Інтелектуальна власність - Базилевич В.Д. - 10.2. Міжнародне співробітництво у сфері патентного права

Інтернаціоналізацію правової охорони промислової власності започаткувала Паризька конвенція про охорону промислової власності (20 березня 1883 p.), яка заснувала Союз із промислової власності. Метою Конвенції стала гармонізація законодавства щодо промислової власності на міжнародному рівні, створення умов, які полегшують громадянам та організаціям окремих держав придбання та захист прав на об'єкти промислової власності.

Необхідність укладення міжнародної угоди щодо захисту промислової власності стала очевидною, коли уряд Австро-Угорської імперії запропонував іншим країнам взяти участь у міжнародній виставці винаходів у Відні в 1873 р. З'ясувалось, що багато іноземних винахідників відмовились від участі у виставці внаслідок неадекватної правової охорони, яка нада­валась експонатам.

Внаслідок цього в Австрії був прийнятий закон, який нада­вав тимчасову охорону для всіх іноземців, які представили свої винаходи, товарні знаки, промислові зразки тощо, а та­кож був скликаний Віденський конгрес із патентних реформ.

У 1878 р. у Парижі відбувся Міжнародний конгрес з про­мислової власності, в рішеннях якого йшлося про необхід­ність скликання міжнародної (дипломатичної) конференції щодо визначення основ уніфікованого законодавства у сфері промислової власності. Наступним кроком стало проведення в 1880 р. у Парижі Міжнародної конференції, яка прийняла проект конвенції з охорони промислової власності.

У 1883 р. у Парижі відбулася нова Дипломатична конфе­ренція, яка завершилась прийняттям та підписанням 11 краї­нами Паризької конвенції про охорону промислової влас­ності.

До кінця XIX ст. кількість країн — членів цієї конвенції зрос­ла до 19. Після підписання в 1883 р. Паризька конвенція час від часу переглядалась (у Римі в 1886 р., у Мадриді в 1890 і 1891 pp., у Брюсселі в 189711900 pp., у Вашингтоні в 1911 p., у Гаазі в 1925р., у Лондоні в 1934 р., у Лісабоні в 1958 р., у Стокгольмі в 1967 р., у Женеві в 1980 р., 1982 та 1984 рр., у Найробі в 1981 р. тощо).

За винятком актів, прийнятих на конференціях Із перегляду Паризької конвенції в Брюсселі та Вашингтоні, які втратили чинність, усі попередні акти продовжують діяти. Водночас найбільша кількість країн є на сьогодні прихильниками остан­нього, Стокгольмського акта 1970 р.

Пізніше було підписано ще п'ять спеціальних угод, які роз­винули ідеї та принципи Паризької конвенції, зокрема:

— Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків (1891);

— Мадридську угоду щодо недопущення фальшивих або таких, що можуть ввести в оману, позначень товарів (1891);

— Гаазька угода про міжнародне депонування промисло­вих зразків (1925);

— Ніццьку угоду про міжнародну класифікацію товарів і послуг метою реєстрації знаків (1957);

— Лісабонську угоду про охорону найменування місць походження та їх міжнародну реєстрацію (1958).

Станом на 24 вересня 2004 р. учасницями Паризької кон­венції є 168 держав. Україна приєдналась до Паризької кон­венції у грудні 1991 р.

Паризька конвенція про охорону промислової власності включає чотири групи положень: положення щодо національного режиму, які передбачають, що члени Конвенції забезпечують представникам інших країн-учасниць таку ж охорону промислової власності, яку надають власним громадянам; положення щодо права пріоритету, згідно з якими формальна заявка на право промислової власності, зареєстрована заявником в одній із країн-учасниць, дає підставу цьому заявникові протягом встановленого періоду часу подавати заявку про таку ж охорону у всіх інших країнах-учасницях; положення щодо загальних правил у сфері охорони та захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності, якими країни — учасниці Угоди повинні керуватись у своїй законотворчій діяльності; положення щодо інституційного оформлення та реалізації основних ідей Конвенції.

Найважливіші принципи Паризької конвенції такі: — принцип національного режиму, який передбачає, що кожна з країн — учасниць Угоди зобов'язана надавати громадянам інших країн — членів Союзу таку саму охорону, яку ця країна надає власним громадянам. Зазначений принцип поширюється також і на тих осіб, які не є громадянами країн-членів Союзу, але мають постійне місце проживання або торговельне чи промислове підприємство у країні-члені; принцип конвенціонального пріоритету, згідно з яким заявка, подана в одній із країн-членів Паризького Союзу, надає заявникові право подати такі ж заявки (протягом 6—12 міс. від дати подання першої заявки) до будь-якої країни — учасниці Угоди. Ці заявки розглядаються як пріоритетні, так, ніби вони подані в один день з першою заявкою.

Необхідність впровадження останнього принципу зумовлена тим, що об'єкти промислової власності, запатентовані в одній країні, не стають автоматично патентоспроможними в інших країнах. Право конвенціонального пріоритету дає змогу здійснювати комерційну розробку об'єкта промислової власності відразу після подання заявки у своїй країні, оскільки особа, яка подала заявку в одній із держав — членів Союзу, користується у всіх інших країнах пріоритетом, що розраховується з моменту подачі заявки в першій країні.

Відносно охорони промислової власності громадяни кож­ної країни Союзу користуються в усіх інших країнах Союзу тими ж привілеями, що надаються тепер чи будуть надава­тись згодом відповідними законами власним громадянам, не обмежуючи при цьому прав, спеціально передбачених цією Конвенцією. Виходячи з цього, їхні права будуть охоронятися так само, як і права громадян цієї країни, і вони будуть ко­ристуватися тими ж законними засобами захисту від будь-якого посягання на їхні права, якщо при цьому дотримуються умови та формальності, приписувані власним громадянам.

Паризька конвенція про захист

промислової власності

Слід зазначити, що Паризька конвенція не ліквідує територіальний характер прав патентовласника, оскільки не передбачає впровадження міжнародного патенту та не зобов'язує країни-учасниці до взаємного визнання виданих ними патентів. Водночас ст. 6 Конвенції регламентує видачу Євразійським патентним відомством так званого євразійського патенту на винахід за умов дотримання вимог щодо новизни, винахідницького рівня та можливостей промислового застосування. Відповідна заявка розглядається міжнародною комісією, яка приймає рішення щодо видачі патенту, максимальний термін дії якого становить 20 років. Євразійський патент діє на території країн — учасниць Союзу з дати його опублікування, плата за його підтримку встановлюється у кожній державі окремо. Водночас відмова Європейського патентного відомства у видачі патенту не позбавляє заявника можливості отримати патент у будь-якій країні — учасниці Паризької угоди.

Розвиток міжнародної патентної системи у XX ст. був підпорядкований довгостроковій меті забезпечення ефективних механізмів регулювання міжнародних відносин у сфері інтелектуальної власності шляхом запровадження простих, своєчасних і надійних процедур охорони й захисту прав інтелектуальної власності, створення стимулів для інновацій, міжнародного ліцензування, комерційних угод та інших способів поширення нових знань, інформації, технологій.

Важливим етапом на цьому шляху стало підписання представниками 50 країн у Вашингтоні у 1970 р. Договору про патентну кооперацію (РСТ — Patent Cooperation Treaty), який набрав чинності 24 січня 1978 р. і сприяв міжнародному співробітництву щодо подання патентних заявок, пошуку та проведення експертизи, а також поширення технічної інформації, що міститься в заявках. На сьогодні Договір РСТ є наріжним каменем міжнародної патентної системи. Країни, що приєдналися до цієї системи, мають можливість шляхом подання однієї патентної заявки за процедурою РСТ одержати патентну охорону в 126 країнах — учасницях цієї системи. З лютого 2004 р. ВОІВ запроваджені нові послуги, які дозволяють здійснювати подання заявок в електронній формі, водночас скорочено розмір мит у рамках РСТ.

Важливо також наголосити, що система РСТ забезпечує аналітиків великим банком цінної технічної інформації, корисної для стратегічного прогнозування.

З появою системи РСТ процедура видачі патентів стала поділятись на два етапи — національний та міжнародний.

Національний етап передбачає видачу патенту національним патентним відомством відповідно до національного законодавства та процедур.

Міжнародний етап передбачає: встановлення міжнародної системи подання лише однієї заявки в одне патентне відомство однією мовою; проведення формальної експертизи міжнародної заявки цим патентним відомством; проведення міжнародного пошуку та написання відповідного звіту, який доводиться до відома заявника, а згодом публікується; централізовану публікацію міжнародних заявок, міжнародних звітів про пошук тощо; у деяких випадках міжнародну попередню експертизу.

Система РСТ створює вагомі переваги для патентних відомств (зменшення навантаження персоналу), заявників (зниження витрат і зростання поінформованості) та національної економіки в цілому (створення сприятливих умов для придбання нових технологій, залучення іноземних інвестицій тощо). За даними ВОІВ, в останні роки кількість міжнародних патентних заявок, поданих із використанням Договору про патентну кооперацію, перевищує 110 тис При цьому лідерами у патентуванні винаходів е США (їх частка у загальній кількості заявок перевищує 35 %), Японія (16 %), Німеччина (12 %). Таким чином, на частку цих трьох країн припадає більше половини всіх заявок, поданих із використанням РСТ. Україна перебуває у четвертій десятці за кількістю поданих заявок, проте їх частка не перевищує 0,1 % від загальної кількості⁵.

1 червня 2000 р. у Женеві був підписаний Договір про патентне право (PLT — Patent Law Treaty), спрямований на спрощення та підвищення ефективності засобів отримання патентної охорони в різних країнах світу в інтересах зацікавлених суб'єктів відносин промислової власності. За словами Генерального директора ВОІВ Каміла Ідріса, "успішне виконання цілей, передбачених системою PLT є величезним кроком у більш масштабному процесі зменшення вартості патентування на міжнародному рівні" ⁶.

Важливою формою міжнародного співробітництва у сфері охорони інтелектуальної власності є діяльність регіональних міжнародних організацій. У 1973 р. була підписана Європейська (Мюнхенська) конвенція про видачу європейського патенту, згідно з якою розпочало роботу Європейське патентне відомство та було ухвалено рішення про видачу єдиного патенту, дійсного для всіх країн — членів Конвенції. Кожна країна — учасниця конвенції зобов'язалася створити: спеціальне відомство промислової власності, одним із завдань якого стало видання офіційного періодичного бюлетеня з прізвищами власників патентів та коротким описом запатентованих винаходів, репродукціями зареєстрованих товарних знаків, відомостей про промислові зразки тощо; центральне сховище для ознайомлення громадян з патентами на винаходи, промисловими зразками тощо.

Європейське патентне відомство (ЄПВ) приймає заявки, проводить експертизу та видає європейський патент на винахід, який діє 20 років від дати подання заявки і має силу національного патенту на території кожної із зазначених у заявці держав. Процедура патентування в ЄПВ є дорожчою порівняно з традиційним процесом патентування, однак має значні переваги, оскільки подання заявки однією мовою в одне патентне відомство через одного патентного повіреного може завершитись отриманням патенту, що діє на території всіх або кількох держав — учасниць Європейської патентної конвенції.

На сьогодні активно розвивається також міжнародне оформлення заявок за процедурою РСТ, згідно з якою заявки однієї країни, подані за цією процедурою, можуть діяти у всіх країнах, які приєдналися до Договору патентної кооперації. Якщо на початку 70-х років минулого століття до цього договору приєдналися лише 18 країн-засновниць, то тепер їх уже 123. Кожна з них гармонізувала своє інституційне середовище з метою узгодження міжнародного та національного рівнів подання заявки.

У 1994 р. у Москві була підписана Євразійська патентна конвенція, згідно з якою було створено Євразійське патентне відомство та ухвалено рішення про видачу єдиного патенту, що діє на території країн — учасниць Конвенції.

Міжнародне співробітництво у сфері охорони товарних знаків та знаків обслуговування було започатковане Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків, яка була затверджена 14 квітня 1891 р. Ця угода уможливила отримання правової охорони знаків у всіх країнах Мадридського союзу шляхом подання однієї типової заявки в Міжнародне бюро ВОІВ. Заявки на таку реєстрацію спочатку подаються у національні патентні відомства, а вже потім реєструються у Міжнародному бюро. Інформація про ці товарні знаки та знаки обслуговування друкується у періодичному журналі на основі Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків. Термін міжнародної реєстрації знаків для товарів і послуг — 20 років. Лише до кінця 1996 р. кількість чинних міжнародних реєстрацій становила 320 000. Дія кожної з цих реєстрацій поширювалась у середньому на 11 країн.

Оскільки в Мадридській угоді не брали участь деякі країни — визнані лідери у сфері товарних знаків (США, Велика Британія, Японія) в червні 1989 р. в Мадриді була проведена Дипломатична конференція, яка завершилась підписанням Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, який ліквідував труднощі щодо приєднання окремих держав до цієї угоди.

У 2004 р. у рамках системи міжнародної реєстрації товар­них знаків було подано 29 459 міжнародних заявок, що пере­вищило рівень 2003 р. на 23,5 %, в тому числі Німеччина — 5393 міжнародні заявки (18,3 %), Франція — 3503 (11,9 %), Італія — 2499(8,5 %), Бенілюкс — 2482(8,4 %), Швейцарія — 2133(7,2%), США — 1734(5,9%).

Поряд із країнами, що мають розвинені системи охорони прав інтелектуальної власності, значно активізували діяль­ність у сфері міжнародної реєстрації товарних знаків Китай (приріст —+115%) Австралія (+100,9 %), Республіка Корея (+86,8 %), Болгарія (+82,5 %), Японія (+75,6 %), Словенія (+64,8 %), Латвія (+62,7 %), Угорщина (+47,4 %), Австрія (+36,8 %), Туреччина (+36,4 %) та ін.

До кінця 2004 р. у Міжнародному реєстрі діяли близько 420 000 міжнародних реєстрацій товарних знаків, власника­ми яких були більш ніж 138 280різноманітних суб'єктів.

У 1958 р. була укладена Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження та їх міжнародну реєстрацію. Згідно з цією угодою найменування місць походження реєструються Міжнародним бюро ВОІВ у Женеві за заявками відповідних компетентних органів держав і доводяться до відома держав, що домовляються. Останні зобов'язуються охороняти зареєстровані у міжнародному порядку найменування доти, доки вони охороняються в країні походження.