Інтелектуальна власність - Базилевич В.Д. - 4.3. Форми і види власності

Традиційне розуміння власності як економічної категорії є вираженням відносин присвоєння засобів виробництва і створюваних за їх допомогою матеріальних благ у процесі їх виробництва, розподілу, обміну і споживання. Тут фіксується увага на тому, що факт належності матеріальних благ суб'єкту повинен визнаватися не тільки ним самим, а й іншими суб'єктами, тому виникає право власності як суспільне відношення. Позиція, згідно з якою у власності вбачається лише відношення людини до речі підкреслює онтологічний момент, тобто розглядає відношення власності як відображення реальної взаємодії власника з його майном.

Одне з перших визначень власності подане в кодексі імператора Юстиніана (V ст.) "Римське право", де власність розглядається як право володіння, користування і розпоряджання майном. У цьому визначенні слова "право" і "володіння" виражають більш пізнє марксистське розуміння власності (оскільки відображають суспільний характер присвоєння), а слова "користування" і "розпорядження" — західне розуміння цієї категорії.

Характерною рисою марксистського розуміння власності було підкреслення примату економічного змісту (економічної природи) власності над її юридичною формою, а також глибинної основи власності як відношення між людьми на відміну від відношення людини до речі. Якщо розглядати право власності як встановлення законом правил, які визначають, якими речами може користуватися або розпоряджатися та чи інша особа, а також умови, за яких таке користування або розпорядження може бути здійснено, то вона виступає як юридична категорія.

Власність як категорія існує незалежно від волі та свідомості людей. Ще в законах Клісфена (509 р. до. н. е.) і Солона (594 р. до. н. е.) зазначалося, що закони не створюють відносин власності, а лише закріплюють ті відносини, котрі фактично склалися в суспільстві. А тому потрібно розрізняти економічну і юридичну категорії власності. Як юридична категорія власність є суб'єктивним тлумаченням об'єктивно існуючих відносин присвоєння, результатом суспільної потреби закріпити те, що вже склалося на практиці, у специфічно регулятивній формі суспільної свідомості.

Відносини власності є об'єктивно-суб'єктивними відносинами, де об'єктом виступають матеріальні умови виробництва і життя людини (засоби виробництва і робоча сила), а також результати виробництва (матеріальні блага і послуги), а суб'єктами — людина, спільноти, асоціації, трудові колективи, представники держави. Власність на матеріальні умови виробництва і власність на робочу силу забезпечує рівність факторів виробництва в ринковій економіці в тому розумінні, що вони не можуть існувати один без одного в процесі виробництва.

Відповідно до марксизму, визначальними порівняно з власністю на предмети споживання є відносини власності на засоби виробництва, оскільки останні визначають мету, характер суспільного виробництва, соціально-економічну структуру суспільства, взаємовідносини між соціальними групами і класами. Відносини власності охоплюють процеси присвоєння, відчуження, користування, володіння і розпорядження факторами виробництва та продуктами праці, стратегію і тактику розвитку виробництва, напрями використання засобів, вибору форм організації праці та виробництва, а також контролю за ними. Власність тісно пов'язана з економічною владою. Іншими словами, управління виробництвом є функцією власності, однією з її обов'язкових сторін. Як правило, керує виробництвом (і державою) той, хто є власником засобів виробництва. Власність є одним із ключових (хоч і не єдиним) елементів економічної влади — її джерелом.

Головним, визначальним у змісті власності є присвоєння, яке є відчуженням об'єкта власності суб'єктом від інших суб'єктів. Від власності як певної форми присвоєння і відчуження потрібно відрізняти володіння, користування і розпорядження. Підприємець у ринковій економіці може не бути власником, але обов'язково повинен мати права володіння, користування і розпорядження — тріаду повноважень власності. Власність — це ціле, а її елементами (частинами цілого) є володіння, користування і розпорядження. Зв'язок між цими елементами такий: розпорядження визначається користуванням, користування визначається володінням, володіння визначається формами власності. Вони перебувають у постійному розвитку. В міру розвитку цивілізації змінювалися й відносини власності, набуваючи різноманітних форм. Серед них найбільш важливою і дискусійною є приватна власність. Вона забезпечується системою правового захисту.

Відповідно до економічної теорії прав власності, не ресурс (засоби виробництва або робоча сила) сам по собі є власністю, а "пучок" прав з використання ресурсу. У витоків теорії прав власності перебувають два відомих американських економісти — Р. Коуз і А. Алчіан. Надалі в розробці цієї теорії брали участь І. Барцель, Г. Беккер, Д. Норт, Н. Ченг та ін.

Повний "пучок прав" складається з низки встановлених елементів: права володіння, тобто права виключного фізичного контролю над благами; права використання, тобто права застосування корисних властивостей благ для себе; права управління, тобто права вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ; права на прибуток, тобто права володіти результатами від використання благ; права суверена, тобто права на відчуження, споживання, зміну або знищення блага; права на безпеку, тобто права на захист від експропріації благ і від завдання шкоди з боку зовнішнього середовища; права на передачу благ у спадщину; права на безстрокове володіння благом; заборони на використання способів, які завдають шкоду зовнішньому середовищу; права на можливість стягнення блага на погашення боргу; права на існування процедур та інститутів, які забезпечують встановлення порушених прав володіння.

Якщо мозок і час сучасної економічної людини звільняють­ся, до певної міри, від тягаря турботи про раціональну органі­зацію виробництва, то вивільняється енергія, котра може бути використана для решти діяльності капіталістичного під­приємця, тобто для його купівельної, добувальницької діяль­ності в більш тісному значенні цього слова. / тепер справа йде про те, щоб констатувати, що ця, спрямована на добування у вузькому розумінні й на розвиток до організації справи, енер­гія надзвичайно посилюється завдяки ряду обставин, котрі веде за собою хід капіталістичного розвитку. А тим самим і викликається та величезна напруга, котру ми спостерігаємо як спеціальну ознаку сучасного господарського життя — душі сучасної економічної людини (адже в чому ж інакше виявляє себе господарське життя).

В. Зомбарт

Права власності розуміються як санкціоновані суспільством (законами держави, традиціями, звичаями, розпорядженнями адміністрації тощо) поведінкові відносини між людьми, котрі виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їх використання. Відносини власності в цій теорії виводяться з обмеженості ресурсів; без будь-якої передумови рідкісності безглуздо говорити про власність. Тому відносини власності — це система вилучень з доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Якщо немає виключень із доступу до ресурсів, отже, вони нічиї, нікому не належать або — що одне і те саме — належать всім, оскільки є вільний доступ до них. Згідно з цією теорією такі ресурси не становлять об'єкта власності. Виключити інших з вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них. Сенс і мета специфікації — створити умови для набуття прав власності тими, хто цінує їх більше, хто здатен отримати з них більшу користь.

Основу ринкових відносин, як здебільшого стверджується, становить насамперед приватна власність, на якій, власне, формується інтелектуальна власність. Адже вона, як і приватна власність, розуміється як власність окремих осіб або індивідуальна власність. Однак світовий досвід доводить, що розвинута ринкова економіка, цивілізований ринок спираються на поліморфізм власності. І пояснюють це тим, що основою, "душею" ринку є конкуренція, котра вимагає великої кількості ринкових суб'єктів. Останні функціонують на основі різних форм власності, існування яких зумовлене рівнем розвитку виробничих сил, ступенем усуспільнення виробництва. Сам ринок байдужий до форм власності. Але він не байдужий до того, наскільки самостійні ринкові суб'єкти і наскільки вони вільні у своїй господарській діяльності (в рамках закону), не байдужий до умов конкуренції.

Поліморфізм власності — це наявність її найрізноманітніших форм. Але найбільше значення і поширення мають державна і приватна власність. Жодна сучасна економічна теорія, навіть якщо вона радикально відстоює принципи невтручання держави в ринкове господарство, конкуренцію тощо, не заперечує державної власності. В сучасному світі немає жодної країни, де б держава активно не займалася господарською діяльністю. В країнах з розвиненою ринковою економікою за допомогою податків централізується і перерозподіляється державою від 1/3 (США, Японія) до 50 % (Швеція) валового національного продукту. В західних країнах частка держави в основних фондах становить від 7 до 30 % і більше.

Базою застосування державної форми власності є ті форми економіки, в яких об'єктивно велика потреба в прямому централізованому управлінні, здійсненні державних інвестицій, в яких орієнтація на прибуток не є критерієм, достатнім для функціонування в громадських інтересах. Сюди належать такі види діяльності, які виникли в процесі розвитку суспільних виробничих сил, котрі можуть функціонувати як спільні (як єдине ціле), завдяки чому об'єктивно утворюється державна форма управління ними та їх матеріальною основою (засоби масової інформації, соціальна і виробнича структура, екологічний захист, фундаментальна наука і науковомісткі виробництва. Державна форма власності виникає і за необхідності державної допомоги для санації збанкрутілих недержавних підприємств. Відбувається це на основі націоналізації фактично збиткових підприємств, санації їх за допомогою державних засобів і наступної реприватизації.

Досвід світової практики показує, що державна власність може бути і ефективною, оскільки має певні переваги порівняно з іншими формами власності, зумовлені її функціями: здатністю здійснювати макрорегулювання, формувати стратегію економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізувати структуру національної економіки за критерієм максималізації підсумку інтересів.

Водночас, незалежно від економічного і соціального ладу державна власність більшості випадків функціонує з меншою ефективністю, ніж інші форми. Це пов'язано з розвитком державної власності у сферах, де можливості ринку обмежені й знижується мотивація до праці. Разом із тим ефективність державної власності може зменшуватися і в галузях з ринком, що нормально функціонує внаслідок знеособленості власника і втрати підприємством ринкової орієнтації. Переважання державної форми власності в економіці країни призводить до виникнення державної монополії, котра шкідлива для розвитку економіки, споживача, населення і надзвичайно корисна для виробника. Державне підприємство виступає як монополіст. У результаті такого становища виникають нав'язування споживачу вигідного для виробника асортименту, заниження якості товару, скорочення виробництва, виникнення дефіциту продукції, незадоволений масовий попит тощо. Коли ми говоримо про негативний вплив тотального впливу держави на економіку, то йдеться не про усунення державної власності, а про усунення її монопольного становища.

Необхідно відзначити наявність у ринковій економіці колективної (групової) власності, репрезентованої насамперед у вигляді кооперативної власності, а також акціонерної власності та власності сумісних, змішаних підприємств. Кооперативна форма власності дуже поширена в більшості країн світу. За оцінками, у світі діє близько 1 млн кооперативних організацій, більше ніж 120 їх видів і різновидів, а об'єднують вони 600 млн людей. Перші кооперативи виникли в 1880— 1885 p.: з переробки і збуту сільськогосподарської продукції — в Данії і Швеції, з вироблення добрив і сільськогосподарських знарядь — у Нідерландах і Франції. Через 100 років у 20 країнах на частку кооперативів припадало 60 % збуту сільгосппродукції. Нині в Японії вони реалізують більше 90 % товарної продукції аграрного сектору, в Нідерландах — 60—65, Німеччині, Франції, Іспанії — 50—52, СІНА, Великій Британії, Італії, Бельгії — 30 %. Створено міжнародну організацію "Міжнародний кооперативний альянс", яка об'єднує сьогодні 370 млн кооператорів в усьому світі.

Одні шукають блага або життя у владі, другі — в науці, тре­ті — в сластолюбстві. Ті ж люди, котрі дійсно близькі до свого блага, розуміють, що воно не може бути в тому, чим володіти можуть тільки деякі люди, а не всі. Вони розуміють, що істин­не благо людини таке, що ним можуть володіти всі люди ра­зом, без поділу і без заздрості; воно таке, що ніхто не може втратити його, якщо він сам того не захоче.

Б. Паскаль

У зв'язку зі своєю специфікою кооперативна форма в умовах ринкової економіки має вищий, ніж державна власність, потенціал, що зумовлює її переваги (зв'язок оплати праці з кінцевими результатами діяльності підприємства, самофінансування, демократичні форми управління і більш сильна мотивація до праці).

Історично і логічно первісними принципами кооперативної власності є; пайова основа формування фондів і коштів кооперативних підприємств; участь членів кооперативу в його діяльності своєю працею; право входження і виходу з поверненням майна. Кооперативна форма власності — це колективна форма власності, яка не втратила індивідуалізму, що виявляє себе у зв'язку доходу з індивідуальним внеском (паєм). Звідси її більш сильний мотиваційний потенціал.

Різновидом колективної форми власності є акціонерна власність, яка виникає на основі добровільного об'єднання грошових засобів різних прошарків населення. В межах індивідуального пакета акцій акціонер отримує свободу самостійно приймати рішення, здійснюючи тим самим відповідний вплив на перспективи розвитку цього підприємства. Акціонерна власність успадковувала приватну власність, не руйнуючи, а поступово перетворюючи її. Акціонерна власність — найбільш гнучка, досконала і відповідна суспільному виробництву. Вона за способом виникнення і функціонування є суспільною формою власності, одночасно будучи й індивідуальною. В цьому її перевага й утвердженість.

У країнах Заходу (якщо виключити малий бізнес і сільське господарство) акціонерна власність стала мало не всезагальною — нею охоплено майже 80 % основних фондів і продукції, що виробляється. Досить часто державні підприємства там рідкість. Вони як правило функціонують в акціонерній формі, але вважаються державними, тому що держава володіє контрольним пакетом акцій. Отже, державна власність розвивається в напрямку індивідуалізації власності, а приватна власність — в напрямку суспільних форм привласнення.

В економічній літературі крім основних форм власності виділяють інші похідні форми, такі як власність суспільних організацій, асоціацій, товариств, церкви тощо, сімейна власність. Особливе місце займає інтелектуальна форма власності, котра становить присвоєння знань, обмін науковою інформацією, культурою, мистецтвом, винаходами.

Можна говорити про систему форм власності. Родовою ознакою будь-якою формою власності є її індивідуалізація, котра є основою двох найважливіших функцій власності як суттєвого досягнення економічної цивілізації: а) власність визначає і фіксує виключну належність певних предметів тим чи іншим особам, групам (немає "нічийної" власності); б) власність породжує не тільки інтерес до актуального використання засобів виробництва, а й відповідність за їхню долю, за їх ефективне використання.

Величезне практичне значення мають економічні форми реалізації власності, до яких належать: доходи у вигляді прибутку, ренти, заробітної плати, процента; система економічних інтересів; кінцеві народногосподарські результати — задоволення потреб членів суспільства, зростання добробуту народу.