Економіка розвитку - Царенко О.М. - § 3. Економічні стимулятори виробництва

Економіка як наука вивчає економічні відносини і закономірності становлення відтворювальних процесів виробництва, ефективність основних напрямків розвитку продуктивних сил та забезпечення життєдіяльності суспільства в умовах формування повноцінних конкурентних ринкових відносин.

її завданням є:

чітке визначення взаємозв'язків між виробником і потребами соціально-економічного розвитку держави;

надання рекомендацій щодо поточних та перспективних напрямків структурної перебудови господарства;

прогнозування розвитку виробництва і його відтворювальних процесів на основі впровадження нових технологій, інвестування в нове обладнання і техніку для виробництва конкурентоспроможної продукції, надання виважених пропозицій щодо розвитку продуктивних сил як у державі, так і в окремих територіях;

моделювання єдиної територіально-галузевої системи виробничих, фінансово-кредитних, цінових, природних та інших чинників, спрямованих на стабілізацію і зростання виробничих і соціально-культурних процесів розвитку країни;

розробка основних вимог до інвестування у виробництво і ведення господарської діяльності;

обґрунтування положень по вдосконаленню системи прогнозування, програмування перспектив розвитку продуктивних сил, проектів капітального будівництва виробничої сфери та технічного переобладнання виробництва; розробка фінансово-кредитних і, передусім, податкових і бюджетних важелів стимулювання виробничих процесів тощо.

Глибокий і всебічний аналіз нашої власної економічної еволюції доби незалежності та досвіду інших країн свідчить, що успіх досягається лише за умов органічного поєднання теоретичних моделей і концепцій з широким арсеналом практично-політичних заходів розв'язання важливих економічних завдань.

Нині створюються необхідні передумови для пожвавлення виробництва і поступового його зростання. Для цього, на наш погляд, слід у синхронному режимі задіяти основні економіко-організаційні блоки, які формують зростання виробництва і добробут народу, як на макро-, так і на мікрорівні.

Економічне зростання й добробут потребують значного поліпшення інноваційної діяльності.

Інновації - явище, в якому досягнення науки й техніки тісно переплітаються з розвитком економіки, характеризуючи єдність у відображенні організаційних процесів. Основними особливостями інноваційних процесів є циклічність, постійна реалізація нововведень, а також великий ризик. Віддача від спрямованого в інноваційний процес капіталу може бути дуже низького рівня і, як правило, на першому етапі збиткова.

Інноваційна діяльність має пройти ряд етапів: дослідження, розробку, підготовку до виробництва та виробництво і збут. Поряд з цими процесами має існувати чітка інформація про дані етапи. Проходження названих етапів має спиратись на відповідні умови (стабілізацію економіки через організаційні, інвестиційні, інституційні перетворення) згідно з потребами ринкової економіки.

Перехід до ринкових форм господарювання, як відомо, супроводжується порівняно тривалим трансформаційним спадом. Імпульси для пожвавлення виробництва у ринковому середовищі посилає ринок, який неупереджено фіксує стан економічної кон'юнктури в регіоні, країні та у світі взагалі. Завдання державної економічної політики й полягає у створенні сприятливих макроекономічних, тобто загальнодержавних, передумов для активізації суб'єктів господарської діяльності, передусім на власній території. Йдеться про те, що не лише відносно невеликий національний капітал не повинен відтікати за кордон, як це відбувається зараз, а й зарубіжні інвестори внаслідок привабливості проектів мають вкладати свої інвестиції в економіку України.

Визначальний вплив на стан економіки справляють такі макроекономічні параметри, як інфляція, ціни та облікова ставка Національного і комерційних банків, дефіцит держбюджету, обмінний курс національної грошової одиниці. Слід сказати, що світові інфляційні хвилі періодично впливали на економіку, спочатку спустошуючи її, а потім спричинюючи прогресивні структурні зрушення і підвищення продуктивної сили праці й капіталу.

Основною рушійною силою цього процесу є інституціональні перетворення, що охоплюють формування ринкових структур і механізмів, наповнюють новим змістом існуючі державні та економічні інституції - від вищих органів законодавчої і виконавчої влади і до акціонерних підприємств, фірм та інших суб'єктів господарської діяльності.

Якою ж мірою сприяють економічному зростанню інституціональні фактори і структури? На превеликий жаль, в Україні засоби інституціональної політики виявилися неефективними з погляду впливу на подолання економічної кризи і формування передумов економічного піднесення. У процесі приватизації не було вирішено двох основних завдань економічного зростання:

створення ефективного, конкурентоспроможного власника;

стратегічно сильного сучасного інвестора.

Унаслідок сертифікатної приватизації велика кількість державних підприємств перейшла у власність дрібних акціонерів, переважно трудових колективів, шляхом створення закритих акціонерних товариств, що не забезпечує економічних підвалин для їх розвитку. Крім того, така форма підприємства ускладнює доступ до нього ефективних власників із числа вітчизняних фінансових організацій та іноземних інвесторів. Отже, переважання приватної, акціонерної власності ставить на порядок денний проблему приведення структури власності у відповідність з нагальними завданнями економічного зростання і в першу чергу - створення умов для зростання малого і середнього бізнесу. Очевидно, що економічний маневр має спрямовуватись на:

підтримку великих акціонерів, які на приватній основі володіють контрольним пакетом акцій і мають змогу концентрувати необхідні ресурси в рамках фінансово-промислових груп національного і міжнародного характеру;

створення відповідної бази і фінансової підтримки малого і середнього бізнесу;

зміцнення державних підприємств стратегічного значення на основі створення ефективної системи корпоративного управління державною власністю;

підтримку іноземних інвесторів, які гарантують зростання виробництва на сучасній техніко-технологічній основі.

Новостворені фінансово-ринкові інституції, а особливо інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, зорієнтовані переважно на посередницько-спекулятивні операції, а не на сприяння виробництву і як такі не стимулюють економічного піднесення.

Нині навіть найсприятливіші макроекономічні передумови автоматично не сприяють економічному пожвавленню і зростанню виробництва. Для цього потрібний відповідний ресурсний потенціал у вигляді інвестицій, інновацій, сучасних технологій, кваліфікованої робочої сили, менеджменту, маркетингу тощо.

Історична практика свідчить, що без накопичень, які виділяються з прибуткової частини будь-якого підприємництва, економічний поступ неможливий. Отже, основою економічного зростання і своєрідним пусковим механізмом є активізація інвестиційного процесу, модернізація виробництва на основі новітньої техніки й технології.

Натомість статистичні дані вказують на тенденцію як відносного, так і абсолютного скорочення капітальних вкладень в економіку України за останні роки. Тому суть проблеми полягає в оперативному вжитті неординарних політико-економічних заходів з метою нейтралізації негативних тенденцій, що склалися в інвестиційному процесі, і його енергійного спрямування у конструктивне, творче русло. Передусім йдеться про мобілізацію всіх наявних джерел інвестицій, залучення додаткових внутрішніх і зовнішніх коштів, сукупна критична маса яких засвідчить наявність позитивних зрушень в інвестиційному процесі.

Серед традиційних джерел інвестування активнішу роль мають відігравати відрахування з прибутку підприємств та бюджетні інвестиції, тобто капітал повинен спрямовуватись у стратегічні галузі і виробництво загальнодержавного значення. З поліпшенням фінансової ситуації можна розраховувати на збільшення середньо- та довгострокових кредитів комерційних банків. Основну ж роль детонатора інвестиційного процесу мають відіграти додаткові ресурси, що виникають в економіці внаслідок її ринкової трансформації. Це зростання коштів від використання можливостей внутрішнього і зовнішніх фондових ринків, створення сприятливих економічних умов для залучення вільних грошових заощаджень населення до інвестиційної сфери, поступове й неухильне запровадження іпотечного кредитування під заставу нерухомості та землі, і, нарешті, активне використання іноземних інвестицій.

Основні канали надходження інвестицій - прямі інвестиції приватних фірм, портфельні інвестиції зарубіжних банків, страхових компаній та інших інвесторів нерезидентів.

Аналізуючи сказане, можна дійти висновку, що основу економічного розвитку України, і передусім відтворювальних процесів, становлять фінанси. Вони є економічною категорією, заснованою на використанні вартості та її форм, що виникають у процесі функціонування грошей у системі товарно-грошових відносин. Інакше кажучи, окремо від грошей і руху грошових ресурсів при розподілі і перерозподілі валового внутрішнього продукту у грошовій формі не можуть існувати фінансові відносини та створюватись фінансові ресурси.

Існування фінансів обумовлене товарним виробництвом і грошовими відносинами, дією закону вартості і необхідністю використання вартості та її форм у процесі розширеного відтворення і функціонування держави.

Рух матеріальних благ у процесі відтворення виявляється переважно через грошові відносини, утворення, розподіл і використання доходів і накопичень. Фінанси виражають одну із важливих характеристик виробничих відносин, суть і призначення яких розкриваються лише при розгляді їх як економічної категорії. Гроші, ціна, доходи, кредит - це ті економічні важелі, за допомогою яких здійснюється використання вартості і її форм у процесі розширеного виробництва.

Рух матеріальних цінностей валового внутрішнього продукту, створюваного у процесі виробництва як вихідного продукту споживання та як завершального етапу, опосередковується товарно-грошовими відносинами і втілюється у грошовій формі.

Розглядаючи фінанси як певну систему грошових відносин, наприклад, опосередковане надходження коштів через податки в бюджет, слід зауважити, що не будь-які грошові відносини можуть розглядатися як фінансові. Вартісна форма не може бути підставою поширення фінансів на всю систему грошових відносин. Останні поняття ширші, оскільки фінанси підприємств відображають економічні відносини, пов'язані з мобілізацією і використанням грошових доходів і накопичень, які створюються під час їх виробничої діяльності.

Організація грошового обігу, система ціноутворення, реалізація і купівля товарів населенням засновані на грошових відносинах, на використанні вартості та її форм. Однак це не означає, що дані відносини є фінансовими.

Отже, із усієї сукупності різнобічних грошових відносин важливо відокремити ті, які характеризують специфіку фінансів. Зауважимо, що нині в умовах ринкової економіки товарна маса реалізується навіть через бартерний обіг, але такий вид відносин не можна ототожнювати з фінансовими. Ці тимчасові явища породжені економічною кризою та інфляцією. Вони зруйнували грошову систему. До того ж навіть бартерний обмін здійснюється на основі вартості товарів, вираженої у грошовій формі. За фінансовими відносинами завжди стоять реальні матеріальні цінності, оскільки рух фінансових ресурсів відображає процес створення, розподілу і використання валового внутрішнього продукту і державного бюджету, бо саме в державному бюджеті зосереджується істотна частина фінансів держави і через нього накопичуються фінансові ресурси і здійснюється фінансування соціально-культурних заходів і всього народного господарства.

Нині накопичення фінансових ресурсів в Україні відбувається надто напружено. Це напруження посилюється в міру просування до ринкової економіки, що закономірно, бо зміна старого способу виробництва змінює природу й призначення фінансів, методи й форми організації фінансових відносин. Адже кожній історичній формації відповідає певна організація державних фінансів, свої форми і методи мобілізації та використання ресурсів.

Природно, що перехід до ринкової економіки потребує розробки проблем фінансових ресурсів, передусім вивчення питань стабілізації товарно-грошових та інших економічних процесів, які суттєво впливають на стан фінансів держави. Конче необхідно дослідити виробничі відносини, пов'язані з рухом грошових ресурсів, зі створенням грошових доходів і накопичень.

Система виробничих відносин у суспільстві синтезує та започатковує усуспільнення і відособлення і обумовлена станом виробничих сил, змістом і характером праці.

Усуспільнення є найважливішим фактором кооперації праці, і без нього неможливо з'ясувати специфіку суспільних і виробничих відносин та їх складової частини - фінансових відносин. Поряд з цим не можна ігнорувати й економічну відособленість праці, виробництва, окремих соціальних груп, класів та професій. Чим вищий ступінь фінансово-економічної відособленості і повніша самостійність окремих регіонів, тим більша можливість вибору способів дії, а також виший рівень відповідальності, ініціативи, притаманних ринковій економіці.

Основу функціонування ринкової економіки як саморегулюючої системи становить закон вартості, що виступає регулятором збалансування попиту і пропозиції, пропорціональності розвитку шляхом територіального і галузевого перерозподілу фінансових ресурсів і виробничих сил. Отже, основою дії закону вартості є саморегулювання ринку. Таке тлумачення може спричинити повну відмову від планового прогнозування управління економікою, коли розвиток економіки здійснюється на основі прогнозного народногосподарського плану. Разом з тим усі промислово розвинуті країни нині діють на принципах регульованої ринкової економіки, що досягається завдяки застосуванню системи фінансових важелів: податків, амортизаційних відрахувань, державних дотацій, субвенцій і субсидій, кредиту тощо. Ефективність їх застосування проявляється тільки через ринкову економіку. Відмова від централізованого планування і від розробки заходів щодо чіткої системи фінансових важелів призвела до руйнування встановлених економічних зв'язків між регіонами і підприємствами, до спаду виробництва та нестримного зростання цін.

У будь-якій державі світу ціну виробництва складають виробничі витрати разом із середнім прибутком. Саме ціна виробництва є основою коливання ринкових цін. При цьому норма прибутку як рушійна сила виробництва визначається через відношення до всього авансованого капіталу (постійного і змінного). За умов конкуренції товарів власник, щоб одержати більший прибуток, змушений постійно дбати про скорочення витрат виробництва і поліпшення якості продукції або переміщення капіталу в іншу галузь. Цьому сприяє й чітка система фінансових важелів, яка перешкоджає одержанню необгрунтовано високих прибутків. При цьому дуже важливо враховувати, що за умов здорової ринкової економіки, як правило, попит відповідає пропозиції, тобто витримується їх баланс.

Чи ж є баланс і пропозиції в нашій державі? Звісно, нема. Труднощі, які переживає економіка України у зв'язку з переходом до ринкових відносин, що триває вже більше десяти років, визначаються розбалансуванням економічних зв'язків, значним перекосом цін, що й породжує дедалі складніші інфляційні процеси.

Отже, управління господарством держави неможливе без фінансів, бо саме вони надають йому можливість створювати цільові фонди грошових ресурсів суспільного призначення, необхідні для виконання його функцій. Для цього слід чітко усвідомлювати економічне вчення про товарно-грошові відносини, розширене відтворення, природу і функції держави. Тим часом закономірності розширеного відтворення визначають й особливості функціонування фінансів, оскільки основна маса грошових доходів держави формується у сфері матеріального виробництва, а через фінанси держава активно впливає на процеси відтворення.

Товарно-грошові відносини та економічна категорія, що їх відображає (фінанси), за умов ринкової економіки виступають найважливішим засобом контролю за виробництвом і розподілом продуктів. Економічним законом товарного виробництва, за яким виробництво і обмін товарів здійснюються відповідно до необхідних затрат, є закон вартості. Він же й ефективний фактор, який стимулює науково-технічний прогрес і виробництво товарів підприємствами, а також їх реалізацію і створення валового внутрішнього продукту (ВВП).

Саме через фінанси здійснюється розподіл і перерозподіл ВВП.

Для існування і розвитку суспільства необхідно, щоб з новоствореного ВВП не тільки систематично відшкодовувалися спожиті в процесі його виробництва засоби виробництва, але й певна частина його спрямовувалася на розширення виробництва, задоволення соціально-культурних потреб, на утримання органів державної влади і управління, на надання суспільної допомоги непрацездатним і малозабезпеченим громадянам, а також на створення фондів непередбачених видатків. В умовах товарного виробництва розподіл ВВП і задоволення особистих і суспільних потреб може здійснюватися через створення, розподіл і використання грошових доходів або накопичених грошових ресурсів. Разом з тим як при соціалізмі, так і при ринковій економіці задоволення суспільних потреб неможливе лише за рахунок окремих концернів, асоціацій, підприємств і організацій. Воно потребує зосередження у безпосередньому розпорядженні держави частини грошових доходів і накопичень, створення державних грошових ресурсів, які використовуються через державний бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим і бюджети місцевих рад з метою фінансування народного господарства, соціально-культурної сфери, утримання органів державної влади і управління, утримання збройних сил тощо.

Економіка України не в силі витримати важкий тягар економічної кризи. Адже якщо економічні кризи капіталістичних країн, зокрема США, виникали в результаті перевиробництва товарів, то наша держава потрапила у кризове становище через голод на передові технології, сировину, матеріали тощо. Економічна непристосованість наших промислових підприємств до умов ринку, невміння працювати в режимі конкуренції та інші причини гальмують впровадження ринкових механізмів у промисловості. Зважаючи на те, що наша держава ще порівняно економічно нестабільна, необхідно правильно оцінювати і наполегливо працювати над питанням переходу підприємств до фінансової незалежності і самостійності.

Разом з діючими підприємствами в період ринку створюються й такі економічні структури, як спільні підприємства, приватні і комерційні банки, біржі, що є проявом просування економіки до ринкових відносин. Ці економічні структури мають подвійний характер, оскільки вони вже зараз діють в умовах ринкової економіки, що обумовлює стан непевності і дедалі більшого ризику. Вони мають постійно аналізувати попит на продукти виробництва, бо споживачі невідомі. Це змушує їх контролювати динаміку ринку, рівень і специфіку продуктів виробництва конкурентів, чітко визначати ступінь і строки використання готової продукції, прискорювати науково-технічні нововведення через скорочення часу використання устаткування, готової продукції, яка потребує додаткових фінансових витрат, та змінювати напрямки своєї діяльності під впливом розширення економічних зв'язків з іншими державами.

Хоча всі новостворені економічні структури більше пристосовані до виживання в умовах ринку, ніж традиційні, однак вони потребують активної державної фінансової підтримки.

Через фінанси можна впливати і відчутно активізувати розвиток виробництва та інших ринкових і позаринкових структур за допомогою податкових важелів, використання прогресивних методів фінансування цільових програм тощо.

Фінанси в широкому їх трактуванні означають застосування різноманітних прийомів розподілу сукупного суспільного продукту на централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів. Фінанси у вузькому значенні - це застосування різноманітних прийомів і методів для досягнення максимального прибутку підприємств, фірм, корпорацій, іншими словами, збільшення загальної вартості капіталу, вкладеного у справу при мінімальному ризику. У такому значенні фінанси є засобом вивчення шляхів ефективного управління капіталом, удосконалення методології фінансового обліку, аналізу фінансово-господарської діяльності, способів використання вільних коштів в активах чи розробки проектів стосовно одержання високих доходів при найменшому ризику.

Процес використання коштів з найменшим ризиком передбачає його попереднє планування та прогнозування, розробку нових важелів, чітке розуміння суті фінансів та їх контрольних і розподільних функцій. Через розподільну і контрольну функції фінанси активно впливають на процес відтворення та накопичення фондів і раціональне їх використання. Розподільна функція пов'язана зі створенням, розподілом і використанням, що здійснюється через фінансову систему. Що стосується підприємств, ця функція реалізується в обороті фондів виробничого призначення та через інвестування розширеного відтворення виробництва.

Функції фінансів можна порівняти з функціями грошей, оскільки в процесі використання їх окремими галузями гроші не набувають додаткових функцій, як і в процесі господарської діяльності підприємств усіх форм власності. Тобто фінанси обумовлюють грошові відносини через накопичення, розподіл і використання грошових надходжень, що є процесом обігу фондів. Через розподільну і контрольну функції фінанси активно впливають на процес відтворення, опосередковуючи створення фондів накопичення і споживання, додержання пропорцій обігу натуральних і грошових ресурсів та їх раціональне використання. Це знаходить своє відображення у зростанні валового продукту, що потребує фінансового контролю.

Контрольна функція фінансів реалізується через контроль над виробництвом, розподілом і використанням валового продукту та аналіз діяльності виробничої сфери за допомогою аудиту. Можна виділити три напрямки фінансового контролю: контроль при складанні і виконанні державного та місцевих бюджетів; внутрішній фінансовий контроль підприємств та їх взаємовідносин з іншими підприємствами; контроль за кредитуванням підприємств і організацій через комерційний та державний кредити банків. Усі види контролю взаємно пов'язані і мають спільну основу та спрямованість. Разом з тим кожний з них має свою особливість і специфіку, обумовлені сферою їх дії та поставленими завданнями.

Знання функцій фінансів дозволяє чітко відстежувати і використовувати позитивні процеси, що відбуваються в обігу капіталу та відтворенні виробництва, а також негативні явища, які стосуються виробництва і накопичення капіталу.

Розвинута система грошових відносин обумовлює необхідність існування різних гілок фінансової системи: фінансів підприємств усіх форм власності, державного і місцевого бюджетів та позабюджетних фондів. Перехід до ринкових відносин започаткував зміну фінансових відносин, які ґрунтувалися на принципах державного планування і централізованого керівництва з боку бюджетної системи, державного соціального страхування, а через міністерства - всіх галузей і підприємств. Єдність фінансової системи раніше забезпечувалась завдяки дії принципу демократичного централізму та єдності центральних і місцевих органів влади, що діють і сьогодні. Наприклад, усі фінансові органи підпорядковуються по вертикалі вищестоящому органу, а по горизонталі - місцевій Раді, тобто діяв принцип подвійного підпорядкування, що забезпечувало єдине керівництво всією роботою фінансових органів з боку міністерства фінансів згори донизу та єдину спрямованість їх діяльності.

З наданням місцевим органам влади, а з ними і фінансовим органам самостійності цю функцію подвійного підпорядкування перебрало на себе Державне казначейство, а податкові органи повинні забезпечувати виконання місцевих бюджетів і контроль за підвідомчим господарством та за фінансово-господарською діяльністю підприємств даної Ради. Тобто тепер Міністерство фінансів проводить свою діяльність значною мірою за рахунок казначейства у частині мобілізації коштів у бюджет та періодично контролює виконання завдань.

Зміни в економіці, керівництві господарством держави і зміни у структурі і функціях державної влади та управління торкаються й бюджетної системи, змінюють співвідношення між різними ланками бюджетів, змінюючи при цьому їх обсяг і внутрішню структуру.

Структура бюджетної системи закріплюється Конституцією. В ній та в Бюджетному кодексі окреслені права держави та місцевих органів влади і управління на затвердження своїх бюджетів, диференціювання доходів і видатків між різними ланками бюджетної системи, порядок їх складання, розгляду та затвердження.

Розглядаючи питання бюджетної системи та бюджетного устрою, слід зазначити, що за умов ринкової економіки в державі зберігаються затратні функції, які супроводжуються спадом виробництва, інфляційними процесами і зменшенням доходів. Нестача коштів на фінансування соціально-культурної сфери, будівництво, оборону та інші заходи в державному бюджеті поповнюється за рахунок централізованого розподілу коштів між ланками бюджетної системи, що, безперечно, є позитивним моментом. Відповідно місцеві органи влади і управління повинні розробляти заходи щодо поліпшення економічного стану своїх сіл, селищ, районів, міст і областей та пошуків можливостей додаткового залучення коштів до їх бюджетів та підтримку діючих установ охорони здоров'я, освіти, культури та фінансування інших заходів, передбачених бюджетами. Адже якщо держава мобілізує кошти для фінансування пріоритетних напрямків економічного розвитку, то вона не зможе достатньо забезпечувати позики, субвенції і субсидії місцевим бюджетам, і тоді останні змушені скорочувати видатки саме за рахунок мережі установ культури, освіти, охорони здоров'я, що не може вважатись позитивним явищем.

Те, що реформування спонукає органи місцевої влади і управління до розробки невідкладних заходів щодо пошуку засобів для фінансування інфраструктури, є позитивним моментом, оскільки з державного бюджету місцевим органам влади та їх бюджетам виділяється мінімум допомоги.

Прийняття бюджету призводить до значних навантажень на місцеві органи влади і управління, вимагає від них повної відповідальності за стан справ при виконанні бюджету.

Позитивним у бюджеті є те, що бюджетна система спирається на економічно і юридично врегульовану сукупність бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, міських, районних, селищних та сільських бюджетів, тобто при цьому надається повна самостійність місцевих бюджетів і всіх його ланок, яка обумовлена наявністю власних та закріплених доходних джерел і правом визначення напрямків їх використання.

Негативним моментом є те, що в умовах постійного скорочення виробництва і доходів повна самостійність місцевих Рад при формуванні бюджетів ще більше поглиблює негативні явища в економіці.

Як бачимо, бюджет - це форма накопичення і використання коштів для забезпечення функцій, які здійснюють органи державної влади та управління, регіонального та місцевого самоврядування.

Накопичення коштів відбувається в галузях виробництва, а тому підприємства всіх форм власності є провідною ланкою у створенні фінансів держави: їх фінанси опосередковують грошові відносини, що виникають при створенні і використані грошових доходів для формування основних і обігових фондів, розрахунків з державою через систему податків та обслуговування обігу коштів підприємств і зміну форм вартості в процесі цього кругообороту. Якщо фінанси підприємств обслуговують процес виробництва продукту, його розподіл всередині підприємств і нагромадження капіталу для розширеного відтворення та розрахунків з державою через податкову систему, то загальнодержавні фінанси використовуються для розподілу і перерозподілу з метою задоволення потреб загальнодержавного споживання через державний та місцеві бюджети.

Розглядаючи фінанси як сукупність економічних відносин, пов'язаних зі створенням, розподілом і використанням коштів, слід торкнутися питання про "фінансовий стан" підприємства, про наявність ресурсів та раціональне їх використання, яке визначається відносними показниками фінансової діяльності.

Під фінансами підприємства ми розуміємо забезпеченість підприємства власними та позиковими коштами, а також ефективність їх використання при економічних відносинах, що склалися. З цієї точки зору фінансова стратегія буде розглядатися як спрямованість дій підприємства по перерозподілу коштів, які надходять у його розпорядження.

Економічні відносини, які складаються в процесі виробництва, передбачають наявність зв'язків підприємства з багатьма фінансовими інститутами. Актуальною стає проблема оцінки фінансового стану наявних та потенційних партнерів - промислових підприємств. Розв'язанням даної проблеми нині займаються в Україні аудитори та банки, які мають для цього власні специфічні методичні розробки і оцінюють фінансовий стан своїх клієнтів з метою зниження ризику непогашення кредиту. У зв'язку з цим багато підприємств втрачають можливість отримання кредиту. Подальша їх фінансова стратегія полягає у прагненні створити додаткові виробничі запаси, що, у свою чергу, призводить до диспропорцій у складі коштів підприємства та джерел їх надходження. У багатьох випадках результатом такої фінансової політики є невиправдане скорочення виробництва.

Фінансовий стан підприємства розглядається також як результат впливу внутрішніх і зовнішніх факторів на їх фінансову систему. Мета розвитку такої системи - оптимальний перерозподіл фінансових ресурсів для забезпечення безперебійності виробничого процесу та можливості розширеного відтворення. Пропонується оцінку фінансового стану підприємства проводити за чотирма напрямками: фінансовою стійкістю, платоспроможністю, ефективністю діяльності та економічним потенціалом. Фінансова стійкість підприємства передбачає таку організацію фінансового обігу, при якій можливі вимушені зміни в перерозподілі коштів мало впливають на фінансову стратегію підприємства. Платоспроможність підприємства визначає його можливості швидко і вчасно розраховуватись зі своїми борговими зобов'язаннями, не допускаючи невиправданих дебіторської та кредиторської заборгованостей. Ефективність діяльності підприємства полягає в отриманні максимального результату від діяльності господарюючого суб'єкта при найповнішому використанні його фінансових ресурсів. Економічний потенціал характеризує стабільність роботи підприємства, здатність до розширеного виробництва та найраціональніше використання коштів.

Розглядаючи прибуток як найважливіший показник діяльності господарюючого суб'єкта, ми виходимо з припущення, що саме величина прибутку у першу чергу впливає на організацію фінансових потоків на підприємстві. Обсяг реалізованої продукції, а звідси й величина прибутку, значною мірою залежать від складу і структури коштів підприємства та їх джерел. У свою чергу, величина отриманого прибутку чинить зворотний вплив на процеси його формування. З цієї точки зору ми розглядаємо підприємство як замкнену фінансову систему зі зворотним зв'язком. Для аналізу такої системи необхідно розімкнути зв'язки, тобто вилучити один або кілька факторів впливу. Виключення замикаючих ланок, на наш погляд, - необхідний акт, оскільки при цьому усуваються дублюючі показники. У даній монографії розглядаються фактори, що найбільше впливають на фінансовий стан підприємства: оборотні активи, а в їх складі - запаси товарно-матеріальних цінностей та дебіторська заборгованість, джерела власних коштів, кредиторська заборгованість за короткостроковими зобов'язаннями, обсяг реалізованої продукції і отриманий прибуток від її реалізації.

Фінансова політика підприємства в умовах господарської самостійності має виходити з розробки власної фінансової стратегії, якій підпорядковується подальше прийняття рішень.

В усіх країнах кредит виступає системою грошових відносин, пов'язаних з тимчасовим перерозподілом частини вільних коштів підприємств, організацій і населення, як правило, у формі банківського кредиту. А банківський кредит є джерелом додаткових ресурсів підприємств усіх форм власності, яке використовується для відновлення основних фондів і їх розширення, формування оборотних фондів і фондів обігу.

Для забезпечення постійного виробництва і його відтворення в дедалі більших розмірах та забезпечення постійного кругообороту капіталу підприємств необхідно мати резерв коштів, який використовується для проведення розрахунків по заробітній платі, оплаті за матеріали, сировину тощо. Якщо підприємство не має резерву коштів, то воно позичає гроші в кредит. Кредит виступає як прискорювач процесу відтворення виробництва, оборотності коштів, як регулятор грошового обігу, замінює готівку в обігу через безготівкові розрахунки та як забезпечував раціонального використання грошових резервів. Кредитні відносини здійснюються в основному через банки, які своєю появою зобов'язані розвитку торгівлі і появі торгівців грошима.

Зберігаючи кошти підприємств і населення, банки виконують операції щодо збереження їх коштів, по проведенню за дорученням клієнтів платежів, здійсненню обліку, тобто проводять касові операції. Вони є найдавнішими і найпоширенішими кредитними установами, які виконують для своїх клієнтів операції по веденню депозитних рахунків, безготівковому перерахуванню коштів, збереженню заощаджень, видачі кредитів тощо. І саме тому банки відігравали і відіграють велику роль у розвитку економіки держав через проведення монетарної та кредитної політики.

Сукупність кредитних відносин, форм і методів кредиту та система кредитних установ держави складають кредитну систему. У ринковій економіці кредитна система відтворює кредитні відносини, які виникають у зв'язку з переміщенням тимчасово вільних коштів від банків (продавців) до підприємств, організацій, населення (покупців) на умовах повернення з обов'язковою виплатою відповідних відсотків за їх використання. В операціях купівлі-продажу кредитних ресурсів банки виконують подвійну роль. З одного боку, вони купують тимчасово вільні кошти, тобто проводять пасивні операції, а з іншого - продають їх, тобто виконують активні операції.

Виконання активних операцій банками або ж продаж кредитних ресурсів відбувається з дотриманням чітких принципів: забезпечення і платності кредиту, строковості та цільового характеру.