Економіка праці та соціально-трудові відносини - Грішнова О.А. - 18.4. Рівень життя, нерівність і людський розвиток

Рівень життя є однією з найважливіших соціально-економічних категорій, що характеризує становище людини в суспільстві, можливості реалізації її потреб, можливості людського розвитку.

Поняття рівень життя найчастіше означає ступінь задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб населення. Таке визначення характеризує статику рівня життя. Тим часом рівень життя — це динамічний процес, на який впливають безліч факторів. З одного боку, рівень життя визначається складом і обсягом потреб у різних благах, що постійно змінюються. З іншого боку, рівень життя обмежується можливостями задоволення потреб, виходячи з положення на ринку товарів і послуг, доходів населення, заробітної плати працівників. Разом з тим, і розмір заробітної плати, і рівень життя визначаються масштабами й ефективністю виробництва, станом науково-технічного прогресу, культурно-освітнім рівнем населення, національними особливостями, політичною владою та ін.

Дуже часто рівень життя ототожнюється з поняттям добробуту, що трактується як визначений рівень споживання. З позицій концепції людського розвитку найбільш повно сутність рівня життя розкриває таке визначення: рівень життя — це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб, ступінь їхнього задоволення й умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб.

Відповідно до конвенцій Міжнародної організації праці кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров'я і добробуту її та її родини, а також право на забезпечення у випадку безробіття, інвалідності, втрати годувальника і т. п. У кожній країні ці права реалізуються на основі національної концепції рівня життя.

Підвищення рівня життя виступає водночас метою та пріоритетним напрямом суспільного розвитку й асоціюється з соціальним прогресом суспільства. Динаміка показників рівня життя свідчить про результати економічного розвитку країни, а також про ступінь соціалізації економіки. Особливого значення підвищення рівня життя набуває у орієнтованому на людський розвиток суспільстві.

В системі визначення рівня життя населення центральне місце посідають показники доходів як основного джерела задоволення особистих потреб у товарах та послугах і підвищення рівня добробуту. В концепції людського розвитку показники доходів населення використовуються як міра контролю над ресурсами. Рівень доходів дає уявлення про матеріальні можливості людей, особливо якщо цей рівень досить низький. Крім того, величина доходів відображає можливості людей у тих сферах життя, що безпосередньо не пов'язані з основними компонентами людського розвитку. Серед них слід зазначити, наприклад, можливість подорожувати і відпочивати, спілкуватися з рідними і друзями, придбавати й облашто-вувати житло, відвідувати театри і музеї. Середній дохід на душу населення відображає ступінь включення жителів тієї чи іншої держави у світ соціальних зв'язків, що виявляється, зокрема, у наявності тісного зв'язку ВВП на душу населення з різними показниками доступу до інформації і сучасних засобів комунікації.

Зростання рівня доходів розглядається в концепції людського розвитку як один з основних засобів, що сприяють розширенню можливостей людини і підвищенню рівня добробуту. Однак дохід не є мірилом людського щастя. Його недостатньо для задоволення багатьох нагальних потреб, що сягають за межі матеріального добробуту. Так, історія демонструє чимало прикладів, коли збільшення національного багатства не супроводжувалося належною мірою розширенням людської свободи, зміцненням здоров'я людей чи підвищенням безпеки їхнього життя. Подібна картина була характерна для колишнього СРСР в 60—80-х pp. Більш того, як це не парадоксально, економічне зростання може супроводжуватися збільшенням рівня бідності в країні. Так, у США, Великобританії, Новій Зеландії в 1975— 1995 pp. спостерігалися стійкі темпи зростання ВВП на душу населення при одночасному підвищенні частки бідного населення.

Визначальним у співвідношенні між нагромадженням багатства і людським розвитком є не стільки швидкість приросту багатства, скільки те, як воно використовується людьми. Суспільство може витрачати доходи на озброєння, а може направляти ресурси на розвиток освіти й охорони здоров'я. Нечисленна група багатих людей може споживати дуже велику частку національного доходу, прирікаючи значну частину населення на бідність. Урівнюючий розподіл ресурсів відкриває доступ до освіти й охорони здоров'я всім членам суспільства. Окрема людина може витратити частину свого доходу на наркотики, а може купити основні продукти харчування. Значення має не сам процес нагромадження багатства, а той вибір, що роблять люди і суспільство.

З погляду завдань людського розвитку розширенню можливостей людей і підвищенню рівня добробуту сприяє не лише зростання рівня доходів, але й справедливий їх розподіл. Рівність і її протилежність — нерівність є складними багатомірними категоріями. Можна говорити про нерівність (і відповідно про рівність) у доходах і в добробуті, одержуваній корисності, політичних правах і свободах, про нерівність перед обличчям смерті і т. ін. Для розуміння всієї системи нерівності в суспільстві необхідно вивчати відмінності між окремими соціальними і демографічними групами, між країнами і регіонами цих країн.

Особливе місце серед різних видів нерівності займає економічна нерівність, під якою розуміють відмінності між людьми й окремими групами людей за розмірами одержуваних ними доходів і накопиченого багатства. Природним продовженням нерівності в доходах є різниця в рівні витрат і споживання різних людей.

Природа економічної нерівності досить різноманітна, але в цілому причини, якими вона викликається, можна розділити на дві групи. Перша група — це ціла низка особистісних характеристик людей, що впливають на можливості одержання того чи іншого рівня доходу й особливості споживання людини. Серед них виділяються стать і вік, родинний стан і стадія розвитку сім'ї, специфіка потреб і смаків, здібності і психологічні риси, освітній рівень і т. д. До другої групи причин відносять особливості механізму розподілу національного доходу і багатства чи пряму дискримінацію, що обумовлюють обмеженість доступу до ресурсів значної частини населення. Тому для того, щоб встановити справжню міру й причини економічної нерівності, варто порівняти людей не стільки за показниками доходу чи багатства, скільки за широким переліком соціальних, демографічних, географічних та інших характеристик.

Економічна нерівність спричиняє нерівний доступ до ресурсів. Цим обумовлюються різні можливості для людського розвитку різних груп населення. Бідність — одна з ключових проблем сучасності — дуже тісно пов'язана з нерівністю в доходах. Більш того, при крайніх ступенях нерівності може скластися така ситуація, що плоди економічного зростання будуть споживатися меншою частиною населення, у той час як рівень життя більшої частини буде знижуватися.

У рамках теорії людського розвитку поширена точка зору, що рівномірніший розподіл багатства й доходів більшою мірою прискорює людський розвиток, ніж сповільнює його. Ця позиція обґрунтовується як емпіричними доказами з досвіду цілого ряду країн (Японія, Тайвань (Китай), Швеція, Коста-Рика й ін.), так і деякими теоретичними міркуваннями. Зокрема закон спадної корисності доходу пояснює, чому більш рівномірний розподіл дає більший ефект для людського розвитку. Адже в цьому випадку за інших рівних умов прискорено прогресують бідні групи населення, а віддача від приросту доходу для здоров'я й освіченості у бідних людей вища, ніж у багатих.

Бідність — одна з головних проблем, що продовжує залишатися невирішеною, незважаючи на значні успіхи в економічному розвитку за останні десятиліття. У 60—70-х pp. XX ст. панувала точка зору, що бурхливе економічне зростання автоматично вирішить проблему бідності. Однак час минає, а проблема залишається: як і раніше існують бідні країни і регіони, як і раніше існують на межі виживання багато людей — яку бідних, так і в багатих країнах.

Є кілька підходів до визначення бідності. У двох традиційних підходах бідність — абсолютна і відносна — пов'язувалася, як правило, з доходом чи споживанням. В сучасних підходах поняття бідності розширюється. Бідність тепер вважається багатогранним явищем, масштаби якого не можна скоротити, зводячи його визначення тільки до однієї сторони життя людей — матеріального добробуту. У рамках концепції людського розвитку були запропоновані новий підхід до інтерпретації і новий метод виміру багатомірної бідності.

Визначення абсолютної бідності засноване на зіставленні доходів, необхідних для задоволення основного набору мінімальних потреб людини, з доходами, якими вона володіє. Абсолютна бідність виражається, зокрема, у нездатності родини на поточні грошові доходи задовольнити основні потреби в їжі, одязі, житлі. Абсолютно бідною вважається та людина, доходи якої нижчі за певний встановлений мінімум. Цей мінімум називається межею бідності. Світовий банк розробляє універсальні критерії бідності для міжнародних зіставлень. Відповідно до цієї класифікації в країнах Східної Європи і колишнього СРСР межа бідності відповідає 4 дол. СІНА на день (за паритетом купівельної спроможності в Україні в перші роки XXI ст. 1 дол. США приблизно відповідав 1 гри). Для визначення бідності в промислово розвинутих країнах використовується межа бідності, прийнята в США, — 14,4 дол. США.

Відповідно до концепції відносної бідності, людина чи родина вважаються бідними в тому випадку, якщо засоби, якими вони розпоряджаються, не дають їм змоги вести спосіб життя, прийнятий у їхньому суспільстві. На практиці в рамках цієї концепції при визначенні відносної межі бідності використовується деяка частина середнього, або медіанного, особистого доходу. У США межа відносної бідності визначається на рівні 40 % медіанного доходу, у багатьох країнах Європи — 50 %. В Україні, за дослідженнями вчених Інституту демографії та соціальних досліджень, найбільш прийнятним для сучасних умов є відносний критерій бідності на рівні 75 % медіанного рівня сукупних витрат у розрахунку на одного умовного дорослого1.

На відміну від концепції абсолютної бідності в рамках концепції відносної бідності, по суті, затверджується непереборність цього соціального явища. Так, якщо визначена межа абсолютної бідності при проведенні відповідної державної політики може бути переборена, то відносна межа бідності буде існувати завжди.

Обмеженість застосування концепцій абсолютної і відносної бідності за доходами очевидна. Зокрема величина доходів значною мірою залежить від повноти їх обліку і принципів визначення. Величина доходів не відображає цілий спектр проблем, пов'язаних з добробутом людини: споживання товарів і послуг із суспільних фондів, цінність соціальних контактів, дія факторів культурного і природного порядку, а також (що особливо важливо) накопичене багатство. Вимір доходів — це не вимір міри задоволення тих чи інших потреб. Багато чинників, наприклад відсутність можливостей задоволення або несформованість самих потреб, може перешкоджати задоволенню таких базових потреб, як одержання освіти чи належної медичної допомоги, навіть у дуже грошовитих людей. Головне в тому, що величина доходів ще нічого не говорить про те, як вони використовуються, наскільки повноцінне життя людини.

Бідність — це явище багатогранне, відповідно й показник бідності має відображати в цю багатогранність. У рамках концепції людського розвитку для цього розроблені два показники бідності — індекс бідності (злиденності) населення для країн, що розвиваються (ІБН-1), та індекс бідності населення для розвинених країн (ІБН-2). Ці індекси являють собою комплексні агреговані показники, що відображають різні аспекти нестатків у житті людини за трьома основними елементами, які включає ІЛР, — довголіттям, рівнем освіти й матеріальним рівнем життя. Труднощі виміру інших складових людського розвитку (політична свобода, особиста безпека й т. ін.) не дають змоги включити їх в індекси бідності населення.

Відмінності між ІЛР і ІБН полягає в тому, що ІЛР визначає рівень прогресу в суспільстві, а за допомогою індексу бідності населення вимірюються масштаби нестатків у тієї частини населення, яку прогрес обійшов. Індекси бідності населення складаються з таких компонентів:

ІБН-1: 1) частка осіб, які не доживають до 40 років; 2) рівень неграмотності; 3) складний показник матеріальної забезпеченості, що включає: частку населення, яка не має доступу до безпечної води; частку населення, яка не має доступу до медичних послуг; частку дітей віком до 5 років з недостатньою масою тіла.

ІБН-2: 1) частка осіб, які не доживають до 60 років; 2) рівень функціональної неграмотності (нездатності розуміти прочитане); 3) частку населення, яка визнана бідною за доходами (межа складає 50 % медіанного особистого доходу); 4) рівень застійного безробіття (тривалістю 12 місяців і довше).

Отже, у рамках концепції людського розвитку бідність розглядається як багатогранне явище, яке не зводиться винятково до низьких доходів. Якщо розвиток людини полягає в розширенні її можливостей вести гідне, творче і здорове життя, то бідність — це відсутність цих можливостей і свободи вибору.