Економічна теорія - Мочерний С.В. - Прямі місцеві податки.

Ці податки надходять у місцевий бюджет від юридичних і фізичних осіб, які одержують доходи, мають майно і продають товари й послуги на території певної адміністративної одиниці. Вилучаються на основі національного законодавства і рішень місцевих органів влади.

Співвідношення між центральними і місцевими податками залежить від розподілу соціально-економічних функцій між різними ланками державної влади, а отже, між різними бюджетами. Джерелом місцевих бюджетів є майновий податок, окремі акцизи, місцевий особистий подохідний податок, промисловий податок, різні види зборів (податки на собак, верхових коней, полювання, гувернанток, слуг та ін.). Наприкінці 90-х років XX ст. у структурі доходів місцевих органів влади місцеві податки становили: у США — до 65 %, у Франції — понад 60, у Німеччині — до 45, в Японії — 35 %. На другому місці у місцевих бюджетах перебувають, як правило, субсидії центрального уряду, на третьому — неподаткові доходи.

Місцеві податки поділяють на прямі і непрямі. До прямих належать помайновий, промисловий, поземельний, особистий подохідний податок, податок на прибуток корпорацій, жителів і професію. До непрямих відносяться податки на покупки (одяг, медикаменти, автомобілі, телевізори, радіоприймачі, електролампи та ін.) і специфічні акцизи (бензин, спиртні напої, тютюнові вироби, газ, електроенергію, сірники, користування телефоном та ін.).

Прямі місцеві податки.

У США, Великобританії та в деяких інших країнах помайновий податок, об'єктом якого є нерухоме майно — земля, будинки, гаражі, споруди (фермерські), машини, худоба тощо, був головним джерелом державних доходів у XVIII—XIX ст., а під час і після Другої світової війни таким джерелом стає подохідний податок на заробітну плату.

Натепер помайновий податок у розвинутих країнах становить незначну частку державного бюджету. Так, наприкінці 90-х років XX ст. ця частка у

24 розвинутих країнах досягла 5 %, а у 1955 р. — 8 %. У Великобританії, США, Канаді та інших англосаксонських країнах його частка є вищою (до 10 %), а у Швеції, Нідерландах, Данії та ін. — менше 5 %, але він є важливим джерелом поповнення місцевих бюджетів і засобом регіонального регулювання. Наприклад, у місцевих бюджетах США помайновий податок становить від 6 до 47 % місцевих доходів, у Великобританії — 100 %. Разом з тим у багатьох країнах існують різноманітні податкові пільги. Так, у США не оподатковуються предмети домашнього вжитку, цінні папери, жилі будинки, що належать ветеранам війн, людям похилого віку, власність благодійних організацій і фондів та ін. Але один і той самий об'єкт може оподатковуватись фінансовими органами штатів, муніципалітетів, графств. У Великобританії стягується єдиний помайновий податок на нерухоме майно, торговельні і промислові споруди. Не підлягають оподаткуванню землі, що використовуються у сільському господарстві, фермерські споруди і церкви. З метою стимулювання інвестиційної діяльності не оподатковуються промислові і торговельні споруди протягом перших десяти років функціонування.

Помайновий податок стягують місцеві органи на основі законодавства штатів, земель, кантонів. Визначають кожну одиницю вартості майна, що підлягає оподаткуванню, податкові органи. Платники податків мають право перевірити оцінку вартості майна податковими органами і у разі необхідності звернутись до управління з питань перегляду оцінок майна. За несвоєчасну сплату податку нараховуються штрафні санкції, якщо вони не виконуються, місцеві органи можуть винести рішення про розпродаж майна, за рахунок якого виплачуються податки, штрафи, відсотки.

В Україні помайновий податок введено у 2004 р. в обсязі 4 % від вартості майна, яке становить понад 100 тис. дол.

Промисловий податок вилучають з доходів від занять промислом та обсягів виробничих фондів, сплачують його фізичні та юридичні особи. Для фізичних осіб у Німеччині було встановлено неоподатковуваний мінімум у сумі 36 тис. марок при оподаткуванні промислового доходу і 120 тис. марок — при оподаткуванні основних фондів.

Оподаткування місцевим подохідним податком має істотні відмінності у різних країнах. Так, якщо у США, Японії його частка у загальній сумі податків становить відповідно 6 і 7 %, а у податках центрального уряду — 28 і 16 %, то у Швейцарії, Швеції спостерігається зворотна залежність: на місцевий подохідний податок припадає відповідно 26 і 18 %, а на центральний подохідний податок — відповідно 8 і 10 % загальної суми податкових надходжень. У США вилучення цього податку контролюють уряди штатів. Федеральний парламент Німеччини наглядає за розподілом доходів від основних видів податків. Так, у 1990 р. у центральний бюджет надходило 50 % податку на прибуток корпорацій, до 43 % особистого подохідного податку і 65 % податку на додану вартість. До бюджетів земель відповідно поступало 50%, 42,5 І35 %, а 15 % особистого подохідного податку надходило до бюджету общин.

Поземельний податок вилучають з об'єктів різних типів окремо. Так, у Німеччині за класом А оподатковано сільськогосподарські угіддя, господарські будівлі та жилі будинки. Оцінку майна здійснюють на основі очікуваної суми доходу в поточному році (наприклад, жилі будинки — за обсягом очікуваної орендної плати, земля — на підставі можливої суми річного доходу за раціонального ведення господарства в нормальних погодних умовах). Для оцінки земельних угідь застосовують кадастр, тому поземельний податок у середньому — це капіталізована земельна рента. Податок класу А вилучають за базовою ставкою 0,6 %.

Податок класу В стягується із земельних ділянок, розташованих за межами сільського або лісового господарства з урахуванням забудованих і незабудованих площ (перші — залежно від типу будівель). Податок цього класу стягується за базовою ставкою 0,35 % (у тому числі для жилих будинків для однієї сім'ї — 0,26 %, для двох — 0,3 %). У податкових доходах общини поземельний податок класу А становить 0,7 %, класу Б — 11 %. Нове житло не оподатковують 10 років.

В Україні у процесі формування податкової системи необхідно встановити оптимальні пропорції у співвідношенні між центральними і місцевими податками, зокрема доцільно збільшити частку, що спрямовується у місцеві бюджети. Це зумовлено необхідністю посилення ролі регіонів у проведенні соціально-економічних реформ. Проте до 2004 р. процес централізації доходів державного бюджету посилювався.