Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - Частина ІІ. ТЕОРІЯ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ - ВИЗНАЧНЕ НАДБАННЯ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

Розділ 4 ТЕОРІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА — ГЛОБАЛЬНА МЕТОДОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА

4.1. Формування і розвиток теорії інформаційного постіндустріального суспільства

Термін "постіндустріальне суспільство" виник на початку XX ст., але не давав визначення нового етапу суспільно-економічного розвитку. Це поняття використовувалося як протиставлення індустріальному суспільству з його суперечностями і конфліктами. Різноманітні дослідження поступово наповнюють його змістом, який відображає реалії сучасного життя. Тому вважають, що сутність терміна стає подібною до його сучасного тлумачення, однак відрізняється від поняття, введеного у науковий обіг американським соціологом Д. Рісменом у 1958 р. Стаття Рісмена "Відпочинок і праця у постіндустріальному суспільстві" мала порівняно частковий характер, проте автор включив термін у назву статті, що забезпечило, насамперед назві, широку популярність. Д. Рісмен певною мірою з'ясував внутрішній зміст теорії постіндустріального суспільства.

Постіндустріальне суспільство — організм, в якому телекомунікації та комп'ютери відіграють визначальну роль у виробництві й обміні інформацією та знаннями.

На сьогодні розрізняють два підходи до розв'язання проблеми формування теорії постіндустріального суспільства.

Одні дослідники зважають на те, що технологічна організація суспільства є вихідним положенням, з якого і слід починати вивчення теорії постіндустріального суспільства. Вони вважають, що в епоху Просвітництва створили підґрунтя, яке сприяло промисловому перевороту, перетворенню технології у визначальну ознаку цивілізаційного прогресу.

Інші вчені керуються тим, що знання — головний виробничий ресурс вищого етапу людської цивілізації, тому доводять, що постіндустріальна теорія почала формуватися у Давній Греції, тобто, коли розпочалося наукове пізнання світу, становлення науки. Отже, ці два підходи визначаються предметом дослідження, що зумовлює і внутрішній зміст, й історичні межі дослідження. На думку перших, саме в епоху Просвітництва дослідники зосереджували увагу не стільки на проблемах політичного устрою суспільства чи його духовної сфери, як на економічних аспектах, що особливо цікаво, навіть на проблемах технології виробництва. Прикладом цього є книга Ж.-А. Кондорсе (1743—1794) "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" (1794), в якій автор визначає етапи технологічного та господарського прогресів цивілізації, при цьому намагається пов'язати їх з періодами еволюції людського розуму. Саме тоді формулювали важливі питання економічної теорії А. Сміт (1723-—1790), Ф. Кене (1694—1774), А.-Р.Ж. Тюрго (1727—1881) та ін. Водночас активно розробляли концепції філософських та історичних процесів багато видатних істориків, філософів і соціологів.

Із розвитком промислового перевороту, що відкрив індустріальну епоху, реалізація ідей часів Просвітництва набуває ширшого характеру, розкривається сутність індустріалізму, значення індустріальної цивілізації, її відмінності та зв'язок з попередніми епохами. На перших етапах ідеологи індустріального суспільства вважали, що нові економічна і соціальна системи вільні від гострих класових суперечностей, властивих попередньому суспільству. Причому перевагу нового суспільства вбачали у відсутності класу, який мав не лише землю як головний засіб виробництва, а частково й людей, бракові особистої залежності та позаекономічних методів виробництва й привласнення суспільного продукту. Змінили цей клас промисловці, підприємці, люди, котрі організовують виробництво, займаються створенням продукту з метою задоволення потреб. З огляду на такі умови А. де Сен-Сімон (1760—1825) обґрунтовував необхідність будь-якої підтримки організації промисловості. Він одразу оцінив роль технічних і наукових знань, що зростає, їх активного нагромадження і використання в інтересах розвитку виробництва та суспільства загалом. Учений вважав, що промисловий клас — це основний клас, без якого не може існувати і розвиватися суспільство. Ідеї рівноправності, проголошені ідеологами Просвітництва, заперечували права наслідування та привілеїв, властивих попереднім суспільствам, визначали становище людини у суспільстві тільки враховуючи її працю, особисті здібності та майстерність.

Дуже важливо те, що соціалісти-утопісти, яких вважали відірваними від життя мрійниками, виявилися пророками суспільства, де реалізовуватимуться сподівання про добробуті щастя людей. На думку А. де Сен-Сімона, "промисловці будуть у майбутньому панівним класом і забезпечать добробут держави та суспільний спокій, суспільство володітиме усім тим індивідуальним і суспільним щастям, на яке тільки може сподіватись людська природа".

Із викладеного зрозуміло, цей (перший) підхід спирався на виділення як визначальних економічної сфери суспільства і навіть технології виробництва. Оскільки цивілізаційний підхід забезпечує і періодизацію історії суспільства, і характеризує його етапи саме на основі розвитку продуктивних сил, зміни технологічних способів виробництва, то логічно визнати, що перший підхід обґрунтований.

Технологічний спосіб виробництва — спосіб виробництва, що базується на техніко-економічному поєднанні речових і особистісних факторів виробництва, комплексі техніко технологічних відносин між речовими складовими продуктивних сил і системі техніко-економічних відносин загалом.

Проте з розвитком постіндустріального суспільства та його економіки обмежуватися характеристикою категорії технологічного способу виробництва неможливо, адже його головним ресурсом є інформація та знання. Тому другий підхід полягає в тому, щоб з'ясувати і сутність, і переваги стадії суспільно-економічного розвитку, варто дослідити, чому і як саме ці творіння людини із важливого явища перетворилися на визначальний фактор прогресу людської цивілізації. У другому підході увагу зосереджують на виявленні, що таке знання, які етапи розвитку вони пройшли, чому саме на постіндустріальному рівні знання відіграють таку величезну роль.

П. Дракер, відомий американський соціолог, підкреслював, що є лише дві теорії про функції та значення знання, які виникли у Давній Греції. Сократ вважав, що єдина функція знання полягає у самопізнанні, тобто інтелектуальному, морально-етичному і духовному зростанні людини. Грецький філософ Протагор стверджував, що мета знання — зробити діяльність людини успішнішою й ефективнішою.

Поняття "знання", "вміння" та "навички" розрізняли. У грецькій мові е слово techne (вміння, навички), до якого і Сократ, і Протагор ставились з повагою. Але techne не означало знання, адже не містило певних принципів і передбачало лише конкретне використання, тобто уміння і навички, котрих можна набути у процесі праці чи навчання. До 1700 р. і навіть пізніше в англійській мові слово mystery перекладали як поняття "ремесло", тобто таїнство. І не лише через те, що людина, яка оволоділа таємницями ремесла, клялася не розкривати його секрети, а й тому, що ремесло було недоступне тому, хто не пройшов навчання і не з'ясував на практиці його таємницю.

Після 1700 р. протягом майже п'ятидесяти років сформували сутність поняття "технологія", яке об'єднало techne, тобто секрет ремесла, та logos, тобто організоване, систематизоване, цілеспрямоване знання. Це започаткувало виникнення перших технічних навчальних закладів, професії інженера.

Паралельно у Великій Британії між 1750 та 1800 pp. з'явилися патенти, які видавали з метою сприяння застосуванню знань для розробки нових знарядь праці, виробів та виробничих технологій, а також заохочення винахідників, котрі робили свої відкриття загальним надбанням. Це було початком епохи бурхливого технічного винахідництва. Величним творінням, що свідчило про перехід від ремесла до технології, стала "Енциклопедія" — одна з найзначніших книг в історії, видана французькими просвітителями з 1751 до 1772 р. У цій праці зробили спробу подати в організованому і систематизованому вигляді знання про всі ремесла, щоб люди могли навчатися їм, не вступаючи до навчальних закладів. Головна ідея твору полягала в тому, що досягнення високих результатів у матеріальній діяльності від розробки знарядь праці та технологій до виробництва готових виробів забезпечується на основі систематичного аналізу і цілеспрямованого застосування знань.

Перші технічні школи та "Енциклопедія" відіграли велику роль, оскільки вони зробили загальним надбанням techne, тобто поєднали навички і секрети різних ремесел, що формувалися протягом тисячоліть. Як зазначає П. Дракер, практичний досвід вони перетворили на знання, практичне навчання — на підручники, секрети — на методологію, а конкретні дії — на прикладну науку. Це сприяло тому, що виробництво, засноване на вмінні, навичках і майстерності ремісників, миттєво перетворювалося на виробництво, засноване на техніці й технологіях, що стало основою для промислової революції — процесу глобального перетворення суспільства і цивілізації на базі розвитку техніки.

Нова техніка і технологія істотно збільшили роль знання, без якого не можна створювати нові зразки, зумовили величезні потреби в капіталі, обсяги якого не порівнюються з обсягами ремісництва; сприяли концентрації виробництва, переходу до такої форми організації виробництва, як мануфактура.

Для застосування нової техніки і технології необхідно було багато енергії, джерелом якої служили вода або пара, що теж потребувало великого машинного виробництва. Показово, що А. Сміт видав свою головну працю "Дослідження про природу і причини багатства народів" саме у рік отримання Дж. Уаттом (1736—1819) патенту на вже вдосконалену парову машину (1776). Проте А. Сміт не приділяв уваги фабрикам, верстатам тощо, він аналізував ремісниче виробництво, що ґрунтувалося на ручній праці. П. Дракер доводить, що і після наполеонівських війн фабрики і верстати ще не були визначальним чинником ні у господарстві, ні в працях учених.

Лише О. Гамільтон (1757—1804) у США підготував "Доповідь про виробництво" (1791), в якій обґрунтував невідворотність того, що машинне виробництво швидко стане головною формою господарства. Але і на його повідомлення не звернули уваги, лише після смерті автора повернулись до його доповіді.

П. Дракер аналізує художню літературу і показує, як поступово О. де Бальзак та Ч. Діккенс освоювали становлення капіталістичної промисловості, і лише у 1854 р. Ч. Діккенс пише роман "Важкі часи", де детально розкриває сутність промислового устрою, гострий конфлікт на ткацькій фабриці, питання жорстокої класової боротьби. Навіть противники марксизму, зважаючи на реальність, визнавали аналіз внутрішніх суперечностей капіталізму К. Маркса (1818—1883). Саме така реальність спричиняла те, що багато освічених людей висловлювалися на користь соціалізму.

Отже, протягом першого етапу трансформації знань їх використовували для розробки знарядь праці, виробничих технологій та видів готової продукції. Це започаткувало промислову революцію, виникнення нових класів — капіталістів, пролетарів і класових антагонізмів між ними.

Із подальшим поглибленням пізнання індустріальної системи два відомих представники позитивізму в суспільних науках О. Конт (1798—1857) і Дж.С. Мілль (1806—1873) дійшли висновку, що індустріальне суспільство не може усунути соціальну нерівність, що багато людей потерпає від недостатнього матеріального забезпечення. Разом із тим вони зазначали, що причина цього явища полягає не в тому, що це нижчі у фізичному чи моральному значенні люди. Навпаки, вони довели, що причиною є недосконалість їх соціального оточення, тобто тогочасного суспільства.

О. Конт і Дж.С. Мілль працювали над питанням визначення місця індустріального устрою в історії людства, протиставляючи і порівнюючи буржуазне суспільство з феодальним. О. Конт вбачав, що усунення феодалізму з історії — об'єктивний, природний процес, що відбувався протягом не одного століття, незалежно від людських намірів; це — об'єктивний результат руху цивілізації. Під час переважання і під впливом феодальної системи, як зауважив Дж.С. Мілль, у цивілізації відбувся значний прогрес і причиною падіння цієї системи були не Ті недоліки, а позитивні ознаки: прогрес, що відбувся під її впливом, завдяки чому людство змогло здійснити ліпшу соціальну форму, ніж та, яку забезпечував феодалізм.

У процесі об'єктивного аналізу переходу суспільства від однієї форми до іншої вчені виявили роль продуктивних сил у цьому процесі і створили наукову періодизацію історії суспільства.

У другій половині XIX ст., спираючись на розробки А. де Сен-Сімона, О. Конта та Дж.С. Мілля, аналіз феодального та буржуазного суспільств і враховуючи високу оцінку О. Контом і Дж. С. Міллем діяльності "промисловців" і буржуазного суспільства в цілому, багато суспільствознавців зробили новий крок у дослідженні та використанні технологічної організації виробництва з метою визначення окремих історичних етапів розвитку цивілізації. Представники історичної школи у політичній економії виокремили епоху дикості, а також пастушої, землеробської, землеробсько-мануфактурної та землеробсько-мануфактурно-комерційної стадій.

Представники нової історичної школи, продовжуючи вивчати історичний процес на основі виробництва й обміну благ, завершили формування концепції періодизації історії людського суспільства. Це був ще один істотний внесок у розробку теорії постіндустріального суспільства, адже і застосовані методологічні підходи, і висновки, отримані шляхом здійсненого індуктивного аналізу, відповідали природі постіндустріального суспільства.

Поряд із періодизацією історичного процесу теорія постіндустріального суспільства охоплює і низку інших складових. Ще на початку становлення в епоху Просвітництва намагалися простежити залежність між етапами технологічного та господарського прогресів цивілізації та періодами еволюції людського розуму (Ж.-А. де Кондорсе). На наступних рівнях розвитку суспільства цей підхід значно розширили і дослідили залежність між зростаючими технологічними чинниками і змінами соціальної структури суспільства. Саме цей науковий напрям представлено у відомій праці американського економіста Т. Веблена "Теорія бездіяльного класу" (1899), в якій він детально проаналізував промислову систему в її взаємодії з інституційною структурою суспільства. Крім того, що його робота започаткувала інституціональний напрям у політичній економії, який нині є одним із провідних, теорія Т. Веблена розкрила дію багатьох чинників на модифікацію соціальної структури суспільства, на форми організації обміну, взаємодію між соціальними групами і класами, формування індивідуальної мотивації. Різноманітні соціальні проблеми та врахування багатьох чинників зробили цю книгу значною подією в суспільній науці першої половини XX ст. Вона, як зазначалося, стимулювала розвиток інституціонального напряму в науці. Для постіндустріальної теорії значення концепції Т. Веблена полягає в тому, що вона значно конкретизувала ідею стадій технологічного зростання, перевівши її на рівень з'ясування закономірностей господарського розвитку залежно від соціальної та політичної систем тієї чи іншої країни.

Розвиваючи ідеї Т. Веблена, американський футуролог і політолог О. Тоффлер звернув увагу, що демасифікація виробництва здійснюється паралельно з утвердженням нових стимулів праці, цінностей, нового різноманіття, і ці зміни не зводяться лише до економічної галузі, вони мають глобальний характер, проникають в усі сфери життєдіяльності людини. На його думку, зміни в неекономічних сферах допоможуть встановити, що відбувається в економічній галузі.

Підкреслюючи масштабність змін у суспільстві кінця XX ст., О. Тоффлер виводив їх за межі технічних і телекомунікаційних новацій. Він зазначав: "Люди більше усвідомлюють, що навколо них формується нова культура. І справа не тільки в комп'ютерах. Це нові установки стосовно праці, статі, нації, відпочинку, авторитетів та ін.".

Отже, розгляд двох підходів під час дослідження процесів становлення індустріального суспільства свідчить, що з усієї структури поняття "знання" на перший план виходять "вміння" і "навички", з реалізацією яких пов'язаний розвиток ремесла. І лише всередині XVIII ст. виникає поняття "технологія", що вже поєднує і секрети ремесла, і цілеспрямоване знання. Саме в цей час з'являються патенти, розвивається винахідництво, знання ширше використовують з метою удосконалення техніки та технології виробництва, поліпшення підготовки кадрів, розвитку вміння і навичок. Це було основою переходу суспільства до нового технологічного способу виробництва у вигляді великого машинного виробництва. Тобто підхід, спрямований на з'ясування ролі та значення знань, здавалося дещо загальний і начебто абстрактний, неминуче зумовив розгляд технологій як єдності знань і вмінь, розкриття сутності й ролі промислового перевороту.

Прихильники другого підходу зробили порівняльний аналіз буржуазного і феодального суспільств, визначили їх місце у цивілізаційному процесі, взаємозв'язок економіки і соціальної сфери, значення останньої для розвитку економіки й суспільства загалом, показали творчу роль підприємців і промисловців у становленні індустріального суспільства.

Хоча пізнання відбувалося різними шляхами, розробки і висновки доповнювали один одного та забезпечували створення єдиної концепції становлення індустріального суспільства.

На другому етапі, який почався приблизно у 1880 р. і досяг кульмінації наприкінці Другої світової війни, поняття "знання" у новому їх розумінні почали застосовувати до трудової діяльності. Результатом стала революція у продуктивності праці.

У цей період істотно змінилися значення і роль знань. 250 років тому їх використовували для розробки знарядь праці, технологій і нових видів продукції. Революція у продуктивності праці, на думку П. Дракера, розпочалась тоді, коли американець Ф. Тейлор (1856—1915) уперше застосував знання для аналізу продуктивної діяльності та проектування трудових процесів. Відомо, що у рабовласницькому і феодальному суспільствах вважали працю обов'язком рабів, кріпосних селян, а рабовласники і феодали вели бездіяльний спосіб життя. Капіталісти спочатку були заінтересовані, аби робітник працював довго, напружено й інтенсивно. І хоча П. Дракер зазначає, що Ф. Тейлор не намагався підвищувати прибуток капіталіста, що від підвищення продуктивності праці мав виграти насамперед робітник, а не господар, з історії добре відомо, що систему наукової організації праці, започатковану Ф. Тейлором, використовували для інтенсифікації праці, збільшення ступеня її експлуатації. Тому її називали потогінною системою.

Однак безперечний і той факт, що саме Ф. Тейлор застосував знання з метою дослідження й удосконалення процесу праці, її організації на підприємстві. До цього, зауважував П. Дракер, трудові процеси не вивчалися, навіть записувати нічого не дозволялось, не було жодних креслень чи ескізів робочих завдань. Профспілки оберігали секрети майстерності. Ф. Тейлор довів, що роботу можна проаналізувати й уявити як низку простих повторюваних дій і кожну з них слід виконувати певним найраціональнішим способом і за визначений час. Учений вважав, що влада на підприємстві не повинна належати підприємцю на основі права власності, що підприємством мають керувати найпідготовленіші для цього люди. Це викликало обурення і профспілок, і підприємців-капіталістів, його називали "соціалістом", "заколотником" тощо. Але правота Тейлора поступово підтверджувалася. Особливо це виявилось під час Другої світової війни. США, ґрунтуючись на тейлорівських принципах, у короткі терміни змогли перетворити абсолютно некваліфікованих робітників, котрі народилися і виросли в доіндустріальну епоху, на першокласних зварників та суднобудівників.

Тейлоризм — система менеджменту, в якій уперше застосували науковий підхід до організації праці робітників та управління виробництвом.

За 100 років до Ф. Тейлора А. Сміт вважав, що для набуття ремісничих навичок, необхідних для виробництва високоякісних виробів, населенню будь-якого регіону потрібно не менше 50 років або навіть століття. При цьому він спирався на досвід виготовлення музичних інструментів у Богемії та Саксонії і шовкових тканин у Шотландії. Через 70 років після А. Сміта, приблизно у 1840 р., німець А. Борзиг (1804—1854) розробив свою систему професійно-технічного навчання, яка поєднувала практику на заводі під керівництвом наставника з теоретичною підготовкою в училищі. Таку систему і нині використовують, але й вона розрахована на здобуття освіти протягом 3—5 років. Американці спочатку, в роки Першої світової, але особливо під час Другої світової війни на основі тейлорівських принципів забезпечували підготовку першокласних спеціалістів лише за кілька місяців. Саме цей чинник більше, ніж будь-який інший, сприяв розвитку військового виробництва США.

П. Дракер вважає, що всі економічно розвинуті країни Велика Британія, США, Німеччина — стали такими завдяки лідерству в розвитку техніки і технології, а країни, які швидко розвинулись після Другої світової війни — Японія, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сингапур, завдячують своїм піднесенням системі професійно-технічної освіти за Ф. Тейлором. Вона дала їм змогу в короткий термін навчити робітників практично доін-дустріальної епохи (а тому низько оплачуваних) працювати на рівні світових стандартів продуктивності.

Застосування знань до організації праці забезпечило бурхливе зростання її продуктивності. Як зазначає П. Дракер, протягом століть здатність працівників виробляти або переміщувати вироби не збільшувалась. Із переходом до машинного виробництва обсяг виробництва зріс, але продуктивність праці робітників залишалась не вищою, ніж у майстрів Давньої Греції чи будівельників доріг у Римі.

Застосовуючи знання до організації праці, вже через кілька років її продуктивність почала підвищуватись щорічно на 3,54 %, а отже, подвоюватися майже за вісімнадцять років. З того часу як запровадили наукові принципи, продуктивність праці у розвинутих країнах збільшилась у 50 разів.

За оцінками П. Дракера, приблизно половина цієї додаткової продуктивності праці втілилася у збільшенні купівельної спроможності населення, тобто сприяла підвищенню матеріального добробуту і поліпшенню якості життя населення передових країн. Від третини до половини зростання продуктивності праці реалізувалося у збільшенні вільного часу робітників. Ще у 1910 р. робітники розвинутих країн працювали стільки, скільки й в усі попередні епохи, не менше трьох тис. год/рік. Нині японці працюють 2 тис. год/рік, американці — майже 1850, німці — максимум 1600, причому їх погодинна продуктивність у 50 разів вища, ніж 80 років тому. Іншими проявами зростання продуктивності праці стали розвиток системи охорони здоров'я (частка витрат на медичне обслуговування в обсязі ВВП розвинутих країн зросла практично від 0 до 812 %, на освіту відповідний показник збільшився від 2 до 10 % і вище). Хоча система Ф. Тейлора мала й суперечливий характер, однак вона забезпечила зростання продуктивності праці та вигоди власне робітникам. Станом на 1930 р. систему Тейлора широко застосовували в усіх розвинутих країнах.

П. Дракер, підсумовуючи результати революції в галузі продуктивності праці, зазначає, що небагато людей розуміють, що саме використання знань до ресурсів праці зумовило бурхливий розвиток продуктивності праці в останні 100 років і забезпечило створення економіки розвинутих країн. Адже у перше століття, пов'язане з промисловою революцією, а отже, і впровадженням нової техніки та технології, продуктивність праці робітників не збільшувалась, і не спостерігалося ні збільшення реальних доходів, ні зменшення робочого часу. І якщо у другому столітті відбулася революція у продуктивності праці й істотно змінилися умови життя і праці робітників та їх сімей, то в цьому вирішальну роль відіграло застосування знань у процесі праці. Більше того, істотно змінилася власне праця. Коли Ф. Тейлор створював свою систему, дев'ять робітників із десяти займалися фізичною працею (виготовляли або переміщували різні предмети вручну) в усіх галузях економіки — добувній та обробній промисловостях, сільському господарстві, будівництві, на транспорті.

Проте революція у продуктивності праці закінчилась, і в 50-х роках XX ст. робітники, зайняті фізичною працею, все ще становили більшість у всіх розвинутих країнах. І лише до 1990 р. їх частка зменшилася до 20 % загальної чисельності. Передбачають, що до 2010 р. вона становитиме не більше однієї десятої. Шляхом підвищення продуктивності праці цієї категорії робітників вже не можна суттєво збільшувати додаткові матеріальні цінності. Віднині вирішальне значення матиме підвищення продуктивності праці людей, не зайнятих фізичною роботою, а тих, котрі застосовуватимуть знання до знань.

Зростання продуктивності праці зумовлює значні зміни у структурі економіки. Якщо один підхід визнає роль знань у розвитку економіки і зростання продуктивності праці та її вплив на зміни у суспільстві, то другий випливає з положень класифікації секторів економіки і встановлення закономірностей зміни співвідношення між ними, визначальної ролі певного сектора на етапі суспільно-економічного розвитку.

Англійський економіст К. Кларк і французький суспільствознавець Ж. Фурастьє виокремили такі підрозділи суспільного виробництва:

— первинний (сільське господарство);

— вторинний (промисловість);

— третинний (сфера послуг).

Вони вказали на закономірні зміни співвідношення між ними в міру переходу людського суспільства від нижчих до вищих рівнів суспільно-економічного розвитку.

Секторний підхід значною мірою конкретизував методологічні засади постіндустріальної теорії. Виявилося, що перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого пов'язаний із значними структурними змінами в економіці, в результаті чого на кожному етапі суспільного розвитку відповідно переважає певний сектор: доіндустріальне суспільство — сільське господарство; індустріальне — промисловість; постіндустріальне — сфера послуг.

Стадія панування сектора промисловості в індустріальному суспільстві зовсім не означає, що заперечується діяльність сільського господарства.

Навпаки, воно зберігається, а промисловість створює засоби виробництва, що змінюють цю галузь шляхом механізації й автоматизації виробництва. У постіндустріальному суспільстві головною стає сфера послуг, а промисловість і сільське господарство (матеріальне виробництво) під час збереження і навіть збільшення обсягів виробництва займають незначну частку у ВВП, зайнятості населення.

Секторний підхід збагатив методологію теорії постіндустріального суспільства, встановив певні межі у процесі становлення постіндустріального суспільства. Середина 50-х років XX ст. — своєрідна межа, коли у сфері послуг США чисельність працівників перевищила чисельність зайнятих у матеріальному виробництві. Лише наприкінці 70-х років минулого століття почала переважати сфера послуг, виникли нові явища (радикальне прискорення НТП, швидка зміна структури зайнятості, формування нового менталітету в значної частини населення). Це дало підставу зробити висновок про виникнення й функціонування нового, постіндустріального суспільства.

Теорію постіндустріалізму розробляли у дослідженнях, що особливо активно здійснювали у другій половині XX ст. Французький соціолог Р. Арон, а потім відомий американський соціолог Д. Белл сформулювали проблеми індустріальної цивілізації та детальніше обґрунтували, що фактор технологічного прогресу визначає розвиток суспільства, політичні й соціальні чинники, зважаючи на їх значущість, не можуть переважати над технологією. Вони розкрили й обґрунтували докорінний методологічний принцип постіндустріалізму, що сприяв розвитку нових можливостей цієї теорії.

Представники різних напрямів та ідеологічних течій тією чи іншою мірою збагачують концепцію постіндустріального суспільства (В, Ростоу, К. Томінагі, А. Турен, Р. Ріхта та ін.). Проте особливу роль відіграла праця Д. Белла "Прийдешнє постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування" (1973), яка відкрила новий етап у розвитку теорії постіндустріалізму. Ця робота викликала величезний інтерес до теорії, стимулювала розвиток політичної економії.

Поряд із розвитком теорії власне постіндустріального суспільства, з'ясуванням відмінностей між західним суспільством 60-х років XX ст. і новою технологічною цивілізацією публікується чимало робіт, в котрих нові устрій та суспільство характеризуються за допомогою не комплексних, а переважно часткових його ознак. Виникають нові терміни, категорії та концепції. Отже, формування постіндустріальної теорії, з одного боку, відбувалося шляхом широких узагальнень, значних пошуків і ґрунтовного порівняльного аналізу тощо, особливо це властиво для 60—70-х років XX ст.; з іншого — вже у наступні десятиліття детально досліджували часткові питання постіндустріалізму. Це забезпечувало, хоч і не завжди, теоретичні прориви у розкритті окремих важливих аспектів становлення і розвитку постіндустріального суспільства. Але водночас досить активно розробляють теорію постмодернізму, що претендувала на провідне місце у суспільній науці. Представники концепції модернізму критикували постіндустріальну теорію за її прихильність до технологічного детермінізму. Але неспроможність претензій постмодернізму виявилась порівняно швидко.

Постіндустріальна теорія зміцнювала свої позиції, зростало її визнання, і нині її більше застосовують у філософських, економічних та соціологічних працях, глибше обґрунтовують відмінність індустріального суспільства від постіндустріального, детальніше розкривають його основні ознаки, характер людської діяльності, типи використовуваних ресурсів, зміни у структурі постіндустріального суспільства тощо, тобто накопичуються позитивні розробки та знання про суспільно-економічний розвиток.

В останній третині XX ст. було зрозуміло, що той технологічний прогрес, який так уважно досліджували постіндустріалісти, дедалі очевидніше втілювався у самостійному існуванні інформації та знань, що набували виключно важливої ролі у виробничому процесі. Галузі, безпосередньо пов'язані з виробництвом і використанням знань (Knowledge industries), уже сформували виробничий комплекс, зростання якого відбувається і нині. Виникла ситуація, коли не сировина, не капітал, а інформація та знання, розум людини, її ідеї та їхня якість вирішальною мірою визначають успіх справи, діяльності підприємств. Інформація і знання дедалі активніше перетворюються на безпосередню продуктивну силу, стають головним фактором сучасного господарства.

Привертає увагу той факт, що на початку 60-х років XX ст. Ф. Махлуп у США і Т. Умесао в Японії фактично одночасно ввели у науковий обіг термін "інформаційне суспільство", і таким чином започаткували теорію під цією назвою. Концепція інформаційного суспільства визначила принципово важливу ознаку постіндустріального суспільства, властивості інформації та її роль, що зростає у житті суспільства, збагатила його розуміння. Проте вона не могла претендувати на всеохоплювальну характеристику нового соціуму. Тому теорію інформаційного суспільства визначили важливою складовою теорій постіндустріалізму.

Подолання індустріального суспільства шляхом радикалізації технічних нововведень, швидке поширення інформаційно-комунікаційних технологій, прискорення зміни поколінь комп'ютерної техніки означали технологічну революцію, яка забезпечила перехід суспільства на постіндустріальну стадію. За оцінкою теоретиків постіндустріалізму, така революція найзначніша серед усіх, що відбуваються в суспільстві.

Справді, для нового суспільства характерна пріоритетність сфери послуг — освіти, науки, культури тощо. Замість матеріального виробництва, що визначало суспільне багатство, економіку індустріальної епохи, людина стає і метою, і критерієм суспільноекономічного розвитку, головною сферою вкладення капіталу. Знання та інформація перетворюються на основний і визначальний ресурс. Це такі різкі зміни у розвитку людського суспільства, які нелегко зрозуміти, адже вони надзвичайно значні. На сьогодні знання застосовують до сфери власне знання, і це можна назвати революцією у сфері управління. Знання як визначальний фактор виробництва відсувають на задній план всі інші економічні ресурси.

П. Дракер вважає, що сучасне суспільство ще передчасно вважати "суспільством знань"; нині йдеться лише про створення економічної системи на основі знання (Knowledge Society). Зміна ролі та значення знань, яка розпочалася 250 років тому, трансформувала й економіку, і суспільство загалом. Традиційні фактори виробництва — земля (тобто природні ресурси), робоча сила і капітал — не зникли, але перетворилися на другорядні. їх використовують без особливих затрат праці, якщо є необхідні знання. Знання у новому розумінні означає реальну корисну силу, спосіб досягнення економічних і соціальних результатів шляхом застосування його для виробництва нових знань. Використання знань для винайдення найефективніших способів реалізації інформації з метою отримання потрібних результатів — це, по суті, і є управлінням. У сучасних умовах знання систематично і цілеспрямовано застосовують для того, щоб визначити: які нові дослідження потрібні; чи є доцільним отримання тих чи інших знань; що треба зробити, аби забезпечити ефективність їхнього використання. Тобто знання застосовують для систематичних нововведень і новаторства. Це третя зміна ролі знань, що охопила світ, її розглядають як революцію у галузі управління.

Промислова революція свого часу проникла в усі сфери життя і набула всесвітніх масштабів за 100 років — із середини XVIII до середини XIX ст. Значних обсягів досягла революція у продуктивності праці з 1880-го до кінця Другої світової війни. Революція в управлінні продемонструвала вражаючі результати менш ніж за 50 років — з 1945 до 1990 р.

Управління має загальний характер, воно не залежить від функцій і завдань конкретних організацій як державних, так і недержавних. У суспільстві, заснованому на знаннях, йому належить особлива роль, адже управління — особливий вид трудової діяльності; значення його усвідомили після Першої світової війни. Як навчальну дисципліну його запровадили лише після Другої світової. Як не дивно, але управління лише у післявоєнний період науково обґрунтували. П. Дракер зазначає, що ще у роки Другої світової війни поняття "керівник, начальник, менеджер" тлумачили як "людину, відповідальну за роботу своїх підлеглих", тобто начальник — це шеф, а управління — висока посада і влада. На початку 50-х років XX ст. сутність терміна "керівник" змінилася — "людина, відповідальна за ефективність і результати роботи колективу". На сьогодні зрозуміло, що й це визначення не повне, тому адекватним вважають таке твердження: "людина, відповідальна за застосування та ефективність знань". Саме це трактування найдосконаліше, оскільки відображає сучасний підхід до знань як до найважливішого з ресурсів. Тому забезпечення ефективного управління, тобто застосування знань до знань, головного ресурсу сприяє економічному та соціальному розвитку.

Суспільство пройшло шлях від знання в його одиничному вияві до знань множинних, зосереджених у чисельних галузях.

Знання — це інформація, що має практичну цінність, служить отриманню конкретних результатів, причому вони виявляються за межами людини у суспільстві, економіці чи в розвитку власне знань.

Нині такі спеціалізовані знання ми називаємо не "ремеслами", а "дисциплінами". Наукова дисципліна переводить "ремесло" у розряд методології — виробничі технології, наукова методологія, кількісний метод або диференціальний діагноз (у медицині). Кожна така методологія перетворює приватний досвід на систему, окремі вип