Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 11.3. Економічні інститути і трансакційні витрати. Теорема Р. Коуза

Представники інституціоналізму на перший план висувають дві основні проблеми: економічна влада та контроль над економікою. їх розв'язання здійснюється шляхом застосування концепції інститутів. У ринкових відносинах інститути створюють структуру стимулів суспільства (суспільного, політичного або економічного). Вони є як формальними законами (конституції, законодавства, права власності), так і неформальними правилами (традиції, звичаї, кодекси поведінки).

У цивілізованому суспільстві інститути формують люди з метою забезпечення порядку й усунення невизначеності в обміні. Такі інститути разом із стандартними обмеженнями, прийнятими в економіці, визначають сукупність альтернатив і, отже, витрати виробництва й обігу та відповідно прибутковість і вірогідність залучення до економічної діяльності. Дж. Найт вважає, що інститути — сукупність правил, які структурують суспільні взаємовідносини особливим чином, знанням яких мають володіти всі члени певного суспільства.

У ринковій економіці формальні інститути часто створюються, щоб служити інтересам тих, хто контролює в ній інституціональні зміни. Спостерігається конфлікт інтересів. Гонитва за власними інтересами одних викликає негативний ефект у інших. Це має бути застереженням під час формування сучасного інституціонального середовища економічної поведінки в Україні.

Інститути можна розглядати як суспільний капітал, що зазнає змін унаслідок знецінення і нових інвестицій. Зміна формальних законів може відбуватися швидко, але примус і неформальні правила змінюються повільно. Наприклад, Україна пристосовує економічні інститути капіталізму, що відповідають її ринковій моделі. Неформальні правила, норми, звичаї створює не влада, часто вони розвиваються стихійно.

У період трансформаційних змін інститути повільно пристосовуються до змін навколишнього середовища. Тому інститути, які раніше були ефективними, стають неефективними і залишаються такими ще тривалий час.

Слід відрізняти інститути від організацій. Інститути — це сукупність правил і законів, що визначають дію та взаємодію окремих осіб. Організація — корпоративні діючі особи, які можуть бути об'єктом інституціональних обмежень. Організації мають внутрішню структуру, інституціональні межі, що визначають взаємодію індивідів, як її складових. Деякі колективні об'єднання можуть бути й інститутами, й організаціями. Наприклад: фірма, урядова бюрократія, банк, церква або навчальний заклад.

Подібно до інститутів розрізняють формальні та неформальні організації. Є економічні, політичні та громадські організації з межами і структурами, визначеними мережею контрактів. Ці організації випускають продукцію, починаючи з товарів, політичних законів і закінчуючи задоволенням духовних потреб. Вибір індивідів діяти відокремлено чи об'єднуватися в організації пов'язаний з витратами: активні особи намагаються до організацій, які мінімізують витрати, включати трансакційні.

У короткостроковому періоді активні особи не можуть впливати на інститути і приймають їх у звичайному вигляді. У довгостроковому — зв'язок організацій з інститутами здійснюється таким чином: 1) шляхом намагання учасників різних організацій до реалізації своїх цілей у межах наявної сукупності інститутів; 2) за допомогою інституціональних змін у нинішній і майбутній структурі інститутів визначають у теперішньому, які інвестиції для організації вигідніше здійснювати, і впливають на майбутнє. Інститути й інституціональні зміни впливають на довгострокові напрями всіх форм інвестицій у знання.

Концепція трансакційних витрат дає глибше розуміння зв'язку між інститутами й ефективністю виробництва. Як уже зазначалося, ці витрати пов'язані не з виробництвом як таким, а з похідними для нього витратами.

Моделі персоніфікованого обміну подають багаторазові однотипні операції один з іншим, де учасникам відомі атрибути, характеристики та якості один одного. Виміряні трансакційні витрати у суспільстві з щільною мережею подібних соціальних взаємодій надто низькі. Обдурювання, порушення даних зобов'язань, безпринципність виявляються дуже слабко або їх взагалі немає, оскільки це невигідно. Норми поведінки в такій ситуації різко фіксуються у писаних законах. Офіційні контракти не укладаються, договірного права немає. Разом із тим, за низьких трансакційних витрат у таких умовах виробничі витрати великі, оскільки спеціалізація та поділ праці обмежені рамками ринку, заданих персоналізованим обміном.

Світ спеціалізованих взаємозв'язків є протилежністю персоналізованому обміну. В ньому добробут окремих учасників залежить від складної структури, для якої характерна індивідуальна спеціалізація і, таким чином, мінові зв'язки, що мають часову і просторову тривалість. У моделі не-персоніфікованого обміну передбачається, що властивості товарів і послуг або поведінка агентів мають значущі відмінності, обмін має часову тривалість, а багатократність повторюваності угод відсутня. За такої форми торгівлі трансакційні витрати можуть бути високими, оскільки тут виникають проблеми як із визначенням характеристик об'єктів обміну, так із забезпеченням дотримання умов обміну. Як результат з'являється можливість для обману, порушення угод, безпринципності й інших негативних явищ, оскільки це передбачає немалий виграш.

З метою зменшення негативних подібних дій доводиться створювати складні інституціональні структури, які обмежували б учасників і тим самим мінімізували б втрати від вище перерахованих дій. У сучасних цивілізованих суспільствах сформувалися системи договірного права, взаємних зобов'язань, гарантій, торговельних марок, складні системи моніторингу й ефективні механізми введення законів у життя. Для такого обслуговування угод потрібні величезні ресурси (хоча в розрахунку на одну угоду ці витрати невеликі), але продуктивність, пов'язана із виграшем від торгівлі, значно збільшується. Тому західні ринкові економіки дістали можливість швидкого розвитку.

У процесі поглиблення спеціалізації та поділу праці з'являються нові інституціональні структури, що дають змогу економічним агентам приймати рішення стосовно своєї поведінки, яка ґрунтується на відносинах з іншими людьми — складних як з погляду індивідуальних знань, так і з позиції часової протилежності. Розвиток складної мережі соціальних взаємозв'язків був би неможливим, якби нові інституціональні структури не знижували невизначеність, що є наслідком такої ситуації. За таких обставин набуває принципового значення інституціональна надійність, оскільки її сутність полягає в тому, що незважаючи на постійне розширення мережі взаємозалежності, зумовленої зростанням спеціалізації, е переконання у результатах, які неминуче стають більш віддаленими від межі індивідуальних знань.

Виконання інституціональних вимог, щоб реалізувати чинник збільшення продуктивності, пов'язаної з моделлю неперсоніфікованого обміну, передбачає наявність ефективних ринків продуктів і факторів виробництва та надійного засобу обміну. Забезпечення прав власності дає можливість людям, які перебувають у надзвичайно складній ситуації взаємозалежності, почуватися впевнено у процесі укладання угод з тим, з ким вони особисто не знайомі та не підтримують відносини взаємного обміну на тривалій основі. Маємо на увазі: 1) появу третього учасника обміну, а саме держави, яка специфікує різні права і забезпечує дотримання договорів; 2) виникнення певних норм, що етично обмежують поведінку сторін, які взаємодіють. Тому обмін можливий у ситуації, коли високі витрати виміру, навіть із врахуванням заходів з охорони законності, які вживає третя сторона, створюють належні умови для обміну.

Процес становлення неперсоніфікованих правил і договірних відносин є ознакою формування держави, а разом з нею — і нерівного розподілу сил примусу. З'являється можливість для тих, хто володіє більшою силою примусу, тлумачити закони у власних інтересах, безвідносно до їх впливу на продуктивність. На практиці це свідчить про те, що починають прийматися і виконуватися лише ті закони, які відповідають інтересам владарюючих, а не ті, що зменшують сукупні трансакційні витрати.

Для будь-яких політичних систем характерна тенденція виробляти неефективні права власності, що призводять до стагнації або занепаду. Така ситуація зумовлена щонайменше двома причинами: 1) доходи, які отримують урядовці, можуть бути вищими за неефективної структури прав власності, що контролюється менше і створює більше можливостей для оподаткування, порівняно з ефективною структурою, яка потребує більших витрат контролю і збору податків; 2) урядовці, як правило, можуть встановлювати ефективні права власності, проте це може образити одних підданих і тим самим загрожувати дотриманню прав інших. У такому разі інтереси ефективності приносяться в жертву інтересам самозбереження, яке пропонує інший спосіб дій, адже ефективні норми можуть ущемляти інтереси сильних політичних угрупувань.

В економіці високі трансакційні витрати часто асоціюються із слабкими інститутами (слабкий суспільний примус у виконанні законів). Проте вони також можуть бути пов'язані з сильними інститутами, що залишають агентам мало прав. У результаті інституціональні межі суспільства визначають витрати контролю активів, які впливають на ефективність використання ресурсів і бажання індивідів купувати активи та інвестувати у них.

Слід врахувати, що трансакційні витрати перебувають під впливом деяких інших чинників, таких, як технологія оцінювання та моніторингу, фізичних характеристик активів і природи обміну. За всіх інших рівних умов трансакційні витрати відносно високі, якщо:

— в обміні беруть участь активи зі складними ознаками (комерційний банк, фабрика та ін.);

— обмін передбачає фактор часу (як у випадку, коли власник вугільної шахти укладає тривалу угоду із залізницею на перевезення вугілля до місця збуту);

— обмін здійснюється між індивідами, які не мають будь-яких ділових зв'язків, і не повторюється (наприклад, вуличний продавець і турист);

— активи знецінюються у спосіб, який важко визначити, а власне обмін не має постійного характеру (наприклад, якщо окремі частини оснащення здаються в оренду і дорого коштує встановити, чи є поломка оснащення наслідком первісної механічної помилки, природно-фізичного зношування чи неякісного оснащення);

— активи мають особливий характер і залежать від специфічного використання (випадок із трубопроводом, який нафтоочисна компанія віддає в оренду з метою транспортування своєї продукції, або завод, що займається випуском запасних частин для несуміжного виробника).

Р. Коуз у праці "Проблема соціальних витрат" (1960), довів, що неокласична модель, яка є фундаментом більшості ортодоксальних економічних теорій мейнстриму, справедлива лише за надзвичайно жорсткої передумови про нульові трансакційні витрати. За без нульових трансакційних витрат потрібно враховувати вплив інститутів. Як зазначає Д. Норт, у неокласичній моделі інститутів немає, тому з економічним зростанням жодних проблем не виникає: його темп задається лише коефіцієнтом народжуваності та нормою вкладів.

Проте в реальній економіці інститути й організації функціонують. Щоб зрозуміти це, варто з'ясувати, чому вони були обрані на роль обмежувача трансакційних витрат. У теорії трансакційних витрат намагаються пояснити, чому одні трансакційні витрати виявляються на ринку, а інші мають місце всередині ієрархій та організацій.

У ринковому, або контрактному, обміні все, що належить до угод або обміну, узгоджується з операціями. Усі умови фіксуються у контракті, немає невизначеності тощо.

У ієрархії все, що належить до операцій, обговорюється не одразу. Навпаки, залишається місце для непередбачених подій, торгу і нових переговорів. Окрім того, є авторитетні системи, в яких керівник має право приймати рішення і зобов'язувати виконувати їх в міру розвитку подій.

Розрізняють витрати написання первинних контрактів, які можуть бути високими у складних ситуаціях з більшою невизначеністю, та витрати контрактів за угодами, що вже здійснюються. Високі ринкові трансакційні витрати стимулюють пошук альтернативних структур обміну, наприклад ієрархій у формі організації (фірми).

Головна мета під час вибору інститутів полягає у мінімізації трансакційних витрат. Добровільний обмін ґрунтуватиметься на довірі, якщо уряд мінімізує трансакційні витрати шляхом створення і з'ясування прав власності. Урядові системи регулюють контракти, беруть участь в укладанні та їх виконанні, вибираються партнерами за контрактами. У такому підході (за трансакційними витратами) ієрархічні системи розглядаються у порівняльному аспекті, також визначається, які інститути найефективніші у мінімізації витрат. Питання полягає в тому, за яких обставин фірма організовує обмін всередині та між своїми підрозділами або за допомогою ринку вибирає інституціональні форми, що мінімізують трансакційні витрати. Ця проблема важлива як для суспільного, так і для приватного секторів. Особливе значення для суспільного сектора мають такі два інституціональні інструменти:

1) розподіл суспільних ресурсів через державну бюрократію;

2) суспільне регулювання.

Ефективність методів координації визначають не з погляду нормативного оцінювання (добре чи погано), а з позиції економії трансакційних витрат. Детальніше розглянуто ефективність методів координації у так званій теоремі Коуза, викладеній у його статті "Проблема соціальних витрат" (1960). Те, що у сучасній літературі називається теоремою Коуза, учений подав у вигляді серії прикладів, замість її однозначного тлумачення. Тому з'ясуємо декілька поширених інтерпретацій теореми і подамо їх в одному з прикладів. Після тривалих дискусій навколо висловлених ідей низка поширених інтерпретацій достатньо повно вичерпує зміст цієї теореми.

Центральна ідея мікроекономіки полягає в тому, що у процесі вільного обміну ресурси переміщаються туди, де їх використання є найціннішим. Окрім права власності на ресурси є низка інших прав — право використання землі, що перебуває у власності, право на компенсації завданого збитку, право вимагати поведінки відповідно до контракту та ін. З урахуванням такої обставини Р. Коуз поширив положення про обмін ресурсами на обмін правами. У цій інтерпретації теорема Коуза проголошує, що з погляду ефективності не має значення, як спочатку розподілені права, за умови, що можна вільно обмінюватися ними. Тобто неоптимальний розподіл прав виправлятиметься у процесі вільного обміну.

Отже, згідно з цією теоремою з метою забезпечення ефективності права слід ліквідувати перешкоди для вільного обміну правами. Однак для законних прав часто характерна нечіткість, що ускладнює визначення їх цінності. Не завжди можуть примусити виконувати контракти з продажу законних прав і суди. Отже, під час інтерпретації в аспекті вільного обміну ефективність прав має забезпечуватися шляхом їх чіткого визначення, а також за допомогою примусу до укладання приватних контрактів про об мін цими правами.

Є інші умови, які економісти вважають потрібними для ефективного досягнення алокації ресурсів на ринках. Одна з них — трансакційні витрати.

Трансакційні витрати — будь-яке використання ресурсів, необхідних для досягнення і дотримання домовленостей, у тому числі витрати на отримання інформації, потрібної для розробки стратегії торгів, витрати часу на торг, а також витрати на попередження шахрайства з боку інших учасників угоди.

При інтерпретації з погляду трансакційних витрат у теоремі Коуза стверджується, що ефективність не залежить від початкового розподілу прав, за умови, що трансакційні витрати обміну дорівнюють нулю. Відповідно до такої настанови законодавці швидше досягнуть мети, полегшуючи обмін законними правами, ніж займаючись їх первинним ефективним розподілом. Юридичні процедури мають багато механізмів, спрямованих на запобігання судових позовів шляхом стимулювання приватних домовленостей, що передбачають обмін законними правами.

Проте існують й інші перешкоди у приватному обміні. Наприклад, теорія регулювання лауреата Нобелівської премії з економіки (1979) Т. Шульца дає кращу класифікацію, що ґрунтується на відхиленнях від досконалої конкуренції. Так, монополіст може збільшити власний прибуток, поставляючи на ринок менше товарів, ніж за досконалої конкуренції, і тим самим збільшить їх ціну. Таким чином, монополія — вид неспроможності ринку. У теоремі Коуза в аспекті неспроможності ринку йдеться, що для ефективності не має значення, як спочатку розподіляються законні права, за умови, що обмін ними здійснюється в умовах досконалого конкурентного ринку.

Така інтерпретація передбачає, що ефективність права можна забезпечити шляхом функціонування досконалих конкурентних ринків законних прав. Умови досконалої конкуренції полягають у наявності великої кількості покупців і продавців, бракові зовнішніх ефектів, повній інформованості учасників ринку про цілі та якість, вільний вхід і вихід з ринку, відсутність трансакційних витрат та ін.

Значне місце у теоремі трансакційних витрат займає питання пов'язане з розв'язанням проблеми зовнішніх ефектів (екстерн а лій). Так називають непрямі наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб.

Прикладами негативних екстерналій є: дим із заводських труб, яким вимушене дихати оточення, забруднення рік стічними водами та ін.; позитивних екстерналій — приватний квітник або газон, який привертає увагу перехожих, установлення індивідуального ліхтаря у дачному провулку тощо. Існування екстерналій зумовлює розбіжності між приватними та соціальними витратами (за формулою соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат і екстерналій, тобто покладених на третіх осіб). У разі негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими, ніж соціальні, за позитивних зовнішніх ефектів — соціальні витрати менші за приватні.

Одним із перших у світовій економічній літературі цю проблему досліджував відомий англійський учений А. Пігу (1877—1959). На його думку, зовнішні ефекти (екстерналії) свідчать про "провали ринку", оскільки орієнтація лише на власні вигоди і витрати призводить або до перевиробництва благ із негативними екстерналіями, або до недовиробництва благ із позитивними екстерналіями. Вказівки на "провали ринку" були для вченого теоретичною основою для державного втручання в економіку. А. Пігу пропонував накладати на діяльність, яка є джерелом негативних зовнішніх ефектів, штрафи (за розмірами дорівнюють екстернальним витратам) і відшкодовувати у формі субсидій еквівалент екстернальних вигод виробникам благ із позитивним зовнішнім ефектом.

Проти позиції А. Пігу стосовно державного втручання була спрямована теорема Р. Коуза. Він вважав, що в умовах нульових трансакційних витрат (із них і випливала стандартна неокласична теорія) ринок сам зуміє усунути зовнішні ефекти. У теоремі Коуза стверджується: "Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю" то алокація ресурсів залишатиметься незмінною й ефективною" незалежно від змін у розподілі прав власності.

Отже, висувалося парадоксальне положення: якщо немає витрат після укладання угод структура виробництва залишається однаковою незалежно від того, хто якими ресурсами володіє. Уявіть, що поряд розміщені землеробська ферма і тваринницьке ранчо, причому тварини можуть заходити на поля фермера, завдаючи збитків посівам. Якщо господар ранчо не несе за це відповідальності, його приватні витрати будуть менші, ніж соціальні. Здавалося б, є всі підстави для втручання держави. Проте Р. Коуз доводить інше: якщо закон дає змогу фермеру і господареві ранчо добровільно досягти згоди щодо спашу, то втручання держави не потрібне.

Припустимо, оптимальні умови виробництва, в яких обидва учасники досягають максимуму сукупного добробуту, такі: фермер збирає з ділянки врожай 10 ц зерна, а господар ранчо відгодовує 10 корів. Отже, ранчеро вирішує завести ще одну, 11-ї корову. Чистий прибуток від неї становитиме 50 дол. США. Водночас це зумовить збільшення навантаження на пасовище, і виникне загроза спашу для фермера. У зв'язку з придбанням додаткової корови втратиться врожай 1 ц зерна, який би дав фермеру 60 дол. США чистого прибутку.

Розглянемо перший випадок: фермер має право не допускати потрави, тоді він вимагатиме від власника тварин компенсацію, не меншу ніж 60 дол. США. А прибуток від 11-ї корови — лише 50 дол. США. Отже, ранчеро відмовиться збільшувати стадо і структура виробництва залишиться незмінною (ефективною) — 10 ц зерна і 10 голів худоби.

У другому випадку права розподілені так, що господар ранчо не несе відповідальності за потраву, проте у фермера залишається право запропонувати ранчеру компенсацію за відмову вирощувати додаткову корову. Обсяг викупу, за Р. Коузом, буде у межах від 50 дол. США (прибуток фермера від 10-го центнера зерна). За такої компенсації обидва учасники будуть у виграші, а ранчеро знову відмовиться від вигодовування "неоптимальної" одиниці тварин. Структура виробництва не зміниться.

Остаточний висновок Коуза такий: і в тому випадку, коли фермер має право оштрафувати ранчера, і в тому випадку, коли право потрави залишається за ранчером (тобто за будь-якого розподілу прав власності), результат виявиться однаковим — права однак переходять до тієї сторони, яка цінить їх вище (до фермера), а структура виробництва залишається незмінною й оптимальною. Р. Коуз із цього приводу зазначає: "Якщо б усі права були точно визначені та запропоновані, якби трансакційні витрати дорівнювали нулю, якщо б люди погоджувались суворо дотримуватись результатів добровільного обміну, то жодних екстерналій не було б". "Провалів ринку" у таких умовах не відбувалося б, а держава не мала б підстав для втручання в економіку з метою коригування ринкового механізму.

Однак ці й інші положення теорії трансакційних витрат не підтримуються. Як показали критики, намагання сформулювати теорему Коуза в будь-якій її інтерпретації наштовхуються на значні труднощі. Вивчаючи зовнішні ефекти, подібні до тих, що розглядав Р. Коуз, К. Ерроу довів, що умови ефективності можна визначати як умови рівноваги на конкурентному ринку, де відбувається обмін прав на зовнішні ефекти. Але, як зазначають К. Ерроу, Д. Старрет та інші вчені, ця формула майже нічого не дає для практики, оскільки зовнішній ефект за своєю природою перешкоджає формуванню конкурентних ринків. Р. Коотер звертає увагу, що намагання ліквідувати зовнішні ефекти шляхом встановлення одного типу ринку призводить лише до появи нового типу зовнішніх ефектів. На думку багатьох дослідників, насправді досконалих конкурентних ринків зовнішніх ефектів, характеризованих Р. Коузом, не має. Дійсно, в аспекті трансакційних витрат приватне рішення може стати ефективним, якщо стосується невеликої кількості сторін (приклад із фермою і ранчо). У цьому разі замість того, щоб бути "ціноотримувачами ("price-takers")", вони ведуть переговори про ціну прав. Це порушує припущення про досконалу конкуренцію, але всупереч йому часто призводить до успіху. Основною перешкодою у цьому, на думку Д. Рейгена, є стратегічний характер торгу (можливість отримувати), що робить ситуацію торгу нестійкою.

Незважаючи на заперечення і критику, теорема Коуза сприяла розвитку у створенні нової дисципліни, що називається "Права і економіка".

Із теорії трансакційних витрат випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків.

1. Вона розкриває економічну сутність прав власності. Згідно з Р. Коузом, екстерналії (розходження між приватними і соціальними витратами та вигодами) з'являються лише тоді, коли права власності нечіткі. Якщо вони визначені чітко, тоді всі екстерналії "інтерналізуються" (зовнішні витрати стають внутрішніми). Не випадково основою для конфліктів, пов'язаних із зовнішніми ефектами, виявляються ресурси, котрі з категорії необмежених переміщуються у категорію рідкісних (вода, повітря) і на які до цього не було прав власності.

2. У теоремі Коуза ринок не звинувачують у "провалах". Щоб подолати екстерналії, потрібно створити нові права власності у тих галузях, в яких вони були нечітко визначені. Тому поява зовнішніх ефектів та їх негативні наслідки пов'язані з недосконалим законодавством, і якщо тут хтось і "провалюється", то це — держава. Теорема Коуза спрощує стандартні звинувачення у руйнуванні навколишнього середовища, що висуваються проти ринку та приватної власності. Із неї випливає зворотний висновок: деградацію зовнішнього довкілля спричинює надлишковий, а не достатній розвиток приватної власності.

3. Теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат. Якщо вони позитивні, розподіл прав власності перестає бути нейтральним чинником і починає впливати на ефективність і структуру виробництва.

4. У теоремі Коуза доведено, що посилання на зовнішні ефекти — недостатня підстава для державного втручання. У разі невеликих трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих - - не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат "лікування" може виявитися гіршим від власне "хвороби".