Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 7.1. Сутність інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність — категорія історична. Вона виникла із формуванням знань людини, її духовного розвитку. Важливим аспектом на цьому шляху є досягнення людством такого рівня продуктивності праці, коли поряд із необхідним продуктом почали виробляти додатковий, що стало не лише результатом, але й основою поглиблення суспільного поділу праці, створення можливостей для зосередження уваги частини людей на розвитку науки і культури. Інтелектуальна праця відокремлюється, перетворюється на особливий вид діяльності. На цьому етапі інтелектуальна власність існує у вигляді літературних та мистецьких творів, а її межі визначаються межами духовного виробництва.

Унаслідок промислової революції кінця XVIII початку XIX ст. докорінно змінилися і характер розвитку, і роль інтелектуальної власності. Якщо раніше розвиток науки і техніки характеризувався поодинокими відкриттями, то цей переворот зумовив високі темпи, величезні масштаби і всезагальний характер наукового і технічного прогресу. Наука, виробництво нових знань із колишнього спорадичного явища перетворилися на відносно самостійну сферу діяльності. З окремого, часткового товару знання перетворилися на поширений суспільний товар. Протягом багатьох десятиліть їх використовували для створення знарядь і предметів праці, виробничих технологій, нових видів продукції. Разом із тим, нові засоби виробництва спричинили нову соціальну диференціацію. Унаслідок так званого первісного нагромадження капіталу невелика частина суспільства, яка накопичила капітал, перетворилась на буржуа, капіталістів. Інші, позбавлені засобів виробництва, стали найманими працівниками. У результаті відчуження переважної більшості членів суспільства від засобів виробництва сформувалися нові класи, виникла нова класова боротьба. Наприкінці XIX ст. науково-технічний прогрес зумовив утворення глобальної цивілізації як досягнення усього людства. Вона характеризувалась протилежними поглядами класів та їх взаємозалежністю.

З кінця XIX ст. наукові знання глибше поєднуються з трудовою діяльністю людини. Революційні зміни у продуктивності праці, величезні досягнення у розвитку виробництва сприяли тому, що відносини інтелектуальної власності більше проникають у систему матеріального виробництва, що виявляється у процесі становлення авторського і промислового (патентного) права. На перших етапах формування як авторські, так і промислові патентні права вважалися приватною власністю. Це не випадково, адже завдання авторського і патентного права полягає в тому, щоб бути формою реалізації приватної (капіталістичної) власності на засоби виробництва. Інакше кажучи, як капіталіст був власником засобів виробництва і використовував їх у власних інтересах, так і власник інтелектуального продукту (виробу чи патенту) розпоряджався своїм товаром на ринку. Той факт, що авторське і патентне право спочатку були у формі приватної власності, пояснюється закономірностями утворення і становлення всього нового: виникає в умовах панування старих відносин і форм, унаслідок досягнення певного ступеня зрілості відособлюється та існує самостійно. Наприклад, патентне право, яке вважали складовою авторського права, потім відокремлюється і в подальшому, збагатившись і розвинувшись, утворює "промислову власність".

У другій половині XX ст. науково-технічна революція зумовила перехід людства на нову, постіндустріальну стадію цивілізаційного прогресу, коли знання та інформація перетворюються на визначальний фактор суспільного розвитку, який відсуває на задній план і капітал, і працю, і землю. Формування сучасного суспільства знань ("знаннєвого суспільства") об'єктивно робить інтелектуальні працю та власність його головними факторами.

У сучасних умовах лише нові наукомісткі технології забезпечують створення конкурентоспроможного продукту, який є результатом інтелектуальної праці, а отже, і об'єктом інтелектуальної власності.

Інтелектуальна власність — власність на результати інтелектуальної діяльності та продукти інтелектуальної творчої праці, які щодо юридичних відносин є сукупністю об'єктів авторського винахідницького права, а також прав, пов'язаних з різними видами промислової власності та захистом від недобросовісної конкуренції.

Усі ці процеси потребували глибокого осмислення і нових узагальнень. У 60-х роках XX ст. досліджували проблеми теорії інтелектуальної власності: спрямованість суспільного розвитку на "акумуляцію наукового знання" (Д. Белл); проблеми інтелектуалізації праці та якісного складу робочої сили (Дж.К. Ґелбрейт); "людського капіталу" (Е. Хансен); становлення індустрії знань (Ф. Махлуп).

Отже, становлення категорії інтелектуальна власність" — тривалий, закономірний процес, результат загальноцивілізаційного розвитку. За сутністю це складне і багатовимірне поняття, що охоплює й економічні, і філософські, і правові аспекти, є об'єктом вивчення економічної, філософської та правової наук.

Інтелектуальна власність — узагальнювальне поняття, оскільки уособлює на сьогодні вищий ступінь розвитку категорії "власність". Як і будь-яка форма власності, вона виражає відносини, закріплені законодавством, стосовно володіння, користування та розпоряджання певними об'єктами або продуктами. Поряд із родовими ознаками ця категорія виражає відносини з приводу специфічних об'єктів чи продуктів, тобто є видовим поняттям. До нього належать загальнолюдські інтелектуальні надбання та новації, відображені у наукових, технічних та технологічних об'єктах і продуктах, художніх творах літератури та мистецтва.

Особливість відносин інтелектуальної власності полягає в тому, що вони складаються з результатів інтелектуальної праці, тобто є наслідком творчої діяльності людини. Саме елементи творчості як складові інтелектуальної праці визначають індивідуальний характер її продуктів і становлять якісний критерій відмінності інтелектуальної праці. Адже інтелектуальна праця за характером — суто індивідуальна праця, відображення індивідуальних особливостей людини, її здібностей і таланту.

Результатом інтелектуальної праці є інтелектуальний продукт, що містить особливості творчості людини, її світосприймання і вміння.

Кожен інтелектуальний продукт досить істотно відрізняється від матеріальних благ. Вони мають, як правило, чітко визначену споживну вартість, тобто їхня роль полягає у задоволенні потреб людини, а споживання може бути або виробничого або особистого характеру. Наприклад, матеріальні блага — знаряддя праці — використовуються у багатьох процесах виробництва, поступово стають непридатними для подальшого застосування і частинами переносять свою вартість, котра акумулюється у фонді амортизації. Предмети праці, які становлять обігові засоби (сировина, паливо, енергія), у процесі виробництва повністю входять у формування споживної вартості і вартості товару. Матеріальні блага — предмети споживання: деякі задовольняють фізіологічні потреби, перетравлюються і засвоюються людським організмом; інші — одяг, взуття, будівлі, меблі — протягом тривалого часу задовольняють певні потреби, але зношуючись, поступово втрачають цю здатність.

Інтелектуальний продукт, особливо наукові, літературні та мистецькі твори, людина може використовувати, задовольняючи таким чином пізнавальні та естетичні потреби протягом багатьох років.

На відміну від матеріальних благ, що задовольняють матеріальні потреби, інтелектуальний продукт також задовольняє їх, хоч і не всі, і робить це специфічно, своєю ідеальною сутністю. Якщо матеріальні блага повністю відчужуються, тобто переходять до іншого власника, який їх використовує, то інтелектуальний продукт не відчужується або відчужується його матеріальний носій, власне продукт можна застосовувати багато разів. Його корисність і споживна вартість невичерпні. Не випадково окремі дослідники користування продуктом інтелектуальної праці порівнюють із відносинами монопольної ренти, тобто його ідеальна сутність передбачає існування монополії на його використання, хоча саме використання не обмежене за часом і простором.

Оскільки сутність інтелектуального продукту полягає в тому, що він за змістом ідеальний, то витрати праці на створення ідеального продукту, на відміну від звичайного товару, не уречевлюються в ньому. Це означає, що і робочий час, витрачений на його формування, не може бути критерієм вартості. Справа в тому, що інтелектуальний продукт створюється шляхом творчої праці, що значно відрізняється від звичайної. Остання, починаючи від малокваліфікованої, простої, і закінчуючи висококваліфікованою, складною, створює товари, а на основі редукції (тобто зведення) складної праці до простої визначається вартість цього товару. Істотна відмінність творчої праці полягає в тому, що її не можна виміряти ні робочим часом, ні уречевленням праці у продукті. Адже, крім безпосередньої праці для формування інтелектуального продукту потрібні знання, особливі здібності, талант. Тому немає пропорційної залежності між робочим часом, витраченим на виробництво продукту, та його ціною. Отже, основою становлення ціни є суспільна корисність інтелектуального продукту.

Перетворення знань та інформації у головний виробничий ресурс означає, що величезну частку вартості продукту становить не оплата матеріалів, машин, праці та прибутку інвесторів, а оплата маркетингових і наукових досліджень та розробок дизайну. У багатьох галузях переробної промисловості (фармацевтика, виробництво комп'ютерів тощо) в продажній ціні спостерігається дуже велика частка витрат на дослідження та обслуговування, а витрати на фізичний процес виробництва можуть обмежуватися 10 %. У виробництві мікрочіпів ця частка становить лише 14 %.

Інтелектуальна власність як результат інтелектуальної праці змінює не лише товарно-вартісні відносини, а й є основою розвитку всієї системи економічних відносин. Суб'єктами інтелектуального виробництва виступають безпосередній виробник інтелектуального продукту, капітал і держава, що спричинює появу різноманітних організаційних видів власності як форми організації, функціонування, реалізації та розвитку інтелектуальної власності. Остання може набувати особистої (індивідуальної), приватної, державної, кооперативної, акціонерної та змішаної форм організації праці. Кожен суб'єкт інтелектуальної власності, реалізуючі інтелектуальний продукт, отримує певний дохід у вигляді оплати праці, прибутку від комерційної реалізації інтелектуального продукту, прибутку від спільного його використання. Дохід може бути у вигляді відсотка за користування інтелектуальною власністю іншою особою, колективом чи державою. Отже, інтелектуальна власність, як і інші види власності, — форма розвитку продуктивної праці. Але, на відміну від інших, вона пов'язана переважно з індивідуальною інтелектуальною працею, оскільки переважно реалізується саме у такій формі. Як свідчить світовий досвід, інтелектуальна праця й інтелектуальна власність можуть реалізуватись у приватних, колективних, державних і навіть інтернаціональних формах. "Знання є суспільною власністю, — зазначає А. Етціоні, — оскільки вони і формуються, і використовуються у суспільному масштабі та за посередництва суспільних інститутів".

Справді, таку систему, як Інтернет, створюють не окремі люди, а держава, і кожен з нас має змогу отримати певну інформацію та обмінюватися нею. Тому, на думку деяких спеціалістів, Інтернет може бути міжнародною телекомунікаційною мережею, доступною для людей усіх націй, як багатих, так і бідних. Інші, навпаки, вважають, що Інтернет перетвориться на комунікаційну мережу для багатого населення, яке підтримує таку систему за рахунок реклами й оплати доступу до неї. Для більшості ці витрати недоступні.

Суперечливі тенденції в розвитку та підтримці Інтернету підтверджуються і тим, що раніше його фінансували американський Національний науковий фонд NASA, низка урядових агенцій, університети та інші наукові організації. Водночас діяльність Інтернету залежить від приватних інвестицій. Тому деякі дослідники справедливо зазначають, що таке технічне досягнення ніколи не могло б виникнути у системі вільного ринку та підприємництва. Інші вчені вважають, що у зв'язку з перетворенням телекомунікацій на "продукт", котрий контролюють у світовому масштабі приватні підприємства, переважній частині населення світу відмовлять у вигодах високошвидкісних телекомунікацій. Технологія спрямовуватиметься туди, де робляться гроші. Отже, як і весь прогрес при капіталізмі, з одного боку, — це величезне досягнення людства і демократизація доступу до інформації та знань; з іншого — ціни на комп'ютери та плата за доступ до інформаційного ресурсу є обмежувальним чинником.

На відміну від тих, хто пов'язує інформаційні технології і насамперед Інтернет із суспільною власністю, серед авторів західної економічної літератури дуже поширена думка про те, що володарем знань та інформації є власне працівник, працівник-професіонал. "Ключовими фондами, — зауважує Р. Райх, — є, швидше, кваліфіковані й талановиті люди, ніж власність, яку можна купити або продати. Реальними власниками знань і талантів залишатимуться люди". Однак П. Дракер не вважає усіх працівників "носіями "капіталу знань", він з'ясовує, що головна проблема полягає у відносинах роботодавця і зайнятих, але це відносини не з робітниками, а з менеджерами та спеціалістами. Доля компанії визначається, на його думку, саме цією категорією працівників, тому для них потрібні особливі права і гарантії як своєрідні права власності. Разом із тим, П. Дракер визнає можливість "посереднього функціонування менеджменту просвітньо-деспотичного, без чітко визначених критеріїв діяльності та результатів, без усвідомленої відповідальності перед будь-ким". На думку вченого, за потреби компанії мають бути здатними позбавитися від такого персоналу.

Проблеми контролю над інформаційними потоками тісно пов'язані з питанням зміни власності, адже роль знань та інформації значно збільшилась, вони перетворилися на провідний господарський ресурс, людський капітал у вигляді знань і високої кваліфікації працівників-професіоналів. У цих умовах ускладнюється проблема захисту інтелектуальної власності. П. Садлер, наприклад, зазначає, що "знання як власність значно складніше захистити, ніж власність у формі землі, рабської праці або капіталу". Автор вважає, що колективно зайняті й освічені представники середнього класу, які є працівниками-професіоналами у галузі знання, — нинішні капіталісти. Хоча індивідуально вони залежать від своєї роботи в тому, що стосується безпеки, статусу і доходу. Цей стан є конфліктним з їх самооцінкою як професіоналів. А. Етціоні наголошує на необхідності зважати на такі питання, як формування і поширення знань, особливо їх орієнтація на певні суспільні цілі. Адже виробництво знань підпорядковується інтересам великого бізнесу і державної бюрократії, а не цілям, виробленим на основі суспільного консенсусу. Тому учений вважає доцільним встановити суспільний контроль над сферами досліджень і розробок.

Нові можливості інформаційних технологій з погляду марксистів не сприяють посиленню контролю над фірмою з боку працівників, а, навпаки, спричиняють подальше пригнічення найманої праці. Інформаційні технології можуть поліпшувати продуктивність і збільшувати прибутки, але одночасно призводять до інтенсивнішого нагляду за діяльністю працівників, зростання темпів роботи машин і загального контролю менеджерів. Серед негативних наслідків марксисти вирізняють створення так званої нової еліти у галузі знань, яка відтісняє від знань основних працівників, використовує канали телебачення з метою втручання у приватне життя людей, а державна підтримка розвитку інформаційних технологій спрямовується головним чином на одержання прибутків шляхом великого бізнесу.

Насправді для сучасної фірми не властивий чітко виражений контроль над ресурсами, адже вони представлені не стільки речами, скільки знаннями, кваліфікацією персоналу, котрі використовуються для вирішення конкретних завдань. Свою частку участі та доходу мають і спеціалісти-професіонали, і фінансові інвестори та ін.

Отже, інтелектуальна власність як наслідок творчої діяльності людини, інтелектуальної праці — категорія, що, як і будь-яка категорія власності, відображає відносини володіння, користування і розпорядження результатом інтелектуальної творчої діяльності. Це становить те спільне, загальне, що властиве фундаментальній категорії власності. Але поняття інтелектуальної власності одночасно визначають і як особливу, специфічну форму власності, оскільки вона створюється інтелектуальною, творчою працею. Результатом звичайної праці є матеріальний продукт, що втілює суспільно необхідні витрати праці, тобто вартість. Інтелектуальний продукт (винахід, програмне забезпечення, книга, художня картина та ін.) — реалізація творчої праці, за якої матеріальні витрати, носії інтелектуального продукту становлять незначну частину його цінності. Головна його цінність визначається знаннями, вміннями, талантом винахідника, письменника, художника, тобто людини інтелектуальної праці.