм фіскального стимулювання економіки, досягнуто згоди у реформуванні міжнародних фінансових інституцій та прийнятті рішення щодо основних компонентів Дохійського раунду багатосторонніх торговельних переговорів'.
На зустрічі у форматі "великої двадцятки" 2 квітня 2009 року в Лондоні було прийнято кілька принципово важливих рішень щодо фінансової системи, серед яких пропозиція створити нову структуру - Раду фінансової стабільності (Financial Stability Board). Вона матиме сильніший мандат і замінить Форум фінансової стабільності (Financial Stability Forum), до її складу увійдуть усі учасниці "великої двадцятки", члени Форуму фінансової стабільності, Іспанія та Єврокомісія2. Йдеться про створення міжнародного механізму, за допомогою якого національні уряди, органи, що визначають стандарти фінансової діяльності, та міжнародні фінансові інститути будуть розв'язувати проблеми стабільності глобальної фінансової системи шляхом розроблення та запровадження ефективної політики в галузі контролю та нагляду. Однак формат координації економічної політики в межах "великої вісімки" повністю себе ще не вичерпав.
Рішення Ради фінансової стабільності матимуть загальнообов'язковий характер для всіх країн. Для України це буде означати необхідність запроваджувати відповідні стандарти на національному рівні, причому таке запровадження стане невід'ємним елементом національної політики регулювання фінансових ринків у широкому розумінні. Однак при цьому виникає питання стосовно механізмів санкцій проти тих країн, які не будуть дотримуватися відповідних стандартів, адже зрозуміло, що без них важко забезпечити безумовне дотримання узгоджених рішень. Досвід створення таких механізмів існує, достатньо згадати Пакт стабільності та зростання, який є фактично збірником правил реалізації фіскальної політики країн - учасниць Монетарного союзу (зони євро).
Самміт Є20 в Піттсбурзі 2А-25 вересня 2009 року став ще одним важливим кроком у напрямі розвитку нового формату координації економічної політики та символізував процес заміни Є8 як провідного органу світового економічного управління1. Учасники цієї зустрічі узгодили питання, які можна вважати опорними точками подальших змін:
а) необхідність сильної регуляторної бази і макроекономічної політики для стійкого та збалансованого економічного зростання;
б) передання 5% частки у квоті Міжнародного валютного фонду від країн з надвисоким рівнем представництва країнам з ринковою економікою, що формується, з метою підвищення ефективності діяльності організації та розширення доступу до кредитів МВФ для країн, що розвиваються; передання принаймні 3% акцій Світового банку країнам, що розвиваються;
в) запровадження, незважаючи на неприйняття обмежень відповідно до прохань урядів багатьох європейських країн, жорсткіших правил регулювання фінансових операцій, у т. ч. стосовно схем оплати праці, з метою зменшення ризиків. Конкретні заходи для реалізації цих завдань ще належить визначити.
Україна не є членом "великої двадцятки", а тому не має можливості впливати на розроблення рішень, які стосуються реформування світової фінансової системи та механізмів координації економічної політики на глобальному рівні. Тому виникає питання, яке місце може посісти Україна в новій глобальній фінансовій архітектурі. Запровадження відповідних норм та вимог на національному рівні потребує суттєвого посилення інституційної спроможності держави. Йдеться не про просте механічне перенесення відповідних норм та правил, а про істотні зміни національної системи регулювання та її постійне вдосконалення. Інакше кажучи, про активну політику інтеграції національного регуляторного режиму у світовий (або регіональний), темп якої прискорюється. Відбувається поява нового феномену - посилення регулювання як інструменту формування позитивного іміджу економіки країни, на відміну від послаблення регуляторного режиму як способу залучення інвесторів (свого роду перехід від підходу "гасе to the bortom" до підходу "гасе to the top").
Для координації дій у межах ЄС Європейською комісією розроблено "Європейський план економічного відновлення", який був затверджений Радою ЄС у грудні 2008 року1, і прийнято Декларацію самміту країн - учасниць євро зони - щодо узгодженого плану дій від 12 жовтня 2008 року та інші рішення ЄС. Загальний обсяг фінансових стимулів з урахуванням ефектів автоматичних стабілізаторів становить приблизно 5% ВВП ЄС.
Результативність заходів протидії кризі та відновлення економічної активності в ЄС прямо впливатиме на Україну та інші країни, зокрема через відновлення попиту на українську продукцію та міжнародні фінансові ринки як джерело необхідних коштів.
Відбулися також зміни в діяльності МВФ. Було досягнуто домовленості щодо збільшення його капіталу з метою розширення можливостей надавати допомогу країнам. Водночас МВФ зробив гнучкішими умови надання такої допомоги. Реформування МВФ також слід розглядати в контексті перебудови світової валютно-фінансової системи, необхідність якої засвідчила світова криза. І хоча потреба в перебудові сьогодні визнається майже всіма, поки що не існує чіткого бачення її напрямів. Однак усі наявні погляди на реформування світової валютно-фінансової системи обов'язково передбачають певну трансформацію ролі МВФ за нових умов.
Україна відчула зміни в діяльності МВФ на практиці, адже за нових умов він виділив кошти для підтримки бюджету, тоді як до цього часу кредит МВФ ішов винятково на підтримку платіжного балансу країни, яка переживала кризу. Водночас зміна умов кредитування означає зростання відповідальності країни за розроблення та запровадження відповідної економічної політики, тому що тепер країна-позичальник має ширші можливості для фінансового маневрування. Якщо раніше МВФ критикували за надмірну жорсткість вимог, то тепер виникає питання про те, як адекватно оцінити інституційну спроможність країни-реципієнта реалізувати відповідну програму, оскільки негативні економічні явища, для подолання яких залучаються кошти МВФ, можуть бути зумовлені помилками в економічній політиці.
Необхідність боротьби з кризою на терені колишнього СРСР зумовила появу такої ініціативи як створення спеціального Антикризового фонду Євразійського економічного співтовариства (ЄВРАЗЕС)1. Очікується, що цей фонд зі статутним капіталом 10 млрд доларів США почне функціонувати після ратифікації відповідних угод (Договору про створення Антикризового фонду Євразійського економічного співтовариства та Угоди про управління коштами Антикризового фонду Євразійського економічного співтовариства) країнами - учасницями ЄВРАЗЕС (Білорусь, Вірменія (спостерігач), Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан) та сплати ними внесків до нього. Фондом буде керувати Євразійський банк розвитку, створений за ініціативою Росії та Казахстану в січні 2006 року. Важко спрогнозувати перспективи діяльності Антикризового фонду ЄВРАЗЕС, але сама ініціатива є першою на пострадянському просторі спробою створити наднаціональну структуру, яка буде надавати саме фінансову допомогу країнам - учасницям ЄВРАЗЕС.
СНД як структура не продемонструвала активності щодо координації зусиль країн-учасниць у боротьбі з кризою. Те саме можна сказати про Організацію чорноморського економічного співробітництва. Тому ідея про координацію антикризової політики України з іншими країнами
СНД, про яку час від часу згадують політики та експерти, має більше теоретичний характер, ніж практичний. Реальна координація антикризових зусиль можлива лише серед обмеженої кількості країн, які мають провідні позиції у світовому господарстві.
Глобальна фінансова криза активізувала традиційну дискусію щодо здатності ринкового механізму до саморегулювання, меж та інструментів втручання держави в економічні процеси. Наявна система регулювання фінансових ринків продемонструвала суттєві вади, тоді як розвиток фінансових інновацій привів до появи якісно нових ризиків, що стало одним із фундаментальних чинників сучасної кризи. Загалом глобальна криза засвідчила необхідність масштабного втручання держави в економіку, елементом якого є фактична націоналізація окремих фінансових інституцій, що суперечить усталеній тезі про те, що "держава є поганим менеджером". Дискусія щодо ролі та функцій держави за часів глобалізації та лібералізації економічної діяльності буде тривати, а її висновки визначатимуть ідеологію та формати економічної політики національних урядів уже в найближчому майбутньому.
Для України сьогодні така дискусія має концентруватися навколо питань модернізації держави як ефективного інституту вироблення та реалізації економічної політики. Модернізація має здійснюватись переважно шляхом використання кращих світових практик, при цьому важливо утриматись від спокуси запровадити надлишкове державне регулювання виробничо-комерційних та фінансових операцій. Водночас сучасний рівень глобалізації та уроки кризи дають змогу вести мову про формування своєрідної моделі відкритої держави, яка, на відміну від моделі закритої держави, характеризується тим, що може ефективно виконувати свої функції лише шляхом інтенсивної координації своїх дій (політики) з іншими країнами та активного запровадження міжнародних норм, правил та стандартів економічної політики в різних сферах. Отже, за умов глобалізації сам процес функціонування держави все більшою мірою визначається зовнішніми чинниками інституційного характеру.
Окремої уваги у зв'язку з кризою заслуговує торговельна політика. Світовій спільноті загалом вдалося мінімізувати прояви національного егоїзму в найгострішій формі, оскільки вжиті окремими країнами протекціоністські заходи не переросли у "кризовий протекціонізм", якого так побоювались у світі. Розвинуті країни більше покладалися на субсидії та фіскальні заходи. Країни, що розвиваються, та країни регіону СНД скористались (хоча й різною мірою) майже всіма інструментами торговельного захисту1. Водночас аналіз поточних антикризових дій на предмет протекціонізму може виявити, що протекціоністські заходи були значно інтенсивнішими, ніж це здається нині.
Дотримання ідеалів вільної торгівлі вимагає від урядів і надалі утриматись від короткотермінових рішень з підтримки національних виробників за рахунок торговельних обмежень. Однак при цьому важливо, щоб антикризові (тобто надзвичайні за своєю природою) заходи не використовувались як протекціоністський інструмент. За досвідом, торговельні обмеження, хоча і не обов'язково, стають основною причиною економічного спаду, а намагання саме в такий спосіб компенсувати негативні кризові ефекти також ведуть до посилення кризи.
Ураховуючи той факт, що економічне відновлення буде тривалим і непростим для багатьох країн, виникає питання, чи не використовують вони протекціоністських заходів з метою посткризового економічного оздоровлення та підтримки національних виробників на етапі економічного підйому.
Тестом на відданість ідеї подальшої лібералізації торгівлі стане активізація переговорів під час Дохійського раунду багатосторонніх переговорів у межах СОТ, який почався ще в 2000 р. Існує загроза, що попри численні політичні заяви лідерів ці проблеми не будуть у центрі уваги, враховуючи необхідність подолання наслідків глобальної економічної кризи.
Україна повинна для себе сформулювати власну позицію щодо тих питань порядку денного Дохійського раунду переговорів, які безпосередньо стосуються її економічних інтересів.
Росія, Казахстан і Білорусь 9 червня 2009 року заявили про свій намір вступати до СОТ у 2010 р.1 як єдиний тристоронній митний союз. Ураховуючи історичний досвід вступу до СОТ різних країн та безумовну політичну складову такого рішення, можна припустити, що набуття цими країнами членства в СОТ відкладається на невизначений термін, причому поза межами світової торговельної системи продовжує залишатись такий впливовий гравець як Росія.
Нещодавно Росія, Казахстан і Білорусь вирішили відновити двосторонні переговори щодо вступу до СОТ. Цей крок означає, що ідея вступати до СОТ у складі митного союзу була переважно політичною за змістом. Водночас країни погодились більш-менш одночасно вступати до СОТ (країни-лідери процесу- будуть чекати тих, хто відстав). І таку ідею координації зусиль традиційно підтримувала Росія, але зміни в політиці вступу шкодять переговорам із СОТ. Очевидно, що прагматичне розуміння цього факту зумовило появу заяв про продовження цими країнами двосторонніх консультацій із СОТ щодо вступу до неї.
Найнижча точка кризи вже пройдена, і з'явились перші паростки економічної стабілізації, а тому виникає необхідність зосередитись на зусиллях, спрямованих на відновлення економічного зростання. Процес економічного відновлення є доволі слабким і вразливим до нових шоків, тому нині передчасно ставити питання про згортання антикризових програм. Вони, хоча і у видозміненій формі, можуть діяти протягом тривалого часу.
Наслідком кризи та антикризових заходів стало зростання фіскального дефіциту та державного боргу. За оцінками експертів МВФ, співвідношення сукупного державного боргу та ВВП розвинутих економік протягом 2008- 2014 рр. збільшиться із 75 до 115%1. Тому однією з ключових проблем після кризового відновлення економіки стане нормалізація державних фінансів. Очевидно, що така ситуація також має певний інфляційний потенціал. На практиці стабілізація державних заходів вимагає щонайменше середньострокової стратегії економії коштів, а у випадку ЄС - повернення до фіскальних параметрів Пакту стабільності. Ця проблема є актуальною для України, адже значна частина антикризових заходів фінансується за рахунок внутрішніх та зовнішніх запозичень. Тому для України одним із чинників формування фіскальної політики в середньостроковій перспективі буде обслуговування внутрішнього та зовнішнього державного боргу.
Економічне відновлення супроводжуватиметься високим рівнем безробіття. Ситуація на ринку праці стане однією з тих проблем, на розв'язання яких будуть спрямовані значні зусилля на національному та міжнародному рівнях.
Велике значення матиме встановлення часу реалізації стратегії виходу із надзвичайного стану. Деякі експерти вважають, що час повинен залежати від прогресу регуляторних та інших реформ, необхідність яких засвідчила криза.
Отже, реформи матимуть місце тоді, коли країни "великої двадцятки" та ЄС зможуть визначити їх зміст і продемонструють справжнє бажання змін. Очевидно, країни, які перебувають за межами цих груп, будуть багато в чому пасивно приєднуватись до участі в заходах, окреслених "великою двадцяткою" та ЄС. Звичайно, ці країни матимуть можливість висловлювати свою думку, використовуючи трибуни міжнародних організацій, але навряд чи їх вплив на вироблення принципових рішень буде суттєвим. Тому провідним державам слід розуміти, що їх рішення та дії визначатимуть контури і зміст глобальної фінансової архітектури, у якій "житиме" весь світ.
Зміст і формат стратегії виходу з режиму антикризової політики і переходу до відновлення економічного зростання має передбачати певні схеми компенсування коштів платників податків, які були використані для допомоги приватному бізнесу. Відшкодування суспільних витрат виявиться непростою проблемою для національних урядів, зокрема для країн Чорноморського регіону (передовсім колишніх радянських республік). Загалом про ефективність таких стратегій виходу з кризового режиму реалізації економічної політики можна буде вести мову тоді, коли вони набудуть конкретніших обрисів як на міжнародному, так і на національному рівнях.
Нині існують конкретні проблеми першочергового характеру, шляхи розв'язання яких очевидні.
1. Відновлення довіри до фінансової системи. Розв'язати цю проблему можна шляхом посилення стабільності та передбачуваності фіскальної політики, оголосивши про намір забезпечити фінансову стабільність як довготривалу мету економічної політики. Країни, які активно скористалися фінансовими стимулами з метою мінімізації негативних наслідків кризи, вже визначили свої щонайменше середньострокові пріоритети фіскальної політики.
У США сформульовано політичне зобов'язання скоротити дефіцит федерального бюджету в два рази до кінця 2012 р., хоча воно поки що не оформлене у вигляді офіційного фінансового документа. Японія з метою стабілізації і зниження рівня заборгованості до середини 2010 р. зобов'язалась провести комплексну реформу оподаткування, а також збільшити ставки податків на споживання тоді, коли матиме місце економічне відновлення. Уряд Німеччини розробив план погашення частини "нової" заборгованості, пов'язаної з анти кризовими заходами. Крім того, у 2011 р. буде запроваджено нове фінансове правило, яке обмежуватиме структурний дефіцит федерального бюджету рівнем 0,35% ВВП та вимагатиме збалансованого бюджету федеральних земель. Це правило є досить жорстким, оскільки воно фактично прив'язане до Конституції країни. Водночас, враховуючи наслідки фінансової кризи та глибокої рецесії протягом періоду нормалізації, допускається існування вищого рівня дефіциту для центрального бюджету до 2015 р. та бюджетів земель до 2019 р., але при цьому розмір такого дефіциту має неухильно знижуватись1.
Подолання дефіциту державного бюджету є також серйозним викликом для України. Стабілізації державних фінансів можна досягти лише шляхом реалізації чіткої та продуманої стратеги протягом щонайменше 3-5 років. & ефективність прямо залежатиме від того, наскільки глибокі реформи вона передбачатиме, зокрема дохідної та видаткової частин бюджету. Елементом стратегії має стати управління державним боргом, розмір якого може перевищити 44% ВВП вже в 2009 рр. Інакше кажучи, поточна антикризова політика визначатиме параметри посткризової стратегії нормалізації державних фінансів.
2. Мобілізація податкових доходів та інших неподаткових надходжень до державного бюджету після кризи. Після виходу з кризи перед країнами виникне необхідність відновити нормальний стан державних фінансів, але при цьому створити відповідні умови для економічного відновлення. Розв'язати цю проблему можна двома шляхами: за рахунок розширення податкової бази та зміцнення дотримання податкового законодавства. Уряди можуть скористатись моментом для зміни структури податкової системи з метою сприяння економічному зростанню в довгостроковій перспективі. На практиці це означає, що після кризи необхідно акцентувати увагу на податках, які є менш "шкідливими" для економічного зростання, але при цьому податкові системи мають бути справедливішими та максимально простими з погляду управління ними. Дослідження експертів ОЕСР свідчать, що такими податками є податки на нерухомість, споживання іт. зв. зелені податки3.
Реформа податкової системи є нагальною для України. При цьому важливо, щоб вона мала справді стратегічний характер, а не зводилась до окремих змін ставок оподаткування або процедур податкового адміністрування.
3. Мінімізація можливостей ухилення .від податків. Крім реформування системи оподаткування не менше значення має ефективність механізму стягнення податків. Глобалізація та інтеграція фінансових ринків полегшили приватним економічним агентам використання офшорних схем ухилення від оподаткування. Це створює ризик недоотримання очікуваних податкових надходжень та підриває принцип справедливості оподаткування. Проблема боротьби з ухиленням від оподаткування через офшори не є новою, але сьогодні ситуація ускладнюється у зв'язку з розширенням можливостей використовувати глобальну фінансову систему для податкових зловживань. Розв'язати цю проблему можна лише шляхом посилення міжнародного співробітництва та підвищення прозорості функціонування фінансового ринку.
Для України ця проблема також є актуальною. Тому вже зараз слід формувати позицію України щодо співробітництва з іншими країнами та міжнародними організаціями у сфері боротьби з ухиленням від оподаткування. Однак при цьому важливо мінімізувати бажання та можливості порушувати податкове законодавство шляхом радикального удосконалення національного податкового клімату.
Уповільнення темпів господарського поступу не може використовуватись як привід для послаблення зусиль, спрямованих на забезпечення економічного зростання. Важливо, щоб реалізація не супроводжувалась консервацією неефективних або екологічно шкідливих технологій вироблення енергії, екологічно небезпечних моделей виробництва та споживання. Навпаки, ідеться про сприяння запровадженню "чистих" альтернатив. Пріоритетними для інвестування можуть бути такі сфери, як забезпечення енергетичної ефективності будівель, розвиток системи громадського транспорту, підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів, модернізація системи водопостачання та водовідведення тощо.
Криза дає змогу реалізовувати безпрограшні стратегії боротьби з екологічно шкідливими виробництвами, що забезпечить економічне зростання та збереже навколишнє середовище. Одним із важливих напрямів є скасування субсидій виробникам та споживачам енергії, виробленої на основі викопних паливно-енергетичних ресурсів, екологічно не вмотивованих сільськогосподарських субсидій, зменшення бар'єрів для торгівлі екологічними товарами та послугами тощо. Наслідком реалізації таких кроків для України стануть жорсткіші екологічні вимоги до товарів та послуг, які надходять на ринки з інших країн. Тому можна очікувати появу механізмів типу REACH в інших галузях виробництва1.
Отже, екологічна складова виробництва має стати невід'ємним чинником конкурентоспроможності українського експорту з усіма відповідними наслідками для виробничо-комерційної діяльності конкретних компаній.
Під час зустрічі міністрів фінансів та керівників центральних банків країн "великої двадцятки" (6-7 листопада 2009) було досягнуто принципових домовленостей, які матимуть наслідки й для України:
1) посилювати пруденційне регулювання та наголосити на необхідності розроблення Базельським комітетом більш жорстких стандартів банківської діяльності до кінця 2010 р. Такі стандарти мають бути запроваджені в практику банківського регулювання тоді, коли поліпшиться ситуація на фінансових ринках, а економічне відновлення набуде стійкого характеру, але не пізніше кінця 2012 р. Учасники зустрічі звернулись із закликом до національних органів банківського нагляду забезпечити банкам умови за потреби використовувати більші обсяги прибутку для нарощування капіталу та підтримання кредитування. Через певний час ці рішення знайдуть своє відображення у відповідних документах Банку міжнародних розрахунків (Базель), які матимуть обов'язковий характер для центральних банків усіх країн;
2) коригувати політику та практику виплати винагород з тим, щоб вони сприяли забезпеченню фінансової стабільності та створенню нової вартості в довгостроковому плані. З цієї метою країни "великої двадцятки" зобов'язались інкорпорувати в національні системи фінансового регулювання стандарти з компенсації та винагород, розроблені Радою фінансової стабільності, причому не пізніше 10 березня 2009 року Рада повинна підготувати звіт щодо стану їх запровадження.
Загалом у середньостроковому плані економічна стратегія України буде об'єктивно визначатись складною взаємодією внутрішніх чинників, характер і масштаби дії яких зумовлені перебігом кризи та заходами антикризової політики, і зовнішніх, до яких слід зарахувати динаміку та особливості відновлення економічної активності у світі, рішення щодо світової посткризової фінансової архітектури та регулювання фінансових ринків у широкому розумінні цього слова.