Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А.А. - 12.5. Інститути представницької влади і трансакційні витрати

Обставини участі економічних суб'єктів у політичній діяльності з метою отримання специфічних переваг, які забезпечують їм рентні (перевищуваний конкурентний рівень) доходи на фактори виробництва, що перебувають у їх розпорядженні, пов'язані з політичною рентою. Тобто такі доходи одержали назву політична рента, а діяльність, спрямована на їх отримання, — вишукування політичної ренти (термін запропонував Е. Крюгер усередині 70-х років XX ст., хоча базові положення відповідної теорії розробив Г. Таллок ще в 60-ті роки XX ст.). Припускають, що суб'єкти господарювання одну частину своїх ресурсів інвестують у господарську діяльність (діяльність щодо створення прибутку), а іншу — в діяльність на політичному ринку (діяльність з вишукування політичної ренти). Критерій ефективності за такого розподілу ресурсів потребує, щоб гранична ефективність їх використання в обох сферах була однакова.

Політична рента — дохід групи осіб з особливими інтересами від ужиття урядом заходів, що сприяють отриманню відповідних вигод, які не покривають збитки, завдані суспільству загалом.

З погляду економіки найпоказовішим випадком діяльності, спрямованої на пошук політичної ренти, е боротьба економічних суб'єктів за одержання монопольних прав, обмеження конкуренції на ринку або законодавче фіксування задовільного для виробників рівня цін. Процес виникнення специфічних витрат, зумовлених такою діяльністю, подано на рис. 12.7. Припустимо, що в умовах вільної конкуренції ціна товару встановлюється на рівні середніх і граничних витрат:

Рис. 12.7. Втрати суспільства внаслідок вишукування політичної ренти: P — ціна блага; Q — обсяг виробництва

Монополізація певної галузі господарства спричинює підвищення ціни до рівня Рм і зменшення обсягів виробництва з Qм до Qc. Обсяг чистих економічних втрат суспільства згідно з традиційним поглядом відповідає площі фігури KMC (так званий мертвий вантаж монополії), тоді як обсяг ресурсів, що відповідає площі прямокутника РмКМРс, є чистим трансфертом від споживачів до виробників. У своїх працях Г. Таллок уперше звернув увагу на те, що і ці ресурси виявляються втраченими для продуктивного застосування. Кожен виробник, якщо має можливість отримати від держави монопольні права, намагатиметься направляти на лобіювання такий обсяг засобів, щоб граничні витрати дорівнювали граничним очікуваним доходам, пов'язаним зі збільшенням вірогідності встановлення монополії. Таким чином, сукупна величина витрат на встановлення монополії точно відповідатиме площі прямокутника PмКMPс. Такий феномен в економічній літературі називається розпилення політичної ренти.

Отже, намагання економічних суб'єктів отримати монопольні права призводить не тільки до виникнення "мертвого вантажу" монополії {KMC), але і непродуктивних витрат ресурсів в обсязі РмКМРс (крива D — графік ринкового попиту на одержання такого блага).

Варто згадати "оптимум. Парето" — стан, за якого неможливо поліпшити чийсь добробут шляхом трансформації товарів і послуг у процесі виробництва або обміну, не завдавши шкоди добробуту певного індивіда. У більшості випадків заходи державної економічної політики, що створюють політичну ренту для одних економічних суб'єктів, зумовлюють виникнення негативної політичної ренти для інших. Наприклад, уведення імпортного тарифу на нафту сприяє збільшенню доходів її національних виробників, але зменшує доходи споживачів. У цих умовах підприємства — споживачі нафти можуть брати участь у "діяльності щодо запобігання ренти", наприклад, шляхом лобіювання на користь скасування мита на нафту (або, навпаки, їх підвищення). Формується ситуація, коли в політичній сфері збігаються групи тиску з протилежними інтересами — "перетягування каната". Власне конкуренцію між ними не можна розглядати як протидію ефективному використанню ресурсів. У такому разі ключове значення має той факт, що ця конкуренція також потребує здійснення витрат лобіювання. На прикладі, наведеному Г. Таллоком, пояснюється: якщо суб'єкт А витратить 50 дол. США на лобіювання на користь трансферту в сумі 100 дол. США від суб'єкта Б, в Б витратить 50 дол. на лобіювання проти відповідного трансферту, то, незалежно від наслідків протистояння, один із суб'єктів отримає витрати у сумі 50 дол. США, тоді як сукупні витрати суспільства становлять 100 дол. США.

Лобіювання — процес цілеспрямованого пошуку і встановлення зв'язків із посадовими особами та парламентарями з метою впливу на прийняття вигідних рішень в інтересах інших юридичних осіб, насамперед великих монополій.

У випадку протистояння груп як прихильників і супротивників того чи іншого заходу у сфері державного економічного регулювання, конкуренція на політичному ринку справді може призвести до мінімізації небажаних змін в економічній структурі і скорочення "мертвого вантажу" економічної політики. Проте величина задіяних в інтересах лобіювання ресурсів обома суб'єктами виявиться дуже великою, особливо якщо ставки сторін (тобто економічний виграш у разі прийняття бажаного курсу економічної політики і економічні втрати у випадку схвалення альтернативного курсу) є достатньо суттєвими. У результаті виникає ситуація "чорної дірки державного регулювання", коли частка економічних ресурсів застосовуватиметься з метою швидкого отримання політичної ренти (формальний показник, що є об'єктом боротьби, наприклад, ставка імпортного тарифу, залишиться незмінним).

Лобізм — дії державних органів, законодавчої, виконавчої та судової влади, спрямовані на підтримку окремих підприємств, фірм, корпорацій, галузей, соціальних верств і груп, та продиктовані не об'єктивними потребами, а заінтересованістю, іноді підкупом посадових осіб.

Боротьба економічних суб'єктів за доступ до специфічних привілеїв і лобіювання вигідної для них економічної політики становить перший рівень забезпечення політичної ренти. Другий — пов'язаний із конкуренцією суб'єктів, котрі беруть участь у прийнятті політичних рішень щодо отримання посад, які дають змогу визначити економічну політику або втілити її в життя. Це призводить до додаткових невиробничих витрат. Так, якщо розподіл зовнішньоторговельних ліцензій приносить чиновникам, які займають відповідні державні посади, високий дохід, наприклад у формі хабарів або підвищення посадового окладу, то значна частина населення намагатиметься здобути освіту, необхідну для досягнення відповідної посади, і відшукати потрібні зв'язки у державних органах. Оскільки не всіх бажаючих беруть на таку роботу, інвестиції "невдах" будуть втрачені з позиції суспільства. Третій рівень пов'язаний із тим, що державна політика стосовно окремих галузей (яка забезпечує компаніям, котрі працюють у них, позитивну або негативну політичну ренту) спонукає фірми витрачати ресурси на проникнення у відповідні галузі або вихід із них.

Отже, теорія політичної ренти розкриває мотиви діяльності груп тиску і суб'єктів ухвалення політичних рішень, що найголовніше для теорії ендогенного визначення економічної політики. Крім того, масштаби діяльності пошуку політичної ренти розглядають як важливий критерій оцінювання ефективності різних інститутів прийняття державних рішень у сфері економічної політики.

У своїх працях на основі економічного підходу Г. Беккер проаналізував лобістську поведінку. Він розрізняє дві основні групи тиску: платників податків та отримувачів субсидій. Учений розглядає сутність держави лише як інструмент перерозподілу доходу від перших до других.

Мета групи тиску полягає у максимізації добробуту своїх клієнтів. Сила її тиску залежить від чисельності і багатства її членів, а також від величини вигід або витрат, пов'язаних з тією чи іншою перерозподільною схемою. Якщо граничні витрати першої групи зрівнюються з граничними витратами другої, на політичному ринку досягається рівновага.

Варто зазначити, що перерозподільні схеми не нейтральні з погляду ефективності. Дуже часто вони спричинюють перекручення у системі економічних стимулів і зменшення добробуту суспільства. Слід враховувати, що і власне лобістська діяльність потребує від учасників значних витрат. Тому сума податків, сплачених першою групою, зменшує справжнє скорочення її доходів, і навпаки, сума субсидій, отриманих другою групою, дає перебільшене уявлення про приріст її доходів.

На політичному ринку це ставить першу групу у привілейоване становище. Наприклад унаслідок додаткових втрат ефективності збільшення податків на 1 грн повертається загальними витратами для першої групи на суму 100 грн і загальним "виграшем" для другої — тільки у 10 коп. Зрозуміло, що тиск, який здійснюють платники податків, буде сильніший, ніж від отримувачів субсидій. Політичний ринок унаслідок такої асиметрії автоматично мінімізує втрати ефективності, що виникають у результаті боротьби за перерозподіл доходу.

У разі "провалів" ринку спостерігається зворотна асиметрія, коли втручання держави забезпечує підвищення ефективності. Тоді переваги одержують отримувачі субсидій: вплив, здійснюваний ними, стає сильнішим, ніж з боку платників податків. Звідси Г. Беккер робить оптимістичний висновок, що втручання держави буде найбільшим там, де це поліпшує добробут суспільства, і найменшим — де знижує його. Якщо згадати теорію суспільного вибору з її негативним оцінюванням ролі держави, то трактування Г. Беккера політичної конкуренції протилежне їй.

Розглянемо цю проблему на найпростішій моделі вибору в умовах представницької демократії, що передбачає наявність двох партій. Щоб перемогти на виборах, партії мають анонсувати надання такого обсягу суспільних благ, який був би бажаним для більшості членів суспільства. У книзі "Економічна теорія демократії" (1957) Е. Даунс обґрунтував правило, яке мало головне значення для теорії суспільного вибору: "Партії формують свою політику з метою перемоги на виборах, а не перемагають на виборах, щоб формувати політику". У такому випадку, якщо: 1) усіх виборців цікавить одне й те саме питання; 2) альтернативні підходи до його вирішення можна подати у вигляді лінії політичного спектра (тобто ранжировані за принципом "більше-менше", наприклад більш високий чи низький рівень витрат); 3) переваги виборців розподілені симетрично; 4) перемагає партія, котра отримала більшість голосів, то оптимальною стратегією партії є орієнтація на "медіанного виборця" (рис. 12.8).

Рис. 12.8. Теорема про "медіанного виборця"

Відповідно до даних рис. 12.8 під час симетричного розподілу переваг конкретного суспільного блага максимізація голосів виборців досягається при орієнтації на кількість суспільного блага — Q* переважає з погляду "медіанного виборця". Назва теореми пов'язана з тим, що позиція Q* відповідає медіані політичного спектра; іншими словами, варіанти Q < Q* і Q > Q* підтримує однакова чисельність виборців.

З метою ліпшого розуміння сутності теорії "медіанного виборця" розглянемо аналогію з теорією розташування виробництва, яку використовує Е. Даунс. Наприклад, вулиця, де на однаковій відстані розташовано 100 будинків. Майбутньому підприємцю, який займається торгівлею, доцільно вибрати "медіанну" позицію для свого магазину на цій вулиці. Найкраща позиція розміщення магазину — будинок № 50. Якщо його конкурент розташує магазин у будинку № 51, ринок поділиться на дві рівні частини: 1) № 1—50, яку обслуговуватиме перший підприємець; 2) №51—100 — другий (передбачається, що в магазинах продають ідентичні товари і єдиний критерій вибору магазинів для покупців полягає в його віддаленості від місця проживання). Але якщо припустити, що перший підприємець ухилився від "медіанної стратегії" (розмістив магазин у будинку № 20), то другий її притримуватиме. Як результат, перший підприємець опиниться у невигідному становищі, оскільки його покупцями будуть жителі будинків № 1—ЗО, а всі решта будуть ходити за товаром до його конкурента.

Перенесемо цю аналогію на рис. 12.8. Якщо загальна кількість благ = 100, а "медіанна" = 50, то партії 1 доцільно заявити передвиборчу платформу, яка орієнтована на надання 50 одиниць суспільних благ, а партії 2 доцільно анонсувати надання 51 одиниці суспільного блага. Тоді партія 1 отримує кількість голосів, які відповідають площі фігури ОМQ*, а число голосів, отриманих партією 2, буде подано площею фігури Q*МО1 Відхилення від орієнтації на медіанного виборця веде до втрати голосів. Якщо партія 1 анонсує надання кількості суспільного блага Q2, то її позиція стане привабливішою лише для тих виборців, які віддають перевагу виробництва суспільного блага не більше кількості Q3. Таким чином, партія 2 отримає кількість голосів, які відповідають площі фігури Q3LMQ1 тоді як кількість голосів отриманих партією 1, буде значно менше, тобто буде відповідати площі фігури OKLQ3. (Аналогічно принцип справедливості і для прийняття рішень в умовах прямої демократії. При описанні розподілу переваг найбільші шанси бути прийнятим має варіант рішення, яке підтримується "медіанними" учасниками голосування.)

Як бачимо із графіка, справедливість теореми про "медіанного виборця" залежить від специфічної форми розподілу переваг виборців. На рис. 12.9 зображено випадок розподілу, коли в наданні суспільних благ, які розглядаються, так чи інакше зацікавлені усі виборці. Проте, коли суспільні блага для однієї групи виборців є одночасно антиблагом для іншої, виникає більш складна ситуація.

Рис. 12.9. Бімодальний розподіл переваг

Наприклад, місто А має проект будівництва порту, фінансування якого передбачається здійснювати за рахунок вилучення додаткового податку з усього населення країни. Для жителів цього міста це безумовно суспільне благо, тоді як жителі міста В, де уже є торговий порт, згодні підтримати будівництво пасажирського порту у місті А, будівництво ж там торгового порту буде для них антиблагом (оскільки новий порт становить конкуренцію їх власному).

Згідно з даними рис. 12.9 жителі міста В зацікавлені у будівництві пасажирського порту в місті А, витрати на який становлять R1 . Жителі міста А, навпаки, зацікавлені у спорудженні торгового порту (рівень витрат R2). Цілям максимізації кількості голосів виборців відповідає анонсування саме модальних обсягів надання суспільних благ, тоді як позиція "медіанного виборця" R не приваблива для однієї з партій.

Подібний розподіл називають бімодальним. ("Мода" у статистиці — значення досліджуваної ознаки, що трапляється у більшості випадків). Оптимальні позиції партії за бімодального розподілу відповідають не "медіанній" позиції R, яка не забезпечує максимізації голосів, а модальним позиціям R1 і R2. У нашому випадку перевагу матиме партія, котра анонсує обсяг витрат R2 (наприклад, партія 2). Водночас у партії-конкурента (партія 1) немає стимулів анонсувати позицію, що відрізняється від R1 оскільки у протилежному разі в боротьбу може втрутитися нова партія, яка витіснить партію 1 з лідерів.

Слід зазначити, що така обставина має значення, якщо виграш партії (наприклад, кількість одержаних місць у парламенті) пропорційний кількості отриманих голосів. Коли діє принцип "переможець отримує все" (наприклад, під час вибору кандидата на місце у парламенті або президентську посаду), багато залежить від конкретної процедури голосування (вибори відбуваються в один чи два тури, які потрібні для перемоги та ін.). Проте чинним залишається правило про орієнтації на модальну позицію (як і у випадку, коли розподіл переваг виборців є унімодальним, але асиметричним). У загальнішому вигляді — при полімодальному розподілі переваг виборців — за підтримку виборців конкуруватимуть стільки партій, скільки локальних максимумів має функція розподілу переваг членів суспільства.

Таку модель ускладнює врахування кількості суб'єктів, які беруть участь у розробці рішень, а також мотивів їх поведінки. Власне формування політичних рішень моделюється у ринкових термінах, з цією метою у розгляд вводять категорію політичних ринків. Об'єктом їх обміну є заходи економічної політики і фактори політичної підтримки (голоси виборців, внески у передвиборні фонди, інші трансфертні ресурси (у тому числі й хабарі) та ін.); суб'єктами — виборці, члени груп тиску, політики і чиновники (суб'єкти прийняття політичних рішень). Схематично взаємодії між ними подано на рис. 12.10.

Рис. 12.10. Схема взаємодій суб'єктів політичного ринку

Відповідно до даних, поданих на рис. 12.10, у демократичній системі виборці делегують повноваження прийняття рішень про проведення економічних заходів політикам (1). Частину рішень політики ухвалюють самостійно, впливаючи таким чином на добробут виборців (2), а частину делегують чиновникам (3), від рішення яких також залежить добробут виборців (4). У свою чергу, групи тиску впливають на рішення політиків і чиновників, надаючи їм специфічну підтримку (зв'язки 5 і 6) з метою здійснення вигідних для них заходів (зв'язки 7 і 8). До складнішої структури зв'язків належать також заходи, пов'язані з політичною рекламою, що здійснюють політики і групи тиску з метою впливу на позицію виборців (зв'язки 9 і 10).

За соціальним статусом до складу групи тиску переважно входять економічні суб'єкти, які об'єднані загальними інтересами і здатні ефективно впливати на процес прийняття політичних рішень. її дії тим більш значущіші, чим менше у ній "безбілетників'9. Для такої групи заходи економічної політики, що сприяють збільшенню добробуту її членів, є суспільним благом. Чим чисельніша група і чим менші виграші окремих її членів, тим нижчий у них стимул брати участь у витратах лобіювання вигідних для групи заходів. Наприклад, розглянемо дві групи людей — споживачі і виробники взуття. Введення мита на імпорт взуття призведе до програшу обох груп. Але для першої вони будуть занадто малими, щоб об'єднуватись у групу тиску з метою лобіювання введення мита; для другої введення мита передбачає значний виграш, причому чисельність їх набагато менша. Об'єднуючись у групу тиску, виробники здійснюють лобіювання, частіше всього пов'язане з трансфертами ресурсів на користь суб'єктів ухвалення політичних рішень. Завдяки цьому в демократичному суспільстві можуть проводити заходи економічної політики, що суперечать інтересам основних виборців, але вигідні для впливової групи тиску. У разі протистояння двох груп (наприклад, виробники оснащення, котрі заінтересовані у підвищенні на нього імпортного мита, і представники галузей, які використовують це оснащення), найбільші шанси здійснити вигідний курс економічної політики має та група, яка може мобілізувати більший обсяг ресурсів для лобіювання; він, у свою чергу, залежить від ресурсного потенціалу членів групи, котрі очікують вигід ступеня вияву в групі "проблем безбілетників".

Стосовно політиків, то додатковим фактором їх перемоги на виборах стає величина внесків у їх передвиборні фонди, які надають групи тиску в обмін на обіцянку проводити вигідний для них курс економічної політики.

Чиновники — це суб'єкти прийняття політичних рішень, яким політики делегують частину повноважень у конкретних сферах діяльності. Основою такого делегування є намагання використати вигоди спеціалізації, пов'язані з тим, що розв'язанням специфічних проблем займаються компетентні співробітники державних органів. При цьому виникає "проблема довірювача-агента" — політики делегують чиновникам частину своїх повноважень, але мають обмежені можливості контролювати їх діяльність. У межах концепції, запропонованої У. Нісканеном, йдеться про те, що виробнича функція державного агентства (тобто характер перетворень фінансових ресурсів, які отримує агентство, у результаті його діяльності) відома тільки керівництву агентства. Таке становище зумовлене тим, що наслідки діяльності агентства часто мають "всеосяжний" характер (постанови, доповідні записки та ін.). Водночас передбачається, що добробут чиновників залежить від величини бюджету агентства: це дає змогу збільшити винагороди, підвищити посадовий статус, поліпшити репутацію та ін. Чиновникам на практиці вдається суттєво завищувати бюджети агентств порівняно з рівнем, який справді потрібний для виконання їхніх функцій. Такі аргументи відіграють істотну роль в обґрунтуванні тези про порівняльну неефективність надання суспільних благ державними органами. їх поділяє переважна більшість прихильників теорії суспільного вибору.

У законодавчому органі України також представлені найрізноманітніші інтереси, однак лише не багато з них користується автоматичною підтримкою більшості членів. Припустимо, що головною метою законодавців є їх власне переобрання, і що проведення відповідної політики підвищує їх шанси на переобрання. Тоді вони можуть отримати виграш, обмінюючись голосами: законодавець шукає колег, які голосуватимуть за законопроекти, що матимуть найбільший позитивний вплив на його шанси бути знову обраним, в обмін на його голос у підтримку тих законопроектів, що мінімально негативно впливатимуть на його шанси.

Трансакційні витрати, пов'язані з обміном голосів, досить високі. Основними причинами цього є:

1) на відміну від торгівців на ринку товарів і послуг законодавці не покладаються на третю сторону, яка примушує виконувати укладені між ними угоди. Законодавця А, який не дотримався обіцянки і проголосував за законопроект законодавця В (в обмін на відповідну послугу), не можна притягти до суду за порушення контракту;

2) законодавці можуть домовитися підтримувати політику один одного, але голосування за їх проектами не обов'язково відбувається в один і той самий час. Законодавець А може проголосувати за законопроект В, а В відмовитися віддячити його через декілька тижнів або місяців, коли законопроект А поставлять на голосування;

3) перш ніж законопроект А поставлять на голосування може відбутися багато змін, наприклад, зміняться переваги виборців, в інтересах яких подавали певний законопроект, або складається інша політична ситуація. Щоб зберегти шанси на перевибори, законодавцеві А потрібно внести поправки у свій законопроект або у зв'язку з новими обставинами у В з'являться збуджувальні мотиви просити внести зміни у цей законопроект. У будь-якому разі унаслідок асиметрії інформації кожному із законодавців важко судити, чи є поведінка іншого опортуністичною, чи це щира реакція на зміни обставин. Високі трансакційні витрати перешкоджають укладанню нових контрактів, що передбачають усі непередбачені обставини; і роль повторної гри, і репутація як чинник, котрий сприяє виконанню домовленостей, виявляються порушеними;

4) у законодавців А і В можуть збігтися в часі електоральні вигоди (переваги) як наслідок їх програм. Програма А, можливо, передбачає будівництво дамб і мостів, а програма В — формування нового органу управління. Після того як дамби і мости споруджені, законодавець А може вступати в нову коаліцію та голосувати за законопроект, що ліквідовує орган управління, запропонований В, позбавляючи останнього майбутніх вигід.

Високі трансакційні витрати впливають на масштаби обміну голосами. На практиці це вирішується шляхом формування довгострокових коаліцій. Трансакційні витрати, пов'язані з торгівлею між законодавцями, можна зменшити за допомогою представництва партій у законодавчому органі. На практиці сильна система комітетів може бути субститутом сильних політичних партій і партійної дисципліни. Процес забезпечення дотримання угод шляхом чинника репутації та багаторазових ділових контактів ефективніший для політичних партій, ніж для окремих законодавців, але за умови, що ці партії контролюють доступ своїх членів до політичних ресурсів.

Під час вивчення поведінки виборців з'ясовано, що з погляду прихильників моделі раціонального вибору вони братимуть участь у голосуванні лише в тому випадку, якщо очікувані вигоди перевищать при цьому очікувані витрати. Обсяг очікуваних вигод дорівнює добробуту, який отримає виборець у разі перемоги партії, анонсуючої найсприятливіший для нього курс економічної політики, на вірогідність того, що саме голос цього виборця матиме вирішальний вплив на результати виборів (додатковим множником може бути суб'єктивна оцінка виборців вірогідності того, що партія виконуватиме свої обіцянки). Оскільки вірогідність "подати вирішальний голос" у більшості випадків надто мала, величина очікуваних вигод також стає незначною. Водночас витрати на участь у голосуванні цілком відчутні (втрата часу, витрати на проїзд до виборчого округу, у низці країн витрати на реєстрацію виборців). Отже, раціональною стратегією є стратегія раціонального абсентизму (відмова від участі у виборах). У зв'язку з цим передбачається, що виборці відмовляться нести витрати, пов'язані з придбанням інформації про позиції конкретних партій (стратегія раціонального обскурантизму, або раціонального невідання).

У теорії суспільного вибору не має чіткої відповіді на запитання, чому виборці все-таки беруть участь у виборах. Наявні гіпотези зводяться до ролі ідеологічних переваг, комплексу "уболівальника", який підтримує різні партії без особливих політичних переконань зі "спортивного інтересу", або бажання виборців залишати незмінною власне демократичну систему. Одночасно модель раціонального вибору дає змогу зробити емпіричні верифіковані прогнози стосовно того, що активність виборців зростатиме у зв'язку зі:

1) збільшенням "виборчого диференціала" (тобто оцінки перевищення вигод, пов'язаних із перемогою найпривабливіших для виборців політичних сил, над вигодами, пов'язаними з перемогою переважаючої за ступенем привабливості сили);

2) зростанням невизначеності результатів виборів, що підвищує шанси виборця впливати на них;

3) зменшенням витрат на голосування (пов'язані, наприклад, із проведенням виборів у спеціально призначені для цього вихідні дні).

Крім того, маючи уявлення про раціональний обскурантизм виборців, можна пояснити високу ефективність заходів політичної реклами: в умовах, коли виборці не зацікавлені у самостійному пошукові інформації, пов'язаної з витратами, важливе значення має інформація, яку вони отримали безкоштовно.