Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності - Кириченко O.A. - Обмеження іноземних інвестицій

Іноземне інвестування зазвичай передбачає володіння активами іноземного підприємства (усіма або частиною активів). У результаті інвестування іноземна особа може одержати контроль над підприємством.

Питання про власність і контроль часто досить складні, особливо коли інвестиції переміщуються через кордон. Наприклад, центральний офіс підприємства, зареєстрованого в одній країні, може розміщуватися в іншій країні, а його акціонери (засновники) бути при цьому громадянами третьої країни. Визначити місце реєстрації підприємства звичайно неважко. Набагато складніше іноді встановити осіб, які володіють підприємством або контролюють його діяльність. Коли інвестор є власником усіх активів підприємства з іноземними інвестиціями, як правило, не виникає питання про те, хто є власником і хто здійснює контроль. Але в міру того як відсоток акцій, які перебувають у руках іноземних інвесторів, зменшується, складнішим стає питання про контроль.

Якщо у власності інвестора перебуває більше 50 % акцій, які дають право голосу, це означає, що підприємство є дочірнім стосовно інвестора і перебуває під його контролем. Якщо ж в руках інвестора перебуває половина акцій, важко з впевненістю сказати, хто контролює підприємство. Інвестор із 50 % акцій зазвичай не може контролювати підприємство, але може здійснювати контроль над підприємством. Усе залежить від того, наскільки інші акціонери підпадають під вплив цього інвестора. Коли у власності інвестора перебуває менше ніж 50 % акцій (у багатьох країнах іноземні інвестори не можуть мати у власності більш як 49 % в акцій підприємства), одержати контроль над підприємством можна в результаті продуманої політики у відносинах з іншими акціонерами.

У цьому розділі буде висвітлено основні правові проблеми, які можуть виникнути в результаті здійснення іноземного інвестування, насамперед щодо обмеження прав іноземних інвесторів. Вирішення багатьох із цих проблем тісно пов'язане з питаннями власності й контролю над іноземними інвестиціями.

Способи внесення іноземних інвестицій

Іноземні інвестиції здійснюються різними способами, серед яких, наприклад:

- створення дочірньої компанії за кордоном, створення спільних підприємств, придбання вже існуючого іноземного підприємства, внесення капіталу в іноземне підприємство, що вже існує;

- придбання нерухомості за кордоном;

- придбання цінних паперів, емітованих іноземною особою. Оскільки є багато різних способів інвестування, то і способи його регулювання теж можуть бути різними.

Обмеження іноземних інвестицій

Країни, що розвиваються. До початку 70-х років XX ст. було порівняно мало обмежень іноземного інвестування в країнах, що розвиваються. В 60-ті роки багато значних транснаціональних корпорацій розширювалися за рахунок нових підприємств або місцевих компаній. Придбання місцевих компаній викликало стурбованість і часто ворожість і, врешті-решт, призвело до того, що в багатьох країнах були прийняті закони, які регулюють іноземне інвестування. Закони про іноземне інвестування багатьох країн, що розвиваються, були схожі.

1. Іноземним інвесторам було заборонено купувати місцеві підприємства (або їхнє право на це було обмежено).

2. На нових підприємствах, які створювалися іноземними інвесторами, мала знаходитися певна частка місцевого капіталу. У деяких сферах, наприклад, банківська діяльність, комунікації, транспорт, електроенергетика, страхування, встановлювалася або державна монополія, або повна заборона на участь іноземного капіталу. В інших сферах діяльності встановлювався максимум участі іноземних інвесторів у статутному фонді підприємства (як правило, 49%).

3. Багато держав вимагали, щоб керівники підприємства з іноземними інвестиціями були громадянами країни інвестування.

4. Як правило, для здійснення іноземної інвестиції необхідне схвалення державних органів. Такі державні органи звичайно мали широкий простір для вирішення подібних питань на свій розсуд.

У більшості випадків є визначені критерії, які мають впливати на рішення цих органів:

- допомога в економічному розвитку;

- кількість зайнятих співробітників;

- наслідки іноземних інвестицій для місцевих підприємств;

- наслідки для платіжного балансу країни, тобто заплановані обсяги експорту;

- використання місцевих матеріалів і запасних частин;

- обсяги фінансування через кордон;

- участь майбутнього підприємства в придбанні нових технологій;

- місце розташування майбутнього заводу або фабрики (деякі уряди бажають, щоб підприємства з іноземними інвестиціями працювали на територіях із низьким рівнем економічного розвитку);

- створення науково-дослідних підприємств у країні інвестування.

На основі законів про іноземне інвестування часто видавалися підзаконні акти. Досить часто ці акти не публікувалися. Наприклад, не було відкритого доступу до актів Мексиканської національної комісії про іноземне інвестування. Саме неопубліковані державні акти часто є головною причиною занепокоєння як іноземного інвестора, такі його консультанта з юридичних питань.

Через деякий час після введення в дію подібних законів уряди багатьох країн змушені були констатувати відсутність значного економічного зростання. Стало очевидним, що "громадянство" менеджерів і акціонерів (засновників) не має істотного значення для економічного розвитку. В результаті в багатьох країнах почали послаблювати режим обмежень іноземних інвестицій. Такі "послаблення" часто відбувалися у формі "винятків" для підприємств, що відповідають певним критеріям, наприклад:

- інвестор передає нові технології в країну інвестування;

- підприємство з іноземними інвестиціями створює завод або фабрику на території з низьким рівнем економічного розвитку, високим безробіттям і т. ін.;

- підприємство з іноземними інвестиціями експортує значну частину своєї продукції;

- підприємство з іноземними інвестиціями займається науково-дослідною діяльністю на території країни, інвестуванням.

Події початку 80-х років XX ст., насамперед криза державного боргу, значно змінили характер законодавства про іноземне інвестування в країнах, що розвиваються. Є, правда, і винятки. Наприклад, Індія продовжує жорстко обмежувати іноземне інвестування, але навіть там вимоги до іноземних інвестицій більш м'які, ніж раніше. Основні відмінності сьогоднішніх законів про іноземне інвестування в цих країнах від старих такі:

-дозволено створювати підприємства зі 100-процентним іноземним капіталом, хоча деякі галузі залишаються під повним контролем держави;

- все ще заохочується поява спільних підприємств, але вони дедалі частіше створюються "добровільно", під впливом економічних закономірностей. Наприклад, заборона придбання землі підприємствами зі 100-процентним іноземним капіталом і бажання іноземного інвестора використовувати цю землю для своєї діяльності спонукають його засновувати спільні підприємства. До того самого результату може призвести аналіз ринку цінних паперів, результати якого показують, що інвестору варто обмежити свою участь в іноземному підприємстві;

- менше стало заборон на придбання місцевих компаній іноземними корпораціями, хоча в більшості країн (і не тільки в тих, що розвиваються) придбання підприємств взагалі і, зокрема, придбання іноземцями перебуває під жорстким державним наглядом. Особі, що збирається здійснити інвестицію за кордон, варто пам'ятати про те, що будь-яке законодавство про іноземне інвестування завжди може змінитися. Інвестору потрібно бути до певної міри "пророком" і завжди намагатися розпізнати тенденції в розвитку відповідного законодавства. Часто саме такі навички відкривають шлях до успішної інвестиційної політики.

Країни з неринковою або перехідною економікою. Все, що було сказано про нинішнє становище іноземного інвестування у країнах, що розвиваються, з ринковою економікою, справедливо і щодо країн з перехідною економікою. Всі ці держави, по суті, можна зарахувати до тих, що розвиваються.

Правда, є деякі розбіжності, пов'язані з підходами до інвестування взагалі:

- у країнах із так званою перехідною економікою (колишні республіки СРСР, країни Східної Європи та ін.) довгий час засоби виробництва могли перебувати тільки у державній власності. Держава призначала і наймала керівників підприємств, контролювала їхню діяльність;

- інтелектуальна власність у цих державах, коли вони ще були країнами з неринковою економікою, могла перебувати тільки у власності держави, і іноземні інвестори не могли розраховувати на захист своєї інтелектуальної власності.

У багатьох країнах із перехідною і неринковою економікою відбуваються поступові зміни, спрямовані на зменшення обмежень іноземних інвестицій. Важливою частиною цих змін, що надає їм якісно іншого значення, є приватизація.

Приватизація поставила нові питання іноземним інвесторам. Вона стала процесом, що ґрунтується на поєднанні політики і права. Політична рішучість проводити приватизацію часто мас мінімальний практичний ефект, оскільки закони про приватизацію недостатньо опрацьовані й не дають відповіді на більшість суттєвих питань.

Одне із найважливіших питань, яке може виникнути в процесі приватизації, -як оцінити об'єкт приватизації. Часто придбання підприємства в країні з неринковою або перехідною економікою означає для іноземного інвестора не більше, ніж звичайне право займатися підприємництвом на території цієї країни. Старе устаткування потрібно замінити, робочу силу треба скоротити, а тих, що лишилися, потрібно навчати нових виробничих процесів, заснованих на сучасних технологіях. Принципи бухгалтерського обліку в таких державах не були призначені для роботи в умовах ринку, тому балансова вартість підприємства часто не має сенсу. Не випускалися акції, тому немає можливості визначити вартість підприємства, виходячи з ринкової ціни акцій.

Навіть якщо іноземний інвестор погодився з державою стосовно вартості приватизованого майна, можуть виникнути додаткові перешкоди:

- вітчизняні підприємства в процесі приватизації нерідко мають привілеї порівняно з іноземними;

- переважне право купувати акції приватизованого підприємства можуть мати його працівники, які володіють спеціальними документами (наприклад приватизаційні сертифікати).

Країни з розвинутою ринковою економікою. Законодавство, яке обмежує іноземні інвестиції, приймається не тільки в країнах, що розвиваються, а й у країнах з перехідною або неринковою економікою.

У країнах з ринковою економікою, як правило, немає законодавчих обмежень іноземного інвестування. Виняток становлять тільки деякі сфери діяльності:

- оборонні підприємства;

- атомна енергетика;

- внутрішнє авіасполучення.

Є також спеціальні процедури, що дають змогу державним органам вводити додаткові обмеження іноземного інвестування, наприклад, щоб запобігти переходу до іноземців контролю над стратегічно важливими новими технологіями. Проте такі процедури дуже рідко застосовуються.

Як правило, іноземні інвестиції не потрібно реєструвати, хоча в багатьох країнах робилися спроби ввести обов'язкову реєстрацію іноземних інвестицій.

У деяких розвинутих країнах, наприклад в Японії, іноземні інвестори можуть зіткнутися з величезною кількістю "неписаних" правил та інших перешкод, хоча там немає законів, що обмежують іноземне інвестування.