Розвиток сучасного суспільства неможливий без інформаційного забезпечення всіх сфер діяльності людини, зокрема, без надійного захисту інформації. Особливої гостроти ця проблема набуває у зв'язку з масовою комп'ютеризацією, об'єднанням ЕОМ у комп'ютерні мережі та використанням Інтернет. Тому досить складним є завдання вибору з величезного масиву сучасних методів і засобів захисту інформації таких, що найбільше відповідають конкретним умовам діяльності та гарантують достатній рівень безпеки.
Різні технології захисту мають багато спільних ознак у розробленні та використанні, зокрема:
o засоби захисту операційної системи;
o мережеві екрани;
o криптографічні системи;
o системи визначення атак;
o системи визначення реакцій на атаку;
o системи моніторингу інформаційної безпеки.
Вивчення цих технологій ґрунтується на солідній теоретичній базі й аналізі вітчизняних та закордонних нормативних документів у галузі захисту інформації. Для кращого розуміння технологій захисту передбачено вивчення методики і засобів проведення атак на комп'ютерні системи та мережі.
Тому підприємства не тільки повинні мати якнайкращу техніку, володіти новітніми технологіями, а й мати спеціалістів із захисту інформації, які б відповідали таким вимогам:
o вміли ефективно організовувати захист інформації в комп'ютерних системах і мережах;
o володіли сучасними технологіями захисту інформації;
o мали достатню кваліфікацію для проектування й розроблення нових засобів і методів захисту.
Важливим чинником є також захист персоналу компанії, інформації про її працівників.
Згідно зі ст. З Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Виходячи з положення Конституції, слід підкреслити, що чим більше значення проголошені ідеї мають для суспільства, тим важче вони втілюються в життя, тим довшим є їх шлях до конкретної особи.
Проблеми утвердження пріоритету людини в економічній, політичній і духовній сферах тісно пов'язані з нормальним обігом інформації та оптимізацією соціального управління. Перехід до ринкових відносин, формування правової держави, демократичних традицій, інститутів і норм - усе це є засобом досягнення мети, яка полягає у створенні сприятливих умов розвитку для окремої особи, а отже, і суспільства загалом. Економічна, політична і судова реформи потрібні для ефективного взаємовигідного соціального управління і повноцінного обміну інформацією, що забезпечує свободу і гідну життєдіяльність людини.
На підприємствах розвинених країн функціонує єдина служба безпеки, яка підпорядковується одному з керівників компанії. У складі цієї служби працюють підрозділи чи окремі спеціалісти (залежно від розмірів підприємства) за такими головними групами функцій:
o організація систем управління людськими ресурсами;
o планування чисельності персоналу;
o аналіз і регулювання умов праці;
o гарантування безпеки праці;
o організація праці;
o оцінювання та атестація персоналу;
o підвищення кваліфікації;
o захист інформаційних технологій;
o оплата праці;
* соціальні проблеми персоналу;
* захист персоналу;
* підбір і мотивація персоналу;
* захист інформації компанії;
* корпоративна розвідка;
* контррозвідка;
* організація взаємин між адміністрацією, профспілкою, працівниками.
Правовою основою систем управління людськими ресурсами є угоди і договори між суб'єктами соціально-трудових відносин. На республіканському рівні укладають генеральні угоди між представниками професійних спілок, роботодавців та урядом України; галузеві угоди - між галузевими профспілками, об'єднанням роботодавців та представниками держави.
На підприємстві основою регулювання соціально-трудових відносин є колективний договір на строк від одного до трьох років між роботодавцем і представниками найманого персоналу. У ньому фіксують взаємні обов'язки з основних питань умов та оплати праці:
* наймання;
- перекваліфікація;
* звільнення;
* гарантування безпеки і охорона здоров'я;
* тривалість робочого часу і часу відпочинку;
* форми, системи і методи оплати праці та умови функціонування;
* форми вирішення трудових спорів;
* форми надання послуг підприємства своїм працівникам: їда; транспортні послуги; лікування тощо;
* соціальні гарантії у разі погіршенні економічної кон'юнктури;
* компенсації у разі нещасних випадків;
* відповідальність за розголошення комерційної таємниці;
* певні зобов'язання щодо специфіки діяльності фірми. Економічними та політико-правовими формами, які створюють оптимальні умови для функціонування суспільства і прогресивного розвитку його інформаційного наповнення, є ринок, демократія і правова держава.
У суспільстві інформація є основою для взаємодії та дієвого функціонування економіки, політики, права, запорукою прогресу:
o ринкові відносини, що склалися на засадах самоорганізації, не можуть існувати без повноцінного інформаційного середовища, без нових інформаційних технологій, без усвідомлення того, що людина має саме те, чого їй не вистачає;
o демократичні інститути і норми не можуть реально існувати без інформаційної свободи та якісно нових структур у сфері комунікації, які допомагають приймати рішення;
o особистість, громадянське суспільство не можуть впливати на державу без концепції найбільш повного забезпечення прав людини, і насамперед права на інформацію, яке дає змогу наблизитися до аксіоми "управляє світом той, хто володіє інформацією".
Згідно зі ст. 200 Цивільного кодексу України:
- суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями;
o порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.
Будь-яке монопольне розпорядження інформацією згодом впливає і на саму державу, заводить суспільство у глухий кут в економічній, політичній і правовій сферах. На перший погляд, дозування інформації з боку держави є вигідним для неї, але це тільки здається. Коли держава інформує своїх громадян "дозовано", неповно і неправдиво, то й зворотна інформація буде такою самою, а це унеможливить прийняття адекватних рішень. Досвід нашого суспільства переконливо це підтверджує. Обмеження інформації на міжнародній арені і всередині країни (надмірна засекреченість, брак достовірної статистики і гласності, надання на різних рівнях "вигідної"" інформації тощо) уже спричинилося до багатьох помилок. Так, у колишньому СРСР були закритими 70% нормативних актів, які стосуються прав і свобод громадян, внаслідок чого:
o людина була позбавлена можливості повною мірою використовувати свої конституційні та інші права, свободи;
o ускладнювалася боротьба зі свавіллям;
o створювалися перепони проти оскарження неправомірних дій державних органів і посадових осіб.
Це обмежувало правовий статус особистості, ставило її у залежність від державного апарату, чиновників, бюрократії.
На жаль, і нині в роботі міністерств, відомств, судів помітні намагання утаємничити свою діяльність, відсторонитись від громадян і громадськості. Створюються спеціальні структури "із захисту інформації"", ускладнюється доступ до її джерел. Використовуються заборонені або незаконні грифи, які обмежують доступ до інформації, зокрема: "Не для друку", "Опублікуванню не підлягає" та "Для службового користування". Тим самим порушується одне із найважливіших прав громадян - право на інформацію. При цьому ігнорується суттєвий принцип демократії-принцип відкритості і публічності влади. Для нашого суспільства він має особливе значення, оскільки давня традиція недовіри до влади може бути подоланою лише із запровадженням загальнодоступності інформації про діяльність влади.
Одним із ефективних засобів підвищення поваги до особистості є правова охорона особистого життя людини від неправомірних втручань. Відповідні правові норми, виконуючи свою ідеологічну функцію, виховують у людей вміння цінувати своє життя та поважати й не втручатися в особисте життя інших. Особливу роль у правовій охороні особистого життя відіграють норми Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р., в яких дістали своє розгорнуте закріплення особисті немайнові права фізичних осіб, спрямовані на охорону особистого життя. У зв'язку з новизною цих норм та недостатністю практики їх застосування виникає потреба у їх науково-теоретичному розробленні.
Проблема цивільно-правової охорони особистого життя не є новою для юридичної науки, ґрунтовні її дослідження проводилися ще за радянських часів, а нині їх результати дещо втратили свою актуальність і значення. У сучасних наукових дослідженнях ця проблема розробляється або вужче (лише окремі її аспекти, зокрема, таємниці особистого життя), або ширше - в контексті загального дослідження особистих немайнових прав і компенсації моральної шкоди, завданої їх порушенням.
У сучасній науковій літературі немає праць, у яких би грунтовно й комплексно висвітлювалися проблеми цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин, що складаються з приводу особистого життя.
Згідно зі ст. 30 1 Цивільного кодексу:
o фізична особа має право на особисте життя;
o сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб;
o має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя;
o обставини її особистого життя можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою.
Згідно зі ст. 302 Цивільного кодексу фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов'язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов'язана робити посилання на таке джерело.
Особисте життя - це особлива частина приватної сфери людської життєдіяльності, яка полягає в різних відносинах, стосунках, явищах, подіях і т.ін., що не мають публічного значення, визначається й регулюється самою особою на основі соціальних умов, гарантується та охороняється правом від неправомірних втручань.
Сімейне життя - це сфера особистого життя осіб, що утворюють сім'ю, в якій задовольняються їхні спільні приватні інтереси.
Особисте життя є особистим немайновим благом, що охороняється правом. Зв'язок особистого життя і права треба визначати через поняття правової охорони, адже право регулює відносини, що складаються не в особистому житті, а з приводу особистого життя, і таке регулювання не зводиться лише до захисту цього блага. Аналіз наявних у літературі визначень поняття цивільно-правової охорони особистого життя вказує на їх невідповідність нормам чинного законодавства. Виходячи з цього В.І. Бобрик запропоновано власне визначення цивільно-правової охорони особистого життя як системи заходів, передбачених цивільним законодавством, що спрямовані на забезпечення неприпустимості неправомірного втручання у визначену людиною сферу особистого життя, окрім випадків, передбачених законом.
Правомірні втручання - це активні дії з дозволу фізичної особи або у випадках обмеження відповідних цивільних прав, передбачених законом. Втручання може здійснюватися лише за згодою особи, яка може бути надана конкретній особі, визначеному або невизначеному колу осіб. Обмеження суб'єктивних прав на охорону особистого життя встановлюються нормами переважно публічних галузей права. Щодо приватноправових обмежень має бути законодавчо закріплений гнучкий механізм визначення правомірності втручання, основою якого є зіставлення ознак втручання з такими критеріями:
o метою втручання - захист публічного інтересу або інформування громадськості про обставини, що становлять значний суспільний інтерес;
o способом втручання - завідомо законний;
o суб'єктом втручання:
- працівник державного органу;
- журналіст і засіб масової інформації;
- контролюючі органи;
o особою потерпілого - залежно від статусу дещо обмежуються права так званих "публічних", "квазіпублічних" та "відносно публічних" осіб;
o підставою втручання - у законі завжди має бути вказана ситуація або обставини, за яких дозволяється стороннє втручання в особисте життя.
Особливості особистих немайнових прав, спрямованих на охорону особистого життя, а також способів неправомірних втручань в особисте життя і характер завданої ними шкоди зумовлюють вибір уповноваженою особою форми захисту, яка може бути судовою, третейською, адміністративною або самозахистом. У разі судового захисту цих прав можуть бути застосовані такі способи:
o визнання права;
o відшкодування майнової шкоди;
o відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
o поновлення порушеного права;
o заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права.
Для того щоб кваліфіковано захищати свої права дозволеними законодавством способами, засобами, методами, їх насамперед потрібно знати, а також знати правові механізми їх здійснення.
Розглядаючи проблему в когнітивному (пізнавальному) аспекті, слід зазначити, що в публічному праві України існує багато правових шляхів захисту, в тому числі захисту інформації в автоматизованих системах, але відомості про них розпорошені у значній кількості нормативних актів. Причина цього в галузевому підході до проблем захисту прав у юриспруденції, що поряд з позитивними має й негативні аспекти:
o відсутність комплексності захисту;
o різне тлумачення одних і тих же понять у різних галузях права, зокрема щодо захисту законних прав в інформаційних відносинах від протиправних посягань, вирішення колізій.
Рис. 6.27. Система правознавства
Актуальність для практики питань захисту прав не забороненими законодавством засобами змушує правознавство (як науку) проводити комплексні й системні наукові дослідження, формувати комплексну наукову дисципліну - "Юридичну деліктологію" - науку про правопорушення та її методології. У ній має бути комплексно відображена й така інституція, як захист інформації в автоматизованих системах, у тому числі визначення й характеристика діянь, які є злочинами.
У зв'язку з цим виникає потреба в застосуванні у правознавстві здобутків таких наук, як інформатика й теорія систем. Зокрема, в теорії систем важливим є з'ясування сутності правознавства як великої, складної системи, що має характер гіперсистеми - взаємопов'язаної множини підсистем першого, другого та наступних порядків (рис. 6.27).
Якщо стосовно об'єкта суспільних відносин, який визначає їх об'єктивну сутність, немає норм у зазначених галузях права, то такі системи визначаються як міжгалузеві інститути права.