Економічна теорія - Мочерний С.В. - Руйнування технологічного способу виробництва та шляхи його оновлення.

Руйнування технологічного способу виробництва та шляхи його оновлення.

Людство знає три технологічні способи виробництва: оснований на ручній праці, на машинній, автоматизований спосіб. Розвинуті країни значною мірою досягли вищого ступеня технологічного способу виробництва на основі автоматизованої праці, а в Україні пануючий технологічний спосіб виробництва ґрунтується на ручній та машинній праці (останній нижчої якості). Засоби праці, які уособлюють машинне виробництво, на 70 % фізично і майже на 95 % морально застаріли, техніка часто простоює, фізично руйнується, а обсяг капіталовкладень не дає змоги здійснювати навіть її просте відтворення. Продовження процесу виробництва на такій основі означає, що в Україні все менше виготовлятиметься конкурентоспроможних товарів і послуг, все менше використовуватиметься потенціал знань працівників, а отже, деградуватиме робоча сила. За рівнем конкурентоспроможності Україна займала у 2000 р. 132 місце в світі; за рівнем інвестиційного клімату та рівнем економічної свободи — 117 (в 2002 р.) із 123 країн, які брали участь у рейтингу (в тому числі рівень оцінювався за 26 показниками, зокрема за кількістю і рівнем податків, впливом уряду на економіку, рівнем захисту інтелектуальної власності, незалежністю судів та ін.). Загалом частка наукоємної продукції становить лише приблизно 0,7 % на світовому ринку високотехнологічної продукції. Хоча обсяг капіталовкладень у 2003 р. значно збільшився (сягнув 60 млрд грн.), значна їх частка спрямовувалась не в наукоємні галузі. Таке становище позбавляє Україну змоги бути активним учасником міжнародного поділу праці у виробництві складних промислових товарів. Запобігти цьому можна дотримуючись таких вимог:

1. Дотримання вимог економічних законів, насамперед законів вартості, планомірності, пропорційності і одержавлення економіки. Нехтування вимогами закону вартості спричинило величезний диспаритет цін між промисловістю і сільським господарством, що майже знищило аграрний сектор, який може стати основою національного відродження. Недотримання вимог закону планомірності та пропорційності призвело до ліквідації державного планування та регулювання економіки, до виникнення нових та посилення старих диспропорцій у народному господарстві. Порушення закону одержавлення економіки спричинило руйнування державного управління народним господарством, необдумане втілення ринкових важелів, надмірне зменшення державного сектору і відповідне зростання приватного, який поки що малоефективний.

2. Відмова від спрощеної консервативної моделі монетаризму, використання ліберальної соціал-реформістської моделі змішаної економіки, а з точки зору основних напрямів економічної теорії перехід на кейнсіанство та інституціоналізм.

3. Істотне зниження рівня монополізації економіки (частка монополізованої продукції у ВВП у 2002 р. становила 40 %), а отже, активізація рушійних сил розвитку економіки.

4. Стимулювання платоспроможного попиту населення за рахунок істотного підвищення заробітної плати з одночасним формуванням потужних стимулів до праці, повернення трудових заощаджень.

5. Формування сприятливого інвестиційного клімату в Україні.

6. Проведення конструктивних структурних реформ.

7. Розроблення науково обґрунтованої довготривалої економічної політики і передусім промислової, наукової і аграрної, чітке визначення національних пріоритетів у цій сфері, зокрема технологічних.

8. Посилення ролі держави у банківській системі шляхом націоналізації частини комерційних банків та створення державних спеціалізованих банків (земельних, інвестиційних та ін.), помітне здешевлення на цій основі кредитів і спрямування їх на структурну перебудову та вирішення інших проблем.

9. Ефективне використання амортизаційних відрахувань на оновлення техніки.

10. Удосконалення механізму реалізації національних техніко-технологічних пріоритетів шляхом використання державних замовлень, надання пільгових кредитів та ін.

На цій основі слід розпочати масштабну роботу щодо забезпечення економічного суверенітету у розвитку технологічного способу виробництва. Конкретними заходами для досягнення поставленої мети є: придбання за кордоном найновіших ліцензій на сучасні технології, вироби та матеріали і оперативне створення на них власного виробництва; обґрунтування оптимальної кількості державних програм з освоєння нових видів конкурентоспроможної продукції, включаючи проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, створення зразків конкурентоспроможної промислової продукції та будівництво підприємств з її масового випуску, задоволення потреб внутрішнього ринку і надання державою допомоги товаровиробникам у проникненні на зовнішній ринок. Засобом проведення такої політики є створення державою відповідної науково-дослідної інфраструктури, укладання на конкурсній основі державних контрактів з великими підприємствами на виконання наукових робіт та створення нових зразків промислової продукції, її закупівлю (тобто наявність гарантованого ринку збуту) тощо. Пріоритетним повинен бути випуск продукції галузями, в яких Україна може займати передові наукові позиції: ракетно-космічна техніка, авіація, нові конструкції газових турбін, вироби порошкової металургії, зварювальні та композиційні матеріали, суднобудування та деякі інші.

Основними джерелами капіталовкладень для виконання таких програм повинні стати:

— державні довгострокові позики, кредити комерційних банків, надані державою кошти через податкові пільги підприємствам, які впроваджують передову техніку і технологію, випуск акцій та їх продаж населенню за умови надання державою пільг при оподаткуванні дивідендів та гарантій їх отримання, частина коштів державного бюджету, кошти конверсійного та інвестиційного фондів, куди відраховують частину своїх доходів підприємства;

— створення спільних з країнами СНД та далекого зарубіжжя конкурентоспроможних підприємств (наприклад, побудова дослідних зразків літака АН-70 з участю Росії);

— відновлення раціональних господарських та науково-виробничих зв'язків з країнами СНД і Східної Європи;

— створення нових форм ефективної взаємодії науки і техніки (технопарків, технополісів та ін.) та вільних не кримінальних економічних зон, де легше створювати сприятливий інвестиційний клімат для залучення іноземного капіталу, будівництва спільних підприємств тощо;

— формування фінансово-промислових груп як з участю вітчизняних, так й іноземних суб'єктів підприємницької діяльності;

— прискорення амортизації у більшості галузей народного господарства;

— прийняття комплексу заходів зі стимулювання праці, створення її належних умов тощо. Отримані результати стануть потужним джерелом внутрішніх інвестицій, які є вирішальним фактором капіталовкладень в оновлення технологічного способу виробництва;

— створення умов для надходження інвестицій від міжнародних фінансових організацій та іноземних компаній: стабільність і досконалість законодавства по регулюванню діяльності підприємств з участю іноземних інвестицій, податкової системи, земельного законодавства, вдосконалення системи бухгалтерського обліку, надання податкових пільг при інвестуванні іноземного капіталу у сучасні технології (енерго- і ресурсозберігаючі та ін.), організація центру з аналізу інвестиційних пріоритетів та техніко-економічних обґрунтувань інвестиційних проектів, вигідність діяльності спільних підприємств для економіки України, створення національної державної кредитно-інвестиційної компанії для управління інвестиційними процесами тощо;

— надання пільг та допомоги вітчизняним товаровиробникам, які експортують продукцію і вкладають інвестиції в зорієнтовані на випуск конкурентоспроможних товарів галузі і виробництва.

Важливим напрямом оновлення технологічного способу виробництва є подолання енергетичної та сировинної кризи, а отже, ліквідація енергетичної та сировинної залежності через удосконалення технологічного способу виробництва і трансформацію економічної системи суспільства. Найзагальніше вирішення сировинної проблеми в межах технології машинного виробництва полягає в переході до технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці. Конкретніше її розв'язання можливе внаслідок структурної перебудови національної економіки. Як свідчить досвід розвинутих країн, для реалізації цієї мети (за наявності науково обґрунтованої програми і відповідної економічної політики уряду) необхідно приблизно півтора-два десятиліття.

Послаблення енергетичної залежності в межах технологічного способу виробництва можливе за рахунок здійснення таких заходів:

1) підвищення коефіцієнта видобутку нафти на діючих родовищах України. За даними спеціалістів, у родовищах залишається до 60 % нафти та мільйони кубів супутного газу. Підвищення нафтовіддачі на 15—20 % забезпечило б подвоєння сировинної бази;

2) вироблення паливно-мастильних матеріалів з малоефективного, низькосортного вугілля, яке не коксується і не спікається (метод використовують в Японії, Німеччині та ін.);

3) переведення з газу на буре вугілля частини електростанцій (Франція планує це зробити на 70 % своїх електростанцій, США — на 60 %). При цьому з продуктів горіння сухої перегонки можна виготовляти синтетичне паливо;

4) застосування етилового спирту як палива для автомобільного транспорту (використовують в Південній Америці, Мексиці, Індії, Філіппінах). Сировиною для виготовлення цього виду палива можуть бути продукція та відходи на сільськогосподарських підприємствах, переробних заводах (наприклад, меляса на цукрових заводах);

5) використання відхідної теплоти на газонагнітальних станціях з газотурбінними двигунами. В Україні загальна потужність газонагнітальних станцій становить 5 млн 400 тис. кВт. Третя частина цих потужностей повинна залишатись резервною, а з решти потужностей можна виробляти 1,5 млн кВт електроенергії.

На малих електростанціях раціонально було б виробляти водночас теплову і електричну енергію. Коефіцієнт корисної дії (ККД) сучасних електростанцій становить лише 27—28 %, потужної сучасної парової турбіни з генератором — 40 %, парогазової установки (ПГУ) — майже 50 %. Якщо ПГУ використовувати ще й для опалення будинків, то їх ККД зростає до 70—80 %. У такий спосіб можна значно збільшувати ККД інших енергетичних об'єктів. Якщо ж діючі енергоустановки теплових електростанцій замінити на енергоустановки з неізотермічними процесами випаровування й конденсації (ДКПГУ), які сьогодні досліджують і розробляють в Україні, то їх ККД зросте до 59—60 %. Оскільки собівартість електроенергії, виробленої на газовому паливі (0,047), набагато вища, ніж собівартість виробленої на вугільному (від 0,01176 до 0,0296), то заміна газових електростанцій з ПГУ на ДКПГУ забезпечить збільшення виробництва електроенергії майже в 1,7 рази за рахунок того самого обсягу природного газу, а її собівартість зрівняється з вугільними ТЕС. Крім того, використання ДКПГУ на компресорних станціях зменшить їх енерговитрати більш ніж удвоє, що зекономить до 2 млрд м3 газу;

6) ширше використання нетрадиційних джерел енергії (сонячної, вітрової, гідро- і геотермальної, припливів і відпливів морських течій, біомаси тощо) і насамперед енергії морських хвиль. (Вона успішно використовується в Норвегії, Японії, Англії, Австралії та Індії, розробляється система забезпечення країн ЄС електроенергією за рахунок хвильових електростанцій, збудованих уздовж західноєвропейського узбережжя. Ресурс хвильової енергії досягатиме 85 % сумарної електроенергії, що споживається в цих країнах.) 8а розрахунками вчених, цей вид енергії в Україні може дати до 11 млрд кВт/год. Поєднання хвильових електроустановок з вітровими може забезпечити в майбутньому до 17 млрд кВт/год. електроенергії;

7) відкриття і розроблення нових родовищ нафти і газу. Найперспективнішим районом України в цьому плані є Дніпрово-Донецька западина, яка за економічними розрахунками ресурсів поступається лише Західно-Сибірській западині. За прогнозами, у найближчі 5 років Україна може на 50 % забезпечити себе газопаливом. Вартість тонни української нафти становить 50 % ціни нафти, яка надходить з Росії, і до 32 % світової; вартість газу відповідно — 6 % і 5 %;

8) суттєве зниження енергомісткості та нафтомісткості виробництва. Енерговитрати на одиницю продукції в Україні у 2 рази вищі, ніж у США, і в З рази, ніж у Західній Європі, а нафтомісткість української продукції в 10— 12 разів більша, ніж у розвинутих країнах. Тактичними заходами у подоланні цієї проблеми є збільшення цін за наднормативні витрати енергії на виробництво продукції, забезпечення всіх споживачів засобами контролю і обліку, установка лічильників, системний контроль за раціональним використанням кожної калорії, кожного кіловата електроенергії. У стратегічному плані значне зниження нафто- і енергомісткості виробництва неможливе без переходу на новий технологічний спосіб виробництва;

9) розвиток атомної енергетики. Сучасна ядерна енергетика дає більше 40 % електроенергії. Ця галузь знаходиться на порозі появи нового ядерного реактора, з максимальною гарантією безпеки. Нині доцільно вводити в експлуатацію шість блоків на Рівненській, Хмельницькій і Запорізькій АЕС і четвертий на Південно-Українській АЕС. Наступне впровадження нових реакторів за наявності власних родовищ урану дасть змогу виробляти до 50— 55 % електроенергії за рахунок ядерної енергетики, 50—45 % — за рахунок органічної. Необхідна економія палива і енергії в тих галузях, які найбільшою мірою споживають енергоносії за двома основними напрямами: створення енергозберігаючої промислової структури і впровадження нової прогресивної технології в усіх секторах економіки;

10) здійснення заходів з економії палива і електроенергії у будівництві і промисловості будівельних матеріалів. Сьогодні в розрахунку на 1 м2 загальної площі на теплозабезпечення житла в Україні витрачається в 1,2—1,5 рази більше енергоресурсів, ніж у США, і в 2—2,5 рази більше, ніж у Швеції. Використання сучасних технологій теплозахисту може забезпечити зменшення щорічного споживання паливно-енергетичних ресурсів на опалення житла на 15 млн т умовного палива;

11) реконструкція і модернізація нафтопереробних підприємств з метою збільшення глибини переробки нафти.

Необхідне вдосконалення структури експорту з України. За часів СРСР вона на 73,2 % складалася з паливно-сировинної групи, на 14,6 % — з харчової. Найбільшу питому вагу серед вивізної продукції займала продукція чорної металургії: вивозилось 43 % чорних металів, 49 % металевих виробів, 25 % залізної руди та нерудної сировини, 19 % коксохімікатів, 33 % вогнетривів. Україна ввозила 25 % металів і 43 % металевих виробів, що свідчило про високу питому вагу зустрічних перевезень. Цінові пропорції в торгівлі з основним партнером — Росією — були встановлені на користь України. Так, ціни на продукти первинної переробки і готову продукцію, яку в основному експортувала Україна, становили від 8 до ЗО % від світового рівня, а на енергоресурси (нафту, газ), які імпортувала наша держава, — тільки 3 % від рівня світових цін. За першу половину 90-х років ціни вирівнялися, тому політика уряду на пріоритетний розвиток галузей енерго- і матеріаломістких, сировинних та напівсировинних є шкідливою, оскільки посилює тенденцію до перетворення країни на сировинний додаток.

Найзатратнішими є виробництво руд і чавуну, оскільки металургія споживає третину загальних витрат електроенергії на рік у промисловості. Нарощування експорту цих видів продукції є вагомим чинником забруднення навколишнього середовища. Негативними факторами експорту цієї продукції на світовий ринок є відсутність світових сертифікатів, велика матеріаломісткість продукції, відходи металу до 25 %. Україні треба поступово обмежувати таку продукцію, поліпшувати якість металу, зменшувати масу готових виробів, збільшувати обсяги номенклатури відливок, добиватись міжнародних сертифікатів на свою продукцію тощо. З боку технологічного способу виробництва у цій сфері слід розробляти нові металеві вироби — стійкі до корозії, з високою чистотою, особливо міцністю, а також сплави з ефектом "пам'яті", напівпровідники і т. д.

Хімічна промисловість України майже на 80 % виробляє часткові продукти, отже, асортимент продукції виробництва дуже вузький. Тому необхідно його розширювати, створювати нові полімери, пластмаси, синтетичні смоли, плівки, емульсії тощо, які йдуть на експорт і необхідні для промислового використання в Україні.

Низькою була товарна спроможність продукції машинобудування. Наприкінці 80-х років XX ст. з'явилась негативна тенденція збільшення обсягів ввезення машинобудівної продукції порівняно з її вивезенням. Від'ємний торговий баланс склався в 1990 р. з енергетичним, металургійним, верстатним, ливарним, автомобільним машинобудуванням, з устаткуванням для легкої, харчової промисловості, з виробництвом інструментів, кабельних виробів та іншими видами продукції. В Україну ввозять до 70 % інструментів, верстатів і товарного устаткування, половину ковальсько-пресового обладнання. За 1991—2002 рр. ситуація мало що покращилась, незважаючи на збільшення експортних поставок машинобудівної промисловості у 2002 р. майже на 13 %.

У машинобудівних галузях надзвичайно низька частка продукції, яка призначена для потреб кінцевого використання. Так, за даними українських економістів, лише 0,3 % продукції машинобудування і металообробки йде в нашу хімічну і нафтогазову промисловість, 0,01 — у вугільну промисловість, 0,1 % — в чорну металургію і легку промисловість, 0,4 % — у харчову. Щодо технологічного способу виробництва для розв'язання цієї проблеми необхідно на основі нових матеріалів створювати і поліпшувати наявні (недостатні для задоволення потреб української економіки) вузли, деталі, агрегати для нових галузей машинобудування, значного розширення існуючих. Економічно доцільно залучати до цієї роботи ВПК України. Останнім часом спостерігаються ще дві тенденції у розвитку цих галузей: скорочення в машинобудуванні частки продукції для задоволення потреб споживачів та істотне зменшення частки легкої промисловості (з 12,8 % у 1991 р. до 1,4 % у 2002 р.), сільськогосподарського машинобудування та ін. Нагальною необхідністю є розроблення науково обґрунтованої соціально-економічної програми розвитку народного господарства України, важливим елементом якої повинна стати програма розвитку машинобудування. У ній необхідно чітко визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтовуватись на виробництво наукомісткої продукції і ресурсозберігаючих технологій у сфері станкобудування, літакобудування, автомобілебудування, комп'ютеризації, створення надтвердих матеріалів (за даними М. Павловського, Україна — єдина у світі держава, яка випускає п'єзотрансформатори), ракетно-космічної техніки тощо.

Не менш важливо розширити виготовлення імпортозамінної продукції: зернових, кормо- і картоплезбиральних комбайнів, тролейбусів, автобусів, автомобілів, відеотехніки, тканин та ін. У регулюванні імпорту треба орієнтуватись на створення високотехнологічного рівня виробництва товарів народного споживання, а також на розвиток наукомістких виробництв, реконструкцію та модернізацію паливно-енергетичного комплексу, систем транспорту та зв'язку. Оскільки Україна експортує переважно товари паливно-енергетичної групи, слід поліпшити обробку сировини (титану, скандію, самарію, неодиму, празеодиму та інших рідкоземельних елементів, будівельних матеріалів, берилію, граніту, цинку, урану) та сільськогосподарської продукції (глибина переробки сільськогосподарської сировини в Україні становить лише до 50 % від рівня розвинутих країн).

На віддалену перспективу слід орієнтуватись на розвиток і експорт продукції наукомістких галузей машинобудування (літакобудування, ракетобудування, суднобудування, верстато- і приладобудування, електротехнічні вироби), порошкової металургії, електрозварювальних технологій, виробництво надтвердих, композиційних матеріалів, лазерної технології, нових технологій зварювання та напилення. Таким шляхом можна значно збільшити частку зовнішньоекономічної діяльності в національному доході та валовому національному продукті України.

У зв'язку з тим, що на світовому ринку обмін науково-технічними досягненнями все більше витісняє торгівлю готовою продукцією, необхідно організувати взаємовигідний обмін на ліцензійній основі науково-технічними розробками, винаходами та промисловими зразками. Проте в Україні на початку 2002 р. діяло лише 330 ліцензійних угод, за якими виготовлялось лише 0,8 % загального обсягу відвантаженої продукції. Слід також розвивати такий вид промислової кооперації, при якій в обмін на дефіцитні сировинні ресурси (з їх глибокою переробкою) Україна могла б отримувати наукомісткі та ресурсозберігаючі технології.

Наукову незалежність держави забезпечують передові позиції хоча б у кількох пріоритетних галузях світової науки та здатність утримувати їх, наявність висококваліфікованих учених, здатність народу, інтелігенції засвоювати нові знання, технічні новації, впроваджувати наукові винаходи у виробництво та ін.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. за багатьма кількісними показниками (кількістю кандидатів і докторів наук, обсягом витрат на розвиток науки та ін.) Україна входила в першу десятку країн світу. У наступні роки ситуація в цій сфері значно погіршилась. Найкращі інтелектуальні сили виїжджають за кордон, переходять у комерційні структури.

За 1991—2003 рр. більше ніж у 2,5 рази скоротилась мережа проектних і науково-дослідних організацій, приблизно на 50 % — чисельність наукових працівників, питома вага бюджетних асигнувань на науку (як основний узагальнюючий показник) скоротилась з 3 % ВВП у 1990 р. до 0,6 % у 1997 р. і 0,3 % у 2003 р. У розрахунку на душу населення витрати на науку в Україні нині у середньому у 100 разів нижчі, ніж у розвинутих країнах. За словами Президента НАН України Бориса Патона, відбувається катастрофічне руйнування наукового потенціалу. Виявляється це і в скуповуванні іноземними фірмами нових ідей, найкращих технологічних знань, майже завершених перспективних розробок за низькими цінами. Діяльність технологічних парків і технополісів має здебільшого формальний характер.

Головною причиною цього (крім кризових явищ в економіці) є відсутність обґрунтованої науково-технічної політики та адекватної системи державного регулювання за допомогою економічних важелів. Для відстоювання наукової незалежності необхідно забезпечити державну підтримку та регулювання найважливіших національних програм, проектів (залежно від пріоритетного розвитку окремих галузей, проведення структурної перебудови), створити сприятливі умови для інвестування, розвивати адекватну наукову інфраструктуру, органічно поєднувати фундаментальні наукові дослідження з дослідно-конструкторськими розробками новітніх взірців техніки, конкурентоспроможних товарів, зберегти і поліпшити роботу найвідоміших науково-технологічних шкіл, створити такі національні центри науки та інформаційних технологій, які з участю найбільших корпорацій могли б освоювати випуск конкурентоспроможної наукоємної продукції на світовому ринку, створювати найліпші умови для притоку талановитої молоді в сферу науки та ін.

Найпростішим методом забезпечення незалежності в межах організаційно-економічних відносин є досягнення організаційно-виробничої незалежності. В останні десятиліття у розвинутих країнах широко застосовуються автономні бригади, методи гуманізації праці, якості трудового життя тощо як передові форми організації праці. Необхідно всебічно вивчати ці новітні форми, критично осмислювати можливості їх оптимального використання, ні в якому разі не переносячи механічно на організацію виробництва і праці в економіці України. Поява та розвиток одних та відмирання інших форм органічно пов'язані з рівнем розвитку продуктивних сил, насамперед основної продуктивної сили (рівнем її кваліфікації, освіти, виробничої культури, організації тощо), а в ширшому плані — зі ступенем еволюції технологічного способу виробництва. Тому впровадження новітніх форм організації праці при застарілому технологічному способі виробництва може нанести не менші збитки, ніж відсутність цих форм. Наприклад, за перебудови в СРСР намагались впровадити вибори працівниками керівників підрозділів чи навіть цілих підприємств, організацій, але вони дали лише негативні результати.

Враховуючи рівень розвитку технологічного способу виробництва в Україні, зокрема велику частку технологічного способу виробництва, що ґрунтується на ручній праці, доцільно використовувати навіть систему Тейлора (її раціональні елементи). При цьому (як і при запровадженні інших форм і методів організації виробництва і праці) слід брати до уваги національний менталітет, історичні традиції та інші фактори.

Економічно небезпечним для України є відставання від розвинутих країн у впровадженні науково обґрунтованих форм і методів організації виробництва. Воно послаблює організованість і стабільність розвитку та функціонування всього технологічного способу виробництва, а отже, і економічної системи загалом, що, в свою чергу, є одним із факторів поступової втрати економічного суверенітету. Про низький рівень організації виробництва і праці, значною мірою зумовлений відсталим рівнем техніки та посиленням експлуатації найманих робітників, засвідчують такі офіційні дані: щорічно в країні від нещасних випадків на виробництві гине 75 тис. осіб.

Найскладнішою для вирішення економічної незалежності в межах технологічного та суспільного способу виробництва є досягнення кадрової незалежності. Основні її параметри зумовлені сутністю людини, визначеною єдністю її біологічної, економічної та соціальної сторін. Для виконання праці необхідне якісне відтворення індивіда як біологічного феномена. В Україні з 1991 р. генофонд нації перебуває у загрозливому становищі: смертність вдвоє перевищує народжуваність, на кілька років скоротилася середня тривалість життя, половина юнаків призовного віку мають тяжкі захворювання, хворіють майже всі вагітні жінки. В нашій країні налічується, за неофіційними даними, майже 1 млн наркоманів, епідеміологічний поріг туберкульозу (1 % чисельності населення) перевищено в 2,14 рази, налічується понад 400 тис. безпритульних дітей, до 40 % молоді, за даними соціологічних опитувань, не хотіли б народитись в Україні. Витрати на охорону здоров'я в Україні на душу населення у середньому в 30 разів менші, ніж у розвинутих країнах, а за рівнем загальних витрат — вона на 111 місці у світі. Внаслідок цих причин в Україні з 1990 по 2003 рік чисельність населення зменшилася на 4,5 млн; лише у 2002 р. померло на 373 тис. людей більше, ніж народилось. За прогнозами ООН, у 2050 р. кількість населення в Україні скоротиться до 25 млн осіб. Очевидно, з огляду на це посилюватиметься економічна небезпека для держави.

У соціальному плані людина є сукупністю суспільних відносин. У сфері економічних відносин йдеться насамперед про формування працівника нового типу і людини-власника, тобто людини економічної.

Значній частині працівників народного господарства України властиві безініціативність, низький професіоналізм, відсутність самодисципліни, техніко-технологічної культури тощо. Більше того, за роки державної незалежності ці негативні риси поглибились, що дестабілізує економічну систему.

Синтезуючим показником розвитку людини-працівника є рівень її освіти (загальноосвітній та освітній потенціал вищої школи), за якими Україна теж відстає від розвинутих країн. Так, на душу населення у нас витрачається у середньому майже у 15 разів менше на освіту, ніж у розвинутих країнах. Значна частина випускників вузів збільшує кількість безробітних або емігрує за кордон.

Узагальнюючим показником індексу тривалості життя, індексу освіти та скоригованого індексу ВВП на душу населення є індекс людського розвитку (як їх середнє арифметичне). За цим показником Україна в 1992 р. посідала 69 місце серед 174 країн, а у 1999 р. — 80 місце серед 162 країн.

Високий рівень освіти і кваліфікації працівників ще не забезпечує належного рівня кадрової незалежності. Необхідно, щоб ці кадри були віддані ідеї служіння народу, добивались втілення на практиці його інтересів. Як засвідчила практика реформування економіки України в 90-х роках — на початку XXI ст.— недостатня кваліфікація вищих посадових осіб, нехтування Інтересами України нанесли народному господарству України величезних збитків. Висококваліфіковані кадри наносять шкоду національній економіці і тоді, коли використовують незаконні методи власного збагачення.

Від рівня розвитку технологічного способу виробництва залежить і екологічна безпека країни. Більшість галузей промисловості України ґрунтуються на застарілому технологічному способі виробництва (насамперед машинному) та екстенсивних методах економічного прогресу. Щорічні втрати держави від нераціонального природокористування і забруднення навколишнього середовища становлять до 20 % національного доходу і є одними з найбільших у світі. Тому орієнтація на розширення металургійної промисловості, яку проводить уряд, згубна для навколишнього середовища.

Економічні проблеми України значною мірою успадковані від СРСР, оскільки на її території, яка становила 2 % території Союзу, було зосереджено 25 % всього промислового потенціалу і аналогічний обсяг забруднення довкілля. І після проголошення незалежності Україна, втративши більшу частину колишніх дешевих енергоносіїв, продовжує нарощувати архаїчну структуру виробництва, майже нічого не роблячи для трансформації ресурсо- і енергозатратної економіки.

Необхідна науково обґрунтована екологічна політика, що ґрунтується на органічному поєднанні принципів економічності, гуманізації та екологізації нової техніки і технології, аналогічних критеріїв розміщення продуктивних

СИЛ, проведення реконструкції та технічного переозброєння існуючих підприємств з урахуванням названих принципів та критеріїв; впровадження екологічно безпечних, ресурсо- і енергозберігаючих технологій в усіх галузях, що підлягають структурній перебудові. З цією метою слід активно використовувати державні (економічні, правові та адміністративні) важелі регулювання економіко-екологічних відносин, інтенсивно формувати новий тип екологічного мислення, прийняти адекватні вимогам часу закони, що захищатимуть довкілля, та контролювати їх дотримання тощо.

Для розширеного відтворення людини-працівника необхідно забезпечити населення країни якісними продуктами харчування, а отже, виробити необхідну кількість сировини для харчової промисловості. Найважливіше значення для продовольчої безпеки має виробництво необхідної кількості зерна — приблизно 1 т зерна на душу населення. Проте виробництво зерна за 1996— 2003 рр. скоротилось з 51 до менш як 23 млн т, відносно високий урожай зернових у 2002 р. (38 млн т з урахуванням майже 8 млн т у підсобних господарствах) дав змогу експортувати за кордон здебільшого трейдерам 12 млн т, але внаслідок хибної аграрної політики довелося закуповувати у 2003 р. понад 2 млн т зерна за значно вищими цінами. Крім того, наприкінці 2002 р. на внутрішньому ринку країни продавалось до 50 % неякісних та незаконно ввезених товарів. За критеріями розвинутих країн (норма споживання 2600 калорій) в Україні почалося приховане масове голодування, що є основною причиною глибокої демографічної кризи. Для досягнення продовольчої безпеки треба радикально змінити аграрну політику.

Найновішою формою незалежності в межах технологічного способу виробництва є інформаційна незалежність — здатність держави на основі новітніх інформаційних технологій (насамперед "інтелектуальних" суперкомп'ютерів , найновіших систем зв'язку, сучасних персональних комп'ютерів) забезпечити організаціям, кожній особі отримання будь-якої нагромадженої людством інформації. І в цій сфері Україна значно відстає від розвинутих країн світу.

Впливає на інформаційну незалежність незначний випуск книг, газет, журналів українською мовою та питома вага російських видань, що реалізуються на внутрішньому ринку, ідеологічна спрямованість пропонованої інформації. Стан справ у цій сфері значно погіршився порівняно з 1991 р. і навіть з 1927 р. Негативну роль у цьому процесі відіграє приватизація телеканалів, ступінь їх насиченості низькопробними передачами і фільмами іноземних компаній, які деформують виховання молоді. Це значною мірою зумовлено тим, що частка держави в електронних ЗМІ становила у 2003 р. лише 3,1 %.