Економічна теорія - Мочерний С.В. - Організаційно-економічні відносини.

Ці відносини проміжні між техніко-економічними та виробничими відносинами (або відносинами економічної власності) і є організаційною формою розвитку продуктивних сил. Такі відносини можуть або сприяти розвиткові продуктивних сил, або гальмувати їх.

Організаційно-економічні відносини — відносини між людьми з приводу організації виробництва (у тому числі безпосереднього виробництва, обміну, розподілу і споживання) матеріальних благ і послуг, вивчення ринку, обміну досвідом та ін.

Основними елементами організаційно-економічних відносин є менеджмент, маркетинг, обмін виробничим досвідом, організація різних систем заробітної плати, діяльності різних типів бірж (фондової, товарної, біржі робочої сили), організація банківської, бюджетної системи тощо. В межах кожного елементу можна виокремити такі етапи: прийняття рішень на основі збору та систематизації інформації; перетворення рішення на різні форми команд та контроль за його виконанням; аналіз ефективності прийнятих рішень та його коригування у майбутньому в разі необхідності.

Сферою організаційно-економічних відносин є відносини між людьми з приводу створення організації, формування її структури, системи управління тощо.

Технологічний спосіб виробництва.

Базується на техніко-економічному поєднанні речових і особистих факторів виробництва, комплексі техніко-технологічних відносин між речовими та особистісними елементами продуктивних сил та системи техніко-економічних відносин в цілому. Основними підсистемами технологічного способу виробництва є продуктивні сили та техніко-економічні відносини. Організаційно-економічні відносини проміжні між факторами виробництва (речовими та особистісними) і техніко-економічними відносинами, а також виробничими відносинами (відносинами економічної власності).

Водночас організаційні відносини (форми й методи організації виробництв) належать до продуктивних сил, є їх не речовим фактором виробництва (неособистісним). Форми і методи організації виробництва стали окремим елементом продуктивних сил після виникнення системи Тейлора. Внаслідок цього продуктивні сили на макроекономічному рівні почали розвиватися відповідно до вимог науки, набули цілеспрямованості й організованості. На цій основі сформувалися організаційно-економічні відносини. Тому А. Маршалл лише на початку XX ст. виокремив діяльність з організації виробництва, яка приносить дохід управляючому як окремий фактор виробництва.

Продуктивним силам властиві внутрішні закони розвитку і суперечності, які вирішуються відносно незалежно від відносин економічної власності, зокрема за допомогою впровадження досконаліших форм і методів організації виробництва. Основною продуктивною силою є людина (людина-працівник і людина-власник), а її потреби, інтереси та цілі — основним джерелом розвитку технологічного і суспільного способів виробництва, соціально-економічного прогресу (в тому числі найважливішим його критерієм). За НТР важливим джерелом соціально-економічного прогресу стає соціальна сутність людини — її належність до певної нації (що формує дух народу, його енергійність), соціальних верств і груп, її культура, мораль тощо. Продуктивні сили є важливою стороною водночас і технологічного, і економічного способів виробництва. Технологічні відносини охоплюють відносини між засобами праці і предметами праці, засобами виробництва і виробленим продуктом, між науковим та інформаційним забезпеченням виробництва тощо, а техніко-економічні відносини — функціональні відносини працівника і засобів праці, предметів праці, використовуваних людьми сил природи, науки та інформації у процесі праці, пристосування речовини природи до потреб індивідів, а отже, відносини між людиною і природою та між людьми. Це один з аспектів процесу привласнення, але не його соціально-економічна (суспільна) форма, а речовий зміст.

Результатом органічного поєднання продуктивних сил і техніко-економічних відносин є технологічний спосіб виробництва, який має сутнісні та якісні відмінності в межах різних суспільних способів виробництва.

Технологічний спосіб виробництва постійно зазнавав кількісних, якісних та істотних (революційних) змін. Їх можна охарактеризувати і за окремими структурними елементами, і системно. Так, з погляду засобів праці і матеріалів, з яких їх виробляють, розрізняють кам'яний, бронзовий, мідний, залізний віки, які змінювали один одного в межах первіснообщинного ладу. Капіталістичний спосіб виробництва можна також назвати (крім залізного) віком синтетики (зокрема, синтетичних кристалів, що використовуються в електроніці), композитних матеріалів (поєднання металів і кераміки тощо), надчистих, надтвердих та ін. З погляду використовуваних сил природи у межах технологічного способу виробництва виділяють вік сонця, вогню, вітру, пари, електроенергії, атомної і ядерної енергії. Залежно від предметів праці і видів діяльності можна виокремити такі епохи еволюції технологічного способу виробництва, як збирання плодів, полювання і рибальства, тваринництва, землеробства, ремісництва, промисловості, послуг, інформації.

Технологічний спосіб виробництва — спосіб техніко-економічного поєднання особистісних і речових засобів праці, а також процес діалектичної взаємодії продуктивних сил і техніко-економічних відносин у межах певного історично визначеного суспільного та економічного способів виробництва.

Глибинною сутністю технологічного способу виробництва є тип зв'язку між людиною-працівником і засобами праці. Так, на нижчому етапі розвитку засобів праці більшість технологічних функцій (виготовлення і застосування простого знаряддя) виконувала сама людина, рух знаряддя праці визначався рухом людини. Засоби праці при цьому впливали на предмет праці. Такий тип зв'язку був суб'єктним, або ручним, а перший технологічний спосіб виробництва базувався на ручній праці. Він існував з моменту виготовлення людиною найпростіших засобів праці (з кам'яного віку) до кінця XVIII — початку XIX ст. (До розгортання промислової революції).

Ця закономірність (визначення руху засобів праці діями людини) була характерна для мануфактурної стадії розвитку капіталізму в промисловості, хоча на цій стадії відбувся поділ праці між десятками робітників, спеціалізація інструментів (поява часткових знарядь праці) та часткового працівника (володіє лише однією спеціальністю).

Перехідним етапом до технологічного способу виробництва була поява ремісничих машин, які приводила в дію людина. А найважливішою закономірністю нового технологічного способу виробництва є детермінація рухів людини у процесі праці рухом машин, перехід до машин важливих функцій мануфактурного працівника (управління окремими інструментами, значною мірою виготовлення самих знарядь праці), перетворення часткового робітника на придаток машини. Такий тип взаємодії особистісних і речових факторів виробництва дістав назву об'єктного.

Унаслідок спеціалізації засобів праці виникає нове джерело розвитку технологічного способу виробництва — суперечності між окремими елементами системи машин. Так, з винайденням робочої машини (механічної прялки "Дженні", з якої розпочалася промислова революція наприкінці XVIII — на початку XIX ст.) стало можливим приведення машиною в дію більшої кількості знарядь праці, але ще не було ефективного двигуна. Цю суперечність вирішила поява парової машини. Водночас виникли суперечності з методами обробки сировини, що зумовило винайдення вовночесальних машин. Сучасні засоби праці називають технікою.

Першому технологічному способу виробництва не було властиве технологічне підкорення праці власником засобів виробництва. Воно виникає і розвивається в умовах простої капіталістичної кооперації гетерогенного типу (коли під владою капіталіста в одній майстерні об'єднувалось кілька ремісників однієї і тієї самої спеціальності і кожен виконував безперервно одну операцію), мануфактури та великої машинної індустрії. На останній стадії соціально-економічне панування капіталу над працею (відсутність засобів виробництва і засобів існування змушує робітників продавати свою робочу силу) доповнюється технологічним підкоренням, технологічним примусом.

Технологічне підкорення праці капіталом усувається за технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці. Істотно змінюються робочі машини і з'являється четверте покоління машин — автоматичні керуючі пристрої, які долають обмеженість психофізичних можливостей людини як суб'єкта, що управляє і суттєво змінює роль людини у процесі виробництва. Людина звільняється не лише від ручної праці, а й від рутинних виконавчих функцій та функцій розумової праці. За допомогою техніки контролюються механізми, якість продукції, регулювання і наладки, проектування і програмування, здійснюється безпосередній вплив на предмети праці найновішої технології, відбувається виробництво автоматизованої системи машин самими машинами під контролем людини (так звані "безлюдні виробництва") та інші функції. Лише за цих умов об'єктивною необхідністю стає розвиток усіх сутнісних сил людини.

Технологічний спосіб виробництва в Україні переважно ґрунтується на машинній і ручній праці, що за інтенсивного розвитку автоматизованого виробництва у розвинутих країнах загрожує економічному суверенітету нашої держави.

Техніко-економічне поєднання передбачає використання робітником певних засобів і предметів праці незалежно від того, кому вони належать (водій керує автомобілем). При цьому узагальнююче поняття "спосіб виробництва" позначає спосіб використання засобів виробництва і матеріальних благ. Головними у процесі такого поєднання є раціональна організація робочого місця, високоефективна праця, економія сировини тощо. На відміну від цього поєднання в межах суспільного способу виробництва розрізняють соціально-економічне поєднання особистісних і речових факторів виробництва.